Чтение онлайн

І в цю мить Адам із жахом відчув, що починає заздрити Ліпці, заздрити його ідеї подорожі через океан. Пароплав величезний, як багатоповерховий будинок, у нього дві труби й десятки кают. У каютах гамаки, там сплять матроси. Може, серед них є навіть негри, а може, всі вони — африканці… Темна ніч. Не видно ні зірок, ні місяця. Між якимись бочками, ящиками, сувоями канатів пробирається скулена постать. Та це ж Богдан Ліпка… Він уже на причалі, вже видряпується по східцях, уже скочив на палубу… чудово!

— Я б не радив, — Адам стріпнув головою, ніби хотів витрусити з неї всі романтичні думки, які так підступно обсідали його. — Така втеча — це божевілля. Якщо спіймають — помандруєш у тюрму.

— Ну то й що? — погордливо скривився Богдан, — Ти думаєш, я тюрми боюся? В мене дома щодня пекло більше, ніж те, яке обіцяє Миколай. З батьком ще можна витримати, а от з матір’ю… Водно торочить — або ставай кращим учнем у школі, або підеш до шевця в науку, хоч якась користь буде… Ні те, ні друге мені не підходить. Правда, як уже вибирати, то я волів би стати кращим учнем, але сам розумієш — це річ нездійсненна… Через цю двійку Бродзіцької мені всі канікули доведеться дома нотації вислухувати… Ліпше вже Америка! Або Америка, або тюрма!

Пан Миколай зустрів хлопців пропозицією, яка не дуже їх підбадьорила:

— Чи не пішли б ви нарешті під три чорти звідси? Чого тут крутитесь? А шибки хто вставлятиме?

— Ми до вчителя Микули…

— Я, директор і педагогічна рада, — офіційно почав Миколай, та раптом, немов щось пригадавши, замахав руками і гнівно закричав: — Таж учитель чекає на вас! Це тільки на власний похорон можна спізнитися. Бігом до класу, песиголовці!..

Щоб потішити старого, хлопці кулею помчали по сходах. Сторож задоволено потирав руки й усміхався, шепочучи: «З ними тільки так і треба… рішуче і безжально, як цей, ну, як його, Хаммурапі».

До класу вскочили в останню мить. Учитель Микула саме почав говорити про справу, яка була для Богдана питанням життя і смерті. Хлопці були ще трохи засапані, трохи збуджені від недавньої розмови про велику подорож через океан, і тому слова вчителя не зразу до них дійшли. Та невдовзі вони знали майже все. Богдан зблід і безнадійно похилив голову. Тільки Адам знав, що з ним зараз діється. Знав причину й ледве приховував радість…

Учитель Минула повідомив, що у відділі освіти все вирішили по-новому. Екскурсія в Щецін не відбудеться. Часи ще неспокійні, дорога дуже далека, та й взагалі така екскурсія забагато коштувала б. Запропоновано поїхати до Варшави. Зрештою, коли хочеш пізнати свою країну, треба спочатку ознайомитись із столицею. Кожен поляк, який себе шанує, повинен стоптати на варшавській бруківці хоча б пару підметок. Варшава зводиться з руїн, збудовано вже чимало нових будинків, і є, здається, й такі вулиці, де руїн взагалі немає.

«Поїду до Варшави, — подумав Адам, і від щастя аж голова в нього пішла обертом. — Піду на свою вулицю, ганятиму як божевільний з подвір’я на подвір’я, а потім стану посеред майдану й закричу на всі чотири сторони світу: «Добридень, Варшаво, любов моя! Впізнаєш мене? Це я, Адам Гаєвський з Жолібожа. Приїхав, щоб привітатися з тобою. Яка ж ти гарна, навіть ці руїни тебе не псують!»

Раптом хтось штовхнув його в бік. Це Качур грубо вдирався в його видіння.

— Чого замріявся, не чуєш, що робиться?

— А що робиться?

— Вернися на цей світ і послухай.

Учитель Микула говорив далі. Говорив тихо й ніби неохоче. Видно було — він виконує не дуже приємний обов’язок.

— Повторюю… це рішення не моє, хоча, мушу сказати, я зробив би так само. Зрештою, ніякого зла в цьому не бачу, зовсім навпаки. Ліпко, пані Бродзіцька хоче дати тобі ще одну можливість виправитись. Якщо поїдеш з нами на екскурсію, то втратиш цю можливість. Ви — люди дорослі, повинні зрозуміти… Богдан залишається дома, щоб узятись до науки. Переекзаменовка відбудеться в середині серпня, про точнішу дату пані Бродзіцька скаже сама…

— Не журися, — голосно мовив Кальош, який дуже любив утішати ближніх, — краще хай буде так, ніж табель з двійкою. Адже Бродзіцька могла залишити тебе на другий рік…

— Для мене це не новина, — не дуже весело відказав Богдан, який ще в початковій школі скуштував, що то значить стати другорічником.

