Чтение онлайн

— Хто ввічливий із злодієм?

— А хто ж, як не ти?

— У мене нема приятелів серед злодіїв.

— Нема? А хіба ти не кланявся злодієві?

— Коли?

— Щойно. Мало ниць не впав.

– Не кажи дурниць. Це ж я агентові вклонився.

– Хіба агенти так одягаються?

— А чому б ні, коли вони агенти?

— Який ти впертий!

— Ти сам упертий.

— Ну скажи, який агент стоятиме в чужому домі з руками за пазухою?

— А хіба йому не можна?

— Такою позою він нагнав би на людей страху. А ти помітив, що він і вусом не моргнув, поки ти вклонявся?

— Ha те він поліцейський.

— Який ти самовпевнений! У тебе на все відмовка знайдеться.

— Таки знайдеться. Ось тобі з язика не сходить: «3лодій, злодій». А ти його спіймав на гарячому? Як забереш собі щось у голову, то довго будеш людей морочити.

Тепер уже і Мейтей махнув рукою — мовляв, усе одно господаря не виправиш — і несподівано примовк. Господар не тямився з радощів: нарешті таки збив пиху в Мейтея. В його очах господар упав через свою впертість, а господар вважав, що саме завдяки їй він піднявся над Мейтеєм. У житті іноді трапляється безглузда ситуація: поки ти наполегливо добиваєшся перемоги, твої акції падають. Дивна річ, вперта людина вважає, що до смерті втішатиметься заслуженими почестями, не підозрюючи, що тим часом інші її зневажають і не бажають заходити з нею у стосунки. Вперта людина по-своєму щаслива. Таке щастя називають свинячим.

— Жарти жартами, ти підеш завтра?

— Обов’язково. Сказано — до дев’ятої, а я вийду з дому о восьмій.

— А як буде з уроками?

— Пропущу. Велике діло — уроки! — відважно об’явив господар.

— Бачу, ти герой! Хіба можна пропускати?

— Нічого, обійдеться. У мене стала платня, за пропуск не вирахують. Все буде гаразд, — пояснив господар. Ач, який хитрюга! Зате й наївний, як дитина.

— Ну що ж, іди. А дорогу знаєш?

— Звідки? — роздратовано сказав господар. — Рикша довезе, турбуватися нічого.

— Як це так?!… Просто дивуюсь: ти з моїм дядьком обоє рябоє. Великі знавці Токіо!

— Ну й дивуйся.

— Ха-ха-ха, ти знаєш, у якому пікантному місці влаштувалася поліцейське управління Ніхондзуцумі? В Йосіварі!

— Що?

— В Йосіварі.

— Там, де будинки розпусти?

— А де ж іще? В Токіо лише один квартал Йосівара. То що, підеш? — взявся підштрикувати Мейтей-кун.

Господар на мить розгубився, але тут же оговтався і з недоречним запалом прорік:

— Чи Йосівара, чи будинки розпусти — все одно! Сказав — піду, значить піду.

У таких випадках дурні виявляють завидну наполегливість.

Мейтей тільки промовив: «Ну піди, піди, тобі буде цікаво». На цьому пригода з агентом поліції, така клопітна для господаря, дійшла до кінця. Мейтей, своїм звичаєм, ще трохи побаляндрасив, а на прощання сказав: «Уже пізно, треба йти, дядько сердитиметься».

Мейтей зник за дверима. Господар нашвидку впорався з вечерею, зачинився у кабінеті й, згорнувши руки на грудях, віддався роздумам:

