Чтение онлайн

«Біля тебе бути - щастя, але я в думках горю,

Що свій край лишити в скруті не годиться владарю.

Хист і вивченість віщує смерть невивченій юрбі!

Якщо ворог там нашкодить - буде болісно й тобі.

Мушу їхати, щоб недруг не вчинив біди в злобі,

Та до тебе, повен щастя, я вернуся, далебі!»

Ростеван сказав: «О царю, не вагайся в цих ділах!

Те чини, що є найкращим,- що ж, виводь війська на шлях,

Автанділ з тобою рушить, меч затиснувши в руках,-

І рубай на клапті зраду, ворогів топчи у прах».

З відповіддю отакою Автанділ вернувсь назад,-

Таріел промовив: «Змовкни, стисни знов кристалів ряд!

Як ти, сонце, кинеш місяць, не зазнавши ще й розрад?»

Автанділ відмовив: «Марно каже це до брата брат.

Ти підеш звідсіль і станеш журно думати в путі:

«Любить жінку він, покинув друга тут на самоті».

Ні, з тобою не розстанусь, так велять чуття святі.

Ах, товариша покинуть - це найтяжче у житті!»

Мов кришталь, в трояндах скритий, зазвучав солодкий сміх,-

Таріел сказав: «Без тебе я навік зречуся втіх.

Хочеш ти - іди за мною, та не мій це буде гріх!»

Автанділ почав одразу вояків збирать своїх.

Рать згромадилась арабська, що здолати всіх змогла б,-

Тисяч вісімдесят люду; зброю кожен взяв араб,-

Сяяв панцир хваразмійський, кінь блищав, немов єдваб.

Ростеван їв жовч розлуки і від розпачу заслаб.

При розлуці дві красуні, дві зорі в гіркім плачі,

Дві сестри названі й вірні, сяйні, наче дві свічі,

До грудей грудьми припали, сльози струменем ллючи.

Стисли серце затремтіле всі присутні глядачі.

Місяць, стрівши зоряницю - сяйво ранішнє бліде,

Світить вкупі з нею; згодом місяць никне й зірка йде,

Бо нема при деннім світлі місця в небі їм ніде.

На високі гори сходить люд, що їх появи жде.

Дві зорі - двох дів створивши, бог обом накреслив путь

До розлуки,- тою путтю не по власній волі йдуть;

Губ троянди поєднавши, плачуть, сльози гірко ллють.

Всі, що з ними розстаються, і життя не бережуть!

Нестан-Джар сказала: «Ліпше не було б оцих стрівань,

Бо тоді я при розлуці не розтала б від страждань.

Люба! Хоч листи до мене посилать не перестань!

Через тебе я згоряю, через мене ти розтань!»

Тінатін їй відказала: «Сонце! Я тебе люблю;

Я про тебе не забуду! Мучить біль мене - терплю,

Та у бога вже я смерті, а не довгих літ молю.

Стільки днів живи на світі, скільки сліз я тут проллю!»

Так розсталися. Красуня, що лишилась без дружини,

Поглядала вслід тієї, що відходила з країни

І назад дивилась,- мучив душу пломінь самотини.

Я про бажане не змовив і десятої частини!

Шаленів та божеволів при від'їзді їх Ростан,

Він казав стокротно: «Горе!», і зітхав, і млів од ран,-

Сліз гарячий струмінь лився, мов ключем кипів казан.

Таріел стояв похмурий, у печалі никнув стан.

М'яв цілунком цар троянди Таріела красовиті,

Мовив: «Мрією здаються дні, що спільно тут прожиті!

Більше в двадцять раз віднині я тужитиму на світі,-

Ти життя нам дав, а зараз будемо тобою вбиті».

Таріел, з царем простившись, скакуна погнав учвал.

Заросили слізьми поле вояки та весь загал, Всі казали:

«Ти відходиш, занедбавши сонця шал!» Відповів він:

«Як я плачу, так не плакав навіть Сал!»

Від'їздили, за собою везучи тяжку вантагу, Автанділ,

Фрідон і з ними Таріел, що вів ватагу,-

Війська вісімдесят тисяч, радих виявить відвагу.

Мчали витязі. Якому з них віддати перевагу?

Втрьох летять вперед - не створить рівних їм господь ніколи!

Хто посміє їх спинити? Зразу б опір побороли!

На обід стають у полі, всі оглянувши околи,-

Не маслянку п'ють, а вина, що в дзвінкім струмку хололи.

Караван великий вийшов з-за гірського перевалу.

Коні й люди, вбрані в чорне, йшли над прірвою помалу,

Кожен пасмами волосся вкутав голову оспалу.

Цар звелів: «Ведіть сюди їх! Тут ми станем для привалу».

Тих купців з їх старшиною враз приводять на узлісся.

Цар питає: «Хто такі ви? Чом у чорне зодяглися?»

Кажуть: «Там, звідкіль вертаєм, ці звичаї повелися,-

Ми із Індії додому, до Єгипту подалися».

Раді витязі, що стрілась валка з Індії торгова,

Та ховаються, щоб радість їх не зрадила раптова.

Таріел купцям говорить по-індійськи, та ні слова

Не збагнуть вони, бо знана їм лише арабська мова.

Каже він: «Скажіть нам, люди, що там в Індії чувати?»

Ті говорять: «Засудило небо Індію до страти,-

Там старі й малі віднині знають тільки сльози лляти,

Мудреці ж усі від горя розум мусили стеряти».

Старшина купців речисто так до витязів прорік

«Фарсадан, владар індійський, був щасливий чоловік,-

У дочки його світліше, аніж сонце, сяяв лик, Стан її -

алое, й зуби - мов перлини, й лали щік.

Покохалися взаємно ця красуня й амірбар.

Він же судженого діви за один забив удар;

З юних літ дочку на догляд дав сестрі своїй владар -

Через неї знищив нині землі Індії пожар.

Ця сестра царя, мов каджі, чаклувать могла уміло,

Та вона померла нагло, учинивши люте діло -

Землю з сонцем розлучивши; небо ж в тузі посмутніло,-

Діва зникла. В іншім місці десь алое заясніло.

Амірбар дізнався; рушив лев шукати сонце враз,

Та пропав і він; відтоді місяць Індії загас,