Чтение онлайн

– Ніхто. А що, ви когось загубили? – грайливо, наче штовхнув мене біс, повела я плечима.

– Товариша. Домовились зустрітись, а його ще нема. І де ж він?! – Незнайомий розгублено роззирнувся навкруги, підійшов до землянки, заглянув усередину, наче там міг сховатись його товариш.

– Сідай, – запросив незнайомого Юра, – почекай свого друга.

Хлопець сів біля мене, й від нього війнуло міцним духом поту, ніби він довго й важко працював. А справді: чого це він і його товариш не на роботі? Я ковзнула поглядом по його грубій, короткопалій руці, порослій рудим волоссям, що впиралася в коліно розчепіреною п'ятірнею з чорними рисками бруду під нігтями. Мабуть, подумала я, порався коло землі. І, щоб Юрко не розпитував про його друга, я встряла у розмову.

– А хто там стріляв, ви не бачили?

Він здригнувся й різко повернув голову на короткій товстій шиї, зиркнув на мене зеленими очима, аж мені чомусь затерпли ноги.

– Стріляли… пастушки із самопала, – і кивнув на мотоцикли. – Може, підвезете мене до міста?

– Нас четверо, – відповів Юрко.

Незнайомець недовірливо скривив губи.

– Де ж решта?

– Макс і Клава пішли до джерела, – сказала я.

– Я їх там не бачив, – заперечив незнайомець.

Авжеж, подумала я, їм так хотілося води, як мені зараз танцювати.

– Хто ж водить ці машини? Часом не ти? – у прийшлого прозвучала іронія в голосі, натяк на окуляри Юрія.

Але Юрко не розібрав прихованого кепкування.

– Куди мені… – із жалем сказав. – На моторолері Марина…

– Та ну? – незнайомець ляснув себе по коліні. – Не вірю! Хоч убий, а не вірю!

– Доказати?

– Спробуй, подивлюсь.

Я звелась і пішла до «Чезети».

– Ходімте, покатаю. Чи боїтесь? – задирливо кинула йому.

– З великим задоволенням, – схопився з колоди. – Люблю з вітерцем.

Він порівнявся зі мною. Його тонкі губи кривились у зверхній посмішці. Мене аж злість взяла. Не терплю, коли вважають ні на що не здатною. Я почала заводити моторолер, як позаду пролунало відчайдушно й злякано:

– Шакула! Стій! Стій!..

Я побачила за колодою, за спиною Юрка, що встав і вражено витріщився, високого чорнявого хлопця у брудній жовтій футболці. Блідий, розпатланий, він спирався на дрючок і важко дихав. Шакула метнувся до товариша.

– Філон! Друг! – зраділо вигукнув. – Що трапилось? Що?

– Ногу підвернув, – хотів ступити, та ойкнув і вкляк. – А ти тікати, Шакуло…

– Куди тікати, Філоне? Куди? – вдавано весело говорив Шакула. – А де сумка? Де?

Ми з Юрком теж підійшли до них, допомогли підвести Філона (мабуть, прізвисько), до землянки, посадили на траву, і він сперся спиною на горбик, заплющився, застогнав.

– Йому треба в лікарню, – зауважила я.

– Почекай! – відмахнувся від мене Шакула й затряс Філона. – Ти мене чуєш? Де сумка?

– Облиш смикати його з-за якоїсь сумки! – скипів Юрко, хапаючи Шакулу за руку. – В нього, можливо, перелом. Ти розумієш – перелом! – покивав пальцем перед розплющеним Шакулиним носом.

Той на мент оторопів, і його зелені очі забігали туди-сюди за пальцем, та нараз вони зовсім звузились і вп'ялися Юрію в обличчя. Він лиховісно скреготнув зубами, аж мені зробилося страшно.