«Послухати Мейтея, то й Яґі Докусен-кун негідна людина. А я, дурень, ним захоплювався, намагався його наслідувати! Більше того, Докусен проповідує теорії, позбавлені будь-якого здорового глузду, і, як твердить Мейтей, трохи ідіотські. Серед його послідовників уже є два найсправжнісіньких психи. Небезпечний тип! А буду необачний, то він затягне мене в свою компанію. Захоплений літературними якостями листа, я подумав, що Тендо Кохей, інакше Татіматі Робай-кун, ерудит, велика людина, а виявилося — він звичайний собі божевільний, що коротає дні в лікарні Суґамо. Навіть якщо Мейтей і цього разу зробив з мухи слона, то все одно факт залишається фактом, що Татіматі зажив слави у притулку ідіотів і вважає себе охоронцем справедливості. А може, і я вже трохи теє?… Недарма кажуть, що свій свояка вгадає здалека. Якщо я захоплююсь теоріями божевільного… в усякому-разі, співчуваю його словам і листам… то чи далеко мені до нього? Адже не виключено, що, мешкаючи в сусідстві з божевільним, я міг би проламати отвір у стіні та вкупочці, коліно в коліно, весело з ним гомоніти. Біда насувається! Віднедавна мене самого почало вражати, що в моїй голові одна химера заходить за іншу. Не будемо зачіпати хімічних процесів у мозку, а прослідкуймо, як воля породжує вчинки — скільки дивовижного, незвичайного можна побачити, коли вони набирають словесної форми. Як жаль, що язик мій не відчуває смаку води, тіло — прохолоди вітерцю, а на зубах і м’язах з’являються ознаки божевілля. Лихо чимраз ближче і ближче! Можливо, я вже прекрасний пацієнт для лікарні Суґамо. На щастя, я нікого не поранив, не завдав шкоди суспільству, Мабуть, лише тому мене ще терплять і не виганяють з Токіо. Ні, тепер мені начхати й на пасивність, і на активність! Передусім треба перевірити пульс. Здається, пульс у нормі. Може, гарячка? Ні, здається, потьмарення розуму ще не настало. А все-таки страшно.

Якщо шукати схожості тільки з душевнохворими, то, мабуть, неможливо вийти за межі володінь, де панує божевілля. Так не годиться. Я взяв за взірець божевільного і його міркою намагаюсь оцінити свій душевний стан. Тож не дивно, що я дійшов такого сумного висновку. Може, доб’юся іншого наслідку, якщо порівняю себе з цілком здоровою людиною? Тож почнемо з найближчих до мене людей. Передусім візьмемо сьогоднішнього гостя — Мейтеєвого дядька в сюртуку. «Куди звернути душу?» Тут щось трохи підозріле. Тоді Канґецу? 3 ранку до вечора він кульки обточує, навіть обідати не ходить. Теж із сумнівної компанії. Третій — Мейтей? Вважає, що в нього небесний дар — глузувати з людей. Такий собі веселий псих. Четверта — жінка Канеди? В неї злослива натура, а поведінка виходить за межі здорового глузду. Чистісінький зразок психопатки. П’ятий на черзі — Канеда-кун. Я не мав щастя його бачити, але гадаю, що він теж ненормальний, якщо живе душа в душу з такою жінкою. Ненормальний — теж саме, що божевільний, отже, Канеда з того ж гурту. Тепер… та хіба усіх перелічиш? Паничі з «Paкуункану» ще зелені, але досить шалені, щоб довести світ до загибелі. Що за мара? Виходить, що всі люди варті одне одного. Ну, от і стало легше! Цілком можливо, що суспільство — зборище божевільних. Шаленці, збігшись докупи, хапають один одного за барки, сваряться і грабують один одного, об’єднуються і розпадаються на групки. А все це разом називається суспільством! Якщо серед них з’являються більш-менш розумні люди, здатні логічно мислити, і стають їм на перешкоді, орда шалених будує для них божевільню і запаковує туди бідолах так, що ті вже звідти ніколи не виберуться. Хіба не правда? Значить, в’язні психіатричних лікарень — звичайні нормальні люди, а поза стінами цих закладів, на волі, бешкетують душевнохворі. Трапляється, що й божевільних об’являють божевільними, якщо вони діють осібно, але об’єднані, вони становлять грізну силу, яка дозволяє їм назвати себе нормальними. Можна навести чимало прикладів, коли один найбільший безумець, пустивши в хід владу і гроші, за допомогою своїх нікчемник попихачів, теж божевільної братії, чинить над людьми наругу, а про нього поширюють добру славу. Що воно діється на світі?»

