Чтение онлайн

Повторилася та сама сцена, тільки після першого ж удару кулака у двері Муре, схвильований, в самій сорочці, відчинив. Марта, зовсім одягнена, голосно ридала, лежачи долілиць на підлозі, і билася головою об ліжко. Корсаж у неї був розірваний, на голій шиї видно було два синці.

— На цей раз він хотів її задушити, — промовила Роза.

Жінки роздягли її, Муре, відчинивши двері, знову ліг у ліжко, він весь тремтів і був білий як полотно. Він не захищався, здавалось, навіть не чув лихих слів, а тільки щулився й тулився до стіни.

Відтоді такі сцени повторювалися досить часто. Весь дім жив у чеканні якогось злочину: при найменшому шумі пожильці третього поверху були на ногах. Марта, як і раніше, уникала всяких натяків і нізащо не хотіла, щоб Роза поставила в кабінеті складане ліжко для Муре. Здавалось, що як тільки світало й починався день, самий спогад про нічну драму зникав з її пам’яті.

Однак потроху в кварталі пішли чутки про те, що в родині Муре кояться дивні речі. Розповідали, що чоловік щоночі б’є свою дружину дрючком. Роза змусила пані Фожа і Олімпію заприсягтися, що вони мовчатимуть, але сама вона, своїми зітханнями, натяками й недомовками спричинилася до того, що серед крамарів, у яких вони купували харчі, виникла ціла легенда. Насмішкуватий жартун-м’ясник запевняв, що Муре б’є свою жінку тому, що застукав її з кюре; але торговка фруктами захищала «бідолашну даму», справжнє ягнятко, — не здатне ні на що лихе; а булочниця вбачала в Муре одного з тих чоловіків, які лупцюють своїх дружин, бо це дає їм задоволення. На ринку про Марту говорили, тільки звівши вгору очі, з таким самим співчуттям, з яким говорять про хворих дітей. Коли Олімпія йшла купити собі фунт вишень або горщичок суниць, розмови неодмінно переходили на родину Муре. І цілі чверть години лився потік співчутливих слів.

— Ну, як же там у вас?

— І не кажіть. Вона виплакала вже всі сльози… Такий жаль. Краще було б їй вмерти!

— Позавчора вона купувала у мене артишоки, у неї вся щока була подряпана…

— Господи! Він її страшенно б’є. Якби ви бачили її тіло… Чисто все поранене… Він топче її підборами, коли вона впаде на землю. Я завжди боюсь, коли ми вночі сходимо до них, що ми знайдемо її з розбитою головою.

— Не дуже-то весело вам жити в цьому домі. Я б переїхала, а то, чого доброго, ще захворіла б, якби переживала такий жах щоночі.

— А що ж сталося б з нею, бідолашною? Вона така мила, така лагідна. Ми лишаємось тільки заради неї… То п’ять су за фунт вишень, правда?

— Так, п’ять су… Що не кажи, а ви справжній друг, у вас добра душа.

Ця історія про чоловіка, який жде півночі, щоб накинутися з дрючком на свою дружину, була розрахована спеціально на ринкових плетух. День у день вона доповнювалась дедалі жахливішими подробицями. Одна святенниця запевняла, що в Муре вселився диявол, що він впинався зубами в шию дружини так глибоко, що абатові Фожа доводилося великим пальцем лівої руки робити в повітрі тричі хресний знак, щоб змусити його випустити свою жертву. Тоді, додавала вона, Муре падав, як мішок, на підлогу, великий чорний пацюк вистрибував з його рота і зникав, хоч у підлозі не могли знайти ані найменшої дірки. Продавець тельбухів на розі вулиці Таравель нагнав паніку на весь квартал, висловивши здогад, «чи не вкусив цього розбійника скажений собака».

Але серед поважніших громадян Плассана знайшлися й такі, що не вірили цій історії. Коли вона дійшла до бульвару Совер, то дуже насмішила дрібних рантьє, що рядком сиділи на лавках проти теплого травневого сонця.

— Муре не здатний бити свою дружину, — казали колишні торговці мигдалем, — він має такий вигляд, ніби це його побили, він навіть перестав виходити на прогулянку… Певно, дружина тримає його на хлібі й на воді.

— Хто зна, — відказав на те капітан у відставці. — Я знав у своєму полку одного офіцера, якому жінка давала ляпаси ні за що ні про що. І так тяглося десять років. Але одного дня вона почала штурхати його ногами, він розлютувався і мало не задушив її… Може, Муре теж не любить, щоб йому давали стусани?

— Нема сумніву, що ще менше він любить попів, — зробив висновок чийсь глузливий голос.

