Чтение онлайн

Вдвох вони пропали, марно їх шукають повсякчас.

Цар сказав: «О боже, палиш ти вогнем повільним нас!»

Цар, безсилий щось вчинити, впав у розпач, в лють і шал;

Залунали звуки горя, стихла арфа та кімвал.

Цар терпів якусь часину в серці найпалкіший пал,

Та помер і він, бо душу горе вбило наповал…»

Тільки це купець промовив, як скричала жінка двічі,

В наглім розпачі роздерла сповивало на обличчі;

Таріел так само скрикнув, мислі викрив таємничі,

І потік з нарцисів ринув, і повіяв сніг у вічі.

Якщо їй не заздрить сонце - вбий мене на цьому ж слові!

Голова її невкрита - маку листячка чудові;

Хоч мудрець вславляв би діву,- крикну: «Стій!», як віслюкові.

Рот її - криштальна мушля, де двійнята сплять перлові.

За отцем голосить жінка, наче ніжний соловей,-

Рве своє волосся, ринуть сльози в неї із очей,

Як шафран, троянди зжовкли; став, як мох, рубін оцей.

Заховалось сонце в хмарах, промінь згас у тьмі ночей.

Коси рве, дере обличчя, лине стогін каяття -

Все навколо заросило сліз та крові пролиття:

«Хай за тебе вмру я, батьку, найнікчемніше дитя!

О, ніколи не вкрашала я нічим твого життя!

Згас отець - загасло сяйво, і навіки щастя вбите.

Хто тобі про мене скаже, втішить серце сумовите?

Згасни, сонце! О сузір'я, над землею не світіте!

Чом не валишся ти, горо? Чом не гинеш ти, о світе?»

Таріел в риданнях каже: «О навчителю, прощай!

Нащо сонце сяє? Чом же не згасив його відчай?

Ти помер, світило людства, вже не твій - цей світ, цей край,

Я молю тебе - за кривди ти мені прощення дай».

Тут всі стали проливати сльози журні, невеселі,-

Довго плакали, аж сльози продовбали гірні скелі.

Річ Фрідона й Автанділа біль згасила в Таріелі,

Мов слова католікоса, мов казання мацкверелі.

Так вони нещасним друзям проказали: «О світила!

Ви свої серця вгамуйте, щоб терплячість їх зміцніла;

Батька бог підніс до неба, дав йому орлині крила,-

Нам же ніколи тужити - треба братися до діла».

Заспокоєні та вдячні, всі присутні посідали,

Ті ж купці, в чім річ - не знавши, перелякані стояли.

Таріел до них промовив, щоб вони не дивували:

«Знайте, браття: ми - ті люди, що колись були пропали».

Просить він купців: «Що сталось там іще - кажіть мерщій».

Відказали: «О владарю! Горе Індії твоїй!

Бо прийшли хатави, місто облягли, й почався бій.

Цар Рамаз якийся - нині їх розлючений водій.

Там живе цариця, ставши ще мертвішою, ніж мрець.

Військо б'ється, хоч надію втратив стомлений боєць,-

Все сплюндровано, кордони залишились без фортець.

Кинь туди свій промінь, сонце, поклади цій млі кінець!

Нині кожен із тубільців чорний зшив собі жупан.

Ми вдяглись так само, й вийшли, і прийшли в Рамазів стан.

Знав Рамаз, що цар наш дужий, тож не скривдив єгиптян,

І пустив нас - ми без шкоди повели свій караван».

Таріел, таке почувши, діл вояцьких не затяг:

За одну добу походу він пройшов триденний шлях,

Виступаючи одверто і визивно звівши стяг.

Глянь, як серце Голіафа укріпилось для звитяг!

Він, до Індії вступивши, до гірських прийшов доріг,-

Там ворожа рать з'явилась,- не почислить їхній збіг!

Він сказав: «До вас, о друзі, я довіру всю зберіг,-

Скоро з ворогом розправлюсь,- присягаюсь, далебіг!

Вже колись вони зазнали, як мій вірний меч січе -

Перерубує кольчуги, розтинає вмить плече».

Автанділ сказав: «Навіщо тут балакать гаряче?

Ми їх всіх у пил потопчем, і ніхто з них не втече».

Враз до бою зготувались, щоб і не отямивсь ворог,-

Гордо рушили завзятці, скакунів погнавши скорих,

І розлігся кінський тупіт, клич бійців та зброї торох.

Вниз помчали по узгір'ях, аж ставав стовпами порох.

Налетів загін передній на хатавські чільні чати,

Поскидав їх з коней, марно намагалися тікати,

Повели до Таріела полонених допитати,

Той гукнув притьма: «Чиї ви?» - щоб із допитом не дляти.

Ті сказали: «О коханий! Нас обдурено, мабуть!

Цар Рамаз послав сюди нас, щоб на варті тут побуть».

Таріел звелів: «Збирайтесь ви, дурні, назад у путь

І скажіть своєму пану: «Он серця хоробрі йдуть!»

Передайте: «Каже владно Таріел, владар царів,

Цар могутній і гордливий, що жахає ворогів:

Ти мою почуєш волю од своїх же вояків -

Не зрятуєшся від смерті, хоч би з остраху тремтів.

Левнів зважитись лякати можуть тільки ошалілі!

Як до Індії, шаленцю, ти вступив при збройній силі?

Ось прибув огонь, що спалить, вас розвіє на гарілі.

Я ступлю меча свойого на твоїм же власнім тілі.

Приготуйся! Я не криюсь і не дам, щоб ворог зник,-

Стань у бій, шикуй вояцтво,- так велю я, войовник.

Ротоблуде, клятволамцю! Хай замовкне твій язик!

Твій шолом кольчужний миттю я зімну, немов башлик».

Поспішаючи щосили, вартові пішли відразу;

Не стаївши анічого, розказали все Рамазу:

«їде цар індійський - військо йде сюди з його наказу.

Він, найкращий витязь, смертю відповість нам на образу».

Піднесли свій стяг індійці,- він під хмарами повис;

Поруч нього цар арабський свій державний стяг підніс.

Знають всі, що для арабів найзручніша зброя - спис.

Тут же став Фрідон хоробрий і меча свого затис.

Раптом бачать: мчиться навстріч п'ятисотенний загін.

Хтіли кинутись араби з ними в бій зо всіх сторін -