– Ти чого, очкастий, в'яжешся? – погрозливо засичав і простяг до лиця Юрія розчепірену п'ятірню. – Та я тебе!.. – І раптом стримав себе, вибачливо продовжив: – У тій сумці мій паспорт, диплом, трудова книжка. Дійшло? А ти…

– Не панікуй, – не витримала я і втрутилась у розмову. – Знайдеться сумка. От як його відвезти в лікарню?

– Є сумка, є… – прохрипів Філон.

– Є?! – Шакула присів коло товариша, поцілував його в щоку. – Філоне, золотце ти моє! Де ж вона, рідненька?

– Я його завезу до міста або в село. До села навіть ближче. Там є лікарня, – запропонувала я.

Мені було шкода того Філона, й трохи дивувала поведінка його товариша, який надто переживав, але коли йшлося про життя друга… 1 навіщо носити при собі паспорт, трудову книжку, диплом? Може, влаштовувався на роботу? Мабуть.

– Відкрий очі, Філоне, – попросив Шакула. – Ти чув, повеземо тебе в лікарню. Сумку ж не залишимо.

Між деревами з'явилися Максим і Клава. Я помітила, що вони трималися за руки, ну як дитсадківська малеча на прогулянці. Замріяно-щасливі… Авжеж, напилися води.

І кого хотіли обманути?! Безсоромники. О, роз'єднали руки, щоб ми не побачили. Підійшли до землянки, не помічаючи ні Шакули, ні Філона, які сиділи за нею.

– Що ви там робите? – звернулася до нас Клава, обходячи землянку.

Шакулу немов підкинуло, й він став на рівні. Його плескате, одутле обличчя витяглось од здивування. І Клавка теж вражено витріщилась на нього, вклякнувши на місці. Вони дивились одне на одного, поступово обличчя Клавки блідло, і вона мовби зів'яла. Макс, розгублений і приголомшений, втупився в неї.

– Кого я бачу! – нарешті збуджено вигукнув Шакула. – Оце так зустріч!

– Хто… хто там? Хтось іще прийшов? – промимрив заплющений Філон. – Відійди, Шакуло.

Шакула поступився, і Філон відкрив очі – смикнувся, наче хотів звестися, а Клава затулила лице руками.

– Клавка… – прошепотів Філон і перевів погляд на Максима.

І я, і Юрій розгублено стояли збоку й чекали, що ж воно далі буде.

– Ти їх знаєш, Клаво? – підозріло поцікавився Максим.

– Знаю… – затинаючись, відповіла вона й пішла до колоди, сіла й знову сховала обличчя в долонях.

Максим насуплено зиркав на неї, чекав пояснення. Клава мовчала.

– Ворушись, Філоне, ворушись! – заметушився Шакула, нетерпляче затупцював коло товариша. – Потім з'ясуєте свої стосунки. Де сумка?

Клава прийняла долоні й знічено подивилася на Філона.

– Що, думала, вже капут мені? Ні, я ще з тобою побалакаю, – зловтішно сказав їй Філон і до Юрія – Нагнись, друзяко, кілька слів…

Юрко нагнувся, і він щось зашепотів йому на вухо. Максим знервовано кусав губи. Я здогадалась, що існував якийсь зв'язок між Клавкою і Філоном. Макс, напевне, теж зрозумів і переживав, не знаючи, що робити. Ох і вклепалася Клавка! Тепер не задиратиме носа. І чи Макс простить їй? А вона, мабуть, не розповіла йому про свої стосунки з отим… Якісь вони неприємні, щось у них мені не подобалось.

Юрій пішов у ліс. Шакула пильно стежив за ним. Максим стояв посеред галявини, непривітно позирав на Клавку й більше не наважувався ні про що питати її; а може, вирішив поговорити з нею опісля. Біля грубого ясена Юрко нахилився й рушив назад. У руках він тримав старий рогозяний кошик. Шакула, побачивши його, тихо вишкірився, подався вперед, мов приготувався до стрибка.

– Швидше, друзяко, швидше! – заквапив Юрка Філон. І тільки він підійшов до них, як Шакула вчепився у кошик, потяг його до себе, але Юрко не відпустив.