Ось такий був душевний стан господаря тієї ночі, коли він сидів у задумі при яскравому світлі самотньої лампи. Саме тоді найчіткіше виявилася каламуть його розуму. Цей телепень, незважаючи на свої кайзерівські вуса, нездатний відрізнити божевільного від здорової людини. Більше того, поставивши собі це завдання, він удався до голови по розум, але, не дійшовши жодного висновку, залишив проблему нерозв’язаною. Він людина з недорозвинутим мозком, нездатна додумати що-небудь до кінця. Що ж до його аргументації, то єдина її особливість — розпливчастість, висновки ж — невловимі, схожі на димок цигарки «Асахі», що витікає з його ніздрів.

Я — кіт. Можливо, хтось засумнівається: мовляв, як це я зміг так докладно описати роздуми господаря. Повірте, що для кота нема легшої справи на світі. Я вмію читати думки. Питаєте, коли я навчився? Вам до цього зась! Важливо, що вмію. Коли хочу подрімати, вмощуюсь на колінах у людини, притиснувшись м’якеньким кожушком їй до живота. За якусь хвилину між нами починає текти електричний струм, і внутрішній світ людини чітко вимальовується в моїй уяві. Недавно я навіть затремтів, прочитавши господареві думки. Він ніжно гладив мене по голові й раптом придумав дику річ: «От якби здерти шкуру з цього кота! Була б тепла безрукавка». Який жах! А проте я вважаю, що мені випала велика честь, адже я можу розповісти, які думки роїлися в господаревій голові. Тим часом господар подумав: «Що воно діється на світі?» — і голосно захропів. Напевне, завтра не пригадає, про що думав увечері. Тож якщо йому закортить поміркувати про божевілля, доведеться починати спочатку. Правда, ніхто не поручиться, що його думки попливуть тим самим руслом доти, доки він не скаже: «Що воно діється на світі?» Можна бути певним лише в одному: хоч би яким річищем вони плили, а допливуть до слів: «Що воно діється на світі?»

«Вставайте, вже сьома!» — гукнула з-за фусуми господиня. Господар лежав, одвернувшись до стіни, й мовчав — хто зна, чи він прокинувся, чи ще спить? Він узяв собі за звичку не озиватися. А коли вже не може відмовчатися, каже «ага». Але й те «aгa» нелегко з нього витягти. У лінощах, що показують його огиду до всього на світі, є свій прихований зміст, але жінки таких недбайливих не люблять. Якщо навіть власна дружина не вельми-то його цінує, то легко собі уявити, як ставляться до нього інші жінки. Господареві ніколи не запобігти ласки у благородної дами, адже недарма кажуть: «Якщо рідня тебе зреклася, то й куртизанка не приголубить» [180] . Не було б потреби виказувати зараз, що господар анітрохи не популярний серед представників жіночої статі, якби не побоювання, що через непорозуміння він не скине вини за байдужість дружини на нещасливу зірку. А так мої слова, продиктовані щирістю, врятують його від помилки — поставлять на своє місце.

«У призначений час я сповістила, що пора вставати, але він знехтував мої слова і навіть «ага» не промимрив, тож нехай нарікає на себе — не моя вина, як проспить», — вирішила господиня і, схопивши віник і щітку, подалася в кабінет. За хвилину звідти долинув шурхіт — так завжди починалося прибирання. Власне, для чого прибирають кімнату: щоб повправляти м’язи чи для розваги? Хоча в мої обов’язки не входить прибирання і я можу не звертати на нього уваги, я все-таки мушу сказати, що з будь-якого погляду господиня взялася до беззмістовної роботи. Питаєте, чому? Господиня ж бо прибирає заради прибирання: проведе раз щіткою по сьодзі, погладить віником мату, і вважає, що роботі кінець. А спитайте її про причину або наслідки роботи, і вона нічого не відповість. От безвідповідальна особа! Тому чисті місця щодня зостаються чистими, запорошені — запорошеними. Видно, господиня вважає, що таке прибирання краще, ніж ніщо — так в стародавньому Китаї Конфуцій ставився до звичаю в перший день місяця за місячним календарем приносити в жертву барана: мовляв, це проста формальність, але жаль, якщо вона відімре. Правда, господареві від такого прибирання ні холодно ні жарко. А от велич господині саме в тому, що вона виконує явно непотрібну роботу. Хоча господиню єднає з прибиранням багаторічна практика, — така, що згадка про одне миттю викликає в пам’яті інше, — його наслідки аніскілечки не покращали — вони залишилися такими ж мізерними, — як і до народження господині або ще раніше, до винайдення віника і щітки. Я думаю, що незалежно від свого змісту поняття «господиня» і «прибирання» пов’язані між собою так само нерозривно, як у формальній логіці судження з терміном.