Погодивши ще деякі деталі поїздки, — вони вирішили взяти з собою ковдри й трохи харчів, бо хто із собою носить, той нікого не просить, — учитель запитав, чи не має хто-небудь з хлопців карти Варшави. Але зразу ж збагнув, що запитання не дуже доречне, бо після війни навряд чи надруковано нову карту, а користатися довоєнною — марна річ. Багато вулиць називаються по-іншому, а деякі вулиці взагалі не існують.

Хлопці розійшлися по домівках трохи збентежені. Вони раділи, що поїдуть до Варшави, і водночас їм було трохи не по собі від думки, що Богдан не поїде з ними.

Адже ця екскурсія була нагородою за операцію, в якій Ліпка проявив себе одним з найвідважніших і найрішучіших. Він бо ровся, як лев, а тепер вони пожинатимуть плоди його відваги, поїдуть, залишивши його в лінивому, сонному від літнього сонця містечку. Тут слушно буде зауважити, що Справедливі, за винятком Адама, ще в жодній великій подорожі за все своє життя не побували. Казик був колись в Ізбіце — від Красностава кілометрів десять. Ягелло добрався до Рейовця, який хоч і лежав на кілька кілометрів далі, проте його, так само, як і Ізбіце, важко назвати містом, гідним туристського захоплення. Найдалі помандрував Качур… рік тому йому випало поїхати в Люблін. На жаль, Качур не міг добре роздивитись це місто. Він бачив його тільки з вікна автомобіля, яким хлопця завезли до люблінської лікарні. Це було тоді, коли в око попав шматочок стружки і треба було шукати окуліста аж у Любліні.

Отож, зважаючи на ці випадкові й не надто далекі вояжі, можна собі уявити, скільки втратив Богдан, позбавлений можливості поїхати до Варшави. Та хіба тільки Варшаву? Адже йшлося тут не про Варшаву і не про Щецін. Ті, хто вирішив затримати Богдана в Красноставі, торпедували — правда, зовсім випадково — корабель, на якому Богдан вибирався до Америки. Корабель ще не вирушив з порту, а торпеда, пущена директором гімназії та вчителькою Бродзіцькою, вже наздогнала його…

На другий день був саме урок польської мови. Вже перші хвилини провіщали якусь несподіванку. Бродзіцька почала робити перекличку, але на літері «Е» на мить урвала її й неспокійно розгледілася по класу. Ніхто не знав, у чім річ, тож трохи дивна поведінка вчительки особливої уваги до себе не привернула. Бродзіцька прочитала ще кілька прізвищ і знову замовкла. Адамові здалося, що вона блідне. Інші, мабуть, теж це помітили, бо всі очі раптом звернулися в одному напрямку, до вчительського столу, за яким сполотніла Бродзіцька з чимраз більшими зусиллями втримувала душевну рівновагу. Нарешті, дійшовши до літери «Р», вона з тріском згорнула журнал, нервово встала із стільця й закричала голосом, що переривався від обурення:

— Хто це зробив?!

Запитання було дуже складне, і ніхто навіть не намагався на нього відповісти. Бо ж невідомо було, про який злочин ідеться.

— З мене досить…— прошепотіла Бродзіцька вже не так рішуче, пішла до вікна й розчинила його навстіж.

Кілька довгих хвилин панувала мертва тиша. Потім клас збуджено зашепотівся, а ще трохи згодом хтось дзвінко вигукнув:

— А що таке? Ми і справді не знаємо, в чім річ!

Лиш тепер Бродзіцька наказала Казикові Врубелю вийти з-за парти й підійти до столу. Казик став, неспокійно чекаючи на дальші розпорядження.

— Ти що-небудь чуєш? — спитала вчителька, наближаючись до Казика.

— Смердить, — промовив Казик, поглядаючи на клас так, наче щойно зробив якесь велике відкриття.

— Авжеж… смердить… — погодилася Бродзіцька. — Але що? Я жду вашої відповіді.

На уроках Бродзіцької, та й не тільки на її уроках, вони, бувало, викидали різні коники. Допустити до того, щоб у класі запанував цілковитий спокій, вони ніяк не могли. Що б тоді подумали про них учителі? Мабуть, перестали б їх сприймати всерйоз. Клас, у якому учителям не роблять різних несподіванок, — це клас безхарактерний. Ніхто про нього слова доброго не скаже, ніхто не згадає розчулено.