Пані Ругон, здавалось, якийсь час нічого не знала про плітки, що ними цікавилося все місто. Вона, як і раніше, усміхалася, прикидалась, ніби не розуміє натяків, які їй робили. Але якось, після довгого візиту пана Делангра, вона прибігла до дочки, розгублена і з сльозами на очах.

— Ах, люба моя дитино, — обнімаючи Марту, казала вона. — Про що я допіру довідалась! Твій чоловік ніби докотився до того, що підняв на тебе руку? Це ж брехня, правда? Я рішуче заперечила. Я знаю Муре. Він погано вихований, але він не лиха людина.

Марта почервоніла; вона, як завжди, коли при ній говорили на цю тему, відчувала сором і замішання.

— Пані не буде скаржитися! — із своєю звичайною зухвалістю вигукнула Роза. — Вже давно я пішла б до вас розповісти про це, якби не боялась, що пані мене лаятиме.

Стара дама приголомшено опустила руки на коліна.

— То це правда? — прошепотіла вона. — Він тебе б’є?.. О мерзотник!

Вона заплакала.

— Дожити до моїх літ, щоб побачити отакі речі!.. Людина, якій ми зробили стільки добра, коли вмер його батько, а він був у нас прикажчиком… Це Ругон хотів, щоб ви побралися, хоч я йому й казала, що в Муре фальшиві очі. Взагалі він ніколи не поводився з нами добре; і в Плассані він оселився тільки для того, щоб хизуватися перед нами своїми жалюгідними грішми, які йому пощастило наскладати. Хвалити бога, нам він не був потрібний, ми багатші за нього, і це його дратувало. Він обмежений і до того ж заздрісний; цей неотеса не хотів бувати в моєму салоні, він луснув би там з заздрощів. Але я не лишу тебе, моя доню, з такою потворою. На щастя, у нас є закони.

— Заспокойтеся, все це перебільшено, запевняю вас, — мовила Марта в дедалі більшому замішанні.

— Ось побачите, що вона його ще захищатиме, — сказала куховарка.

В цю мить абат Фожа і Трупі, які про щось радилися в саду, почувши гомін, підійшли ближче.

— Пане кюре, я глибоко нещасна мати, — почала пані Ругон, підвищивши голос. — Зі мною лишилася тільки одна дочка, і ось я дізнаюся, що вона виплакала всі очі… Я благаю вас, ви живете коло неї, заспокойте її, обороніть її.

Абат пильно дивився на неї, наче прагнучи зрозуміти причину цього раптового суму.

— Я тільки що бачилась з однією особою, ймення якої не називатиму, — вела вона далі, в свою чергу втупивши очі в священика. — Ця особа налякала мене… Господь знає, що я зовсім не хочу нападати на мого зятя! Але ж мій обов’язок захищати інтереси своєї дочки… Мій зять — негідник, він брутально поводиться з своєю дружиною, викликаючи обурення всього міста, він вплутується в усі брудні справи. Ви побачите, що він ще скомпрометує себе і в політиці, коли надійдуть вибори. Це ж він минулого разу керував всім отим набродом з передмістя… Я цього не переживу, пане кюре.

— Пан Муре не дозволить, щоб йому робили зауваження, — промовив абат.

Але не можу ж я залишити мою доньку з такою людиною! — вигукнула пані Ругон. — Я не дозволю йому безчестити нас. Адже є якесь правосуддя.

Труш переступав з ноги на ногу. Скориставшись з мовчання, що запало на мить, він бовкнув:

— Пан Муре збожеволів.

Слово впало, як удар молота, всі перезирнулися.

— Я хочу сказати, що у нього голова не міцна, — провадив далі Труш. — Досить подивитися на його очі… Признаюся вам, що я неспокійний. В Безансоні був один чоловік, який дуже любив свою дочку, а потім однієї ночі задушив її, не усвідомлюючи сам, що він робить.

— Так, пан давно вже з’їхав з глузду, — пробурмотіла Роза.

— Але ж це жахливо! — сказала пані Ругон. — Ви маєте рацію; у нього був якийсь дивний вигляд, коли я бачила його востаннє. Він ніколи не був дуже розумний… Ах, моя бідолашна дитино, обіцяй, що ти мені все розповідатимеш. Тепер я не зможу спокійно спати. Чуєш, при найменшій вихватці твого чоловіка не вагайся, не піддавайся більше… Божевільних не можна лишати на волі!

На цім слові вона пішла. Коли Труш залишився сам з абатом Фожа, він злорадно захихикав, показуючи чорні зуби.