На відміну від господаря я звик прокидатися вдосвіта, а тому в такий час відчуваю, як підтягло живота. В моєму котячому становищі не годиться лізти поперед батька в пекло — снідати раніше за господарів, але, ніде гріха діти, тільки-но уявляю собі, як смачно парує юшка в моїй черепашці морського вушка, мені вже не сидиться. Коли наперед знаєш, що твої зусилля будуть марні, найкраще — потішитися надією і нічого не робити, а сидіти склавши руки. Однак цього разу справа повернулася інакше: мені страшно захотілося перевірити, чи мої задуми справдяться. Навіть якщо напевне при перевірці якогось припущення тебе чекає невдача, важко заспокоїтися, поки розчарування не стане доконаним фактом. Охоплений нетерплячкою, я пробрався у кухню. Передусім я заглянув у черепашку під пічкою — як і сподівався, вилизана ще вчора, вона блищала у таємничому світлі ранньої осені, що тихо соталося крізь дахове вікно. Служниця пересипала в барильце зварений рис і тепер у казанку на жаровні щось старанно перемішувала. На стінках казанка поприсихали смужки рисового відвару, подекуди такі тонюсінькі, що скидалися на цигарковий папір. «Рис і юшка вже готові, могли б мене нагодувати», — подумав я. В таку пору соромитися не годиться. Навіть якщо не вийде на моє, шкоди ніякої не буде. І я вирішив будь-що домогтися сніданку. Хоч я і нахлібник, але ж голод не тітка! Поміркувавши так, я почав нявкати — влесливо, жалібно й докірливо. А служниці дарма. Відомо кожному, що зроду в такої безжалісної пики нема ні крихти милосердя. Але ж майстерність у тому й полягає, щоб розжалобити навіть її. Я ще раз спробував: «Няв, няв!» Повірте, в тому нявканні вчувалося стільки горя, що в будь-якого самотнього подорожанина серце защеміло б з жалю. Та служниці хоч би що. Може, ця жінка глуха? Якщо це так, то хто б її узяв на службу? А можливо, вона глуха тільки до котячого голосу. Кажуть, серед людей трапляються так звані дальтоніки, що не розрізняють кольорів. Вони, напевне, вважають себе цілком зрячими, а лікар називає їх інвалідами. У служниці, видно, голосовий дальтонізм — не розрізняє тембру голосу. Ясна річ, людина з такою вадою — інваліда. Інвалід, а, бач, яка самовпевнена! Ще ні разу вночі не відчинила мені дверей, коли мені було конче треба. А якщо зрідка й відчиняла, то потім не впускала. Але ж нічна роса шкодить навіть улітку! Ви собі не уявляєте, як прикро ждати цілу ніч сходу сонця, тим паче в мороз. Недавно служниця замкнула двері перед самим носом і, треба ж трапитись біді, на мене напав бездомний пес. Тут уже добра не жди. Лише в останню мить я видерся на дах повітки і цілісіньку ніч їв дрижаки. Усе через її безсердечність. Хоч би скільки ти плакав, а від такої особи співчуття не діждешся. Але, як то кажуть: «Злидні красти навчать, кохання листа напише, а як тривога — то до Бога». Отож і я готовий на все. «Няв, няв!» — заголосив я, намагаючись привернути на себе увагу. Я глибоко переконаний, що моє нявкання чарівністю не поступається перед симфонією Бетховена, але на служницю воно, здається, не вплинуло. Нараз служниця стала навколішки, відкинула ляду і витягла з ями довгий, з чотири суни, шматок вугілля. Вдарила ним об край жаровні, вугілля розлетілося, обсипавши підлогу чорним порошком. Дещо, либонь, і в юшку попало. Але служниця не з тих, кого турбують такі дрібниці. Вона мерщій зібрала шматки вугілля і кинула в жаровню. До моєї симфонії, видно, й не збиралась прислухатися. Не було ради, і я, зажурений, поплівся до їдальні. Та по дорозі зачув веселий гамір — у ванній милися господареві дочки.