Чтение онлайн

А чи власник будинку, який збирався купити Ричко, і той, з яким товаришував Чмих, одна і та ж людина? Сумнівно, щоб порядний чоловік мав товариські стосунки з Цибухом. Дуже сумнівно. Звідси висновок: або спільник, або… Шакула бовкнув дурницю, щоб заспокоїти Філона. І чому мені раніше це не спало на думку?

– Микола, ти знаєш, де ці вулиці? – запитав я.

– Так точно, – не без гордощів відповів сержант. – Усі в різних районах міста.

Бунчук чекав вказівки, куди їхати, щоб заздалегідь вибрати короткий шлях. З кого ж розпочати?

– Ну, Якове, то до кого?

Він знизав плечима.

– А яблука? Пам'ятаєш, прізвище домовласника наче сорт яблук, – нагадав йому.

– Наче яблука… Головач, Агненко, Савлук, Ободянський, Литвинов… Стривай! Савлук! Авжеж. Тільки підставити літеру «б» замість «в» – і саблук. Савлук – саблук. Точно – він, вулиця Продольна. Значить, до Савлука, Арсене, – без ентузіазму сказав.

Він позаздрив моїй здогадці.

– Правильно, – задоволено мовив я. – Давай, Миколо, на Продольну, будинок 146.

Марина весь час мовчала. У мене ворухнулася до неї жалість, бо зазнала дівчина болісного розчарування. Максим їй подобався, а показав себе підлим страхополохом. Погано, що розчарувалася, тільки розпочавши життя. Коли надто вразлива, то довго на душі лежатиме тягар.

Ми вже здолали половину шляху до міста. На дорозі машин мало, і Микола витискав із старенького «газика» всі потужності. Я не стримував сержанта. У нашій роботі час – одна із складових частин успіху. Праворуч мигтіли дерева лісу, ліворуч – лісосмуга, за якою виднілося скошене поле, всіяне купами соломи. Міркував, що в поле злочинці не подадуться – сховок ненадійний. Вони схочуть якнайдалі відійти від місця події.

Над асфальтом тремтіло прозоро-блакитне, ледь помітне, марево. Стояла давка задуха, яку не освіжав гарячий вітер, що задував у кабіну. Я заздрісно подумав про пляж, прохолодні, ласкаві хвилі лиману. До того ж хотілося їсти: ті кілька пиріжків не погамували голоду, а з'їдене яблуко ще дужче його загострило. І хто зна, коли доведеться перекусити.

Попереду хтось ішов. «Голосував», проте нехотя, ніби йому було важко зводити руку. Ступав непевно, мов по хисткій кладці, аж його заносило з узбіччя на дорогу, і машини обминали подорожнього.

– П'яне, чи що? – буркнув Бунчук. – Набратись у спеку…

Ми наближались до нього. Назустріч мчав самоскид. Микола збавив швидкість, щоб пропустити його і об'їхати хлопчину. За інших обставин ми б зупинились і забрали юного любителя спиртного. Мабуть, висадили розгнівані пасажири з автобуса. Поки добереться додому, то й зовсім протверезіє.

Порівнялися з ним. Я лише мигцем побачив хлопчину: босоніж, зі збитими в кров ногами, теніска подерта… У мене майнула підозра, і не встиг я зупинити водія, як Марина вражено скрикнула:

– Юра! Юра!.. – і вчепилася, засмикала ручку дверцят.

Одразу збагнув: на дорозі Юрій Коренюк. «Газик» ще не спинився, а Марина вже вистрибнула з кабіни й побігла до Юрка, який брів наче сновида, знеможений, обірваний. Дівчина вклякла перед ним, заломила руки у відчаї й мовчки дивилася. Юнак теж стояв і короткозоро мружився на неї, ніяк не впізнаючи.

– Юро! Живий!.. – Марина наважилась: несміливо підійшла й прихилилася до нього.

Коренюк закліпав, і його змучене, бліде обличчя проясніло, засяяло тихою радістю.

– Марино… – Він зробив порух правою рукою – вона лише сіпнулася і безсило повисла, перев'язана заплямованою кров'ю косинкою. – Як ти тут?.. А їх зловили?

– Пробач, Юра, пробач… – белькотіла дівчина. – Ми… я… наче очманіли від страху.

– Ах, не треба про те, не треба, – стомлено попросив хлопець.

Дівчина знітилась.

– Ти ні в чому не винна. То все вони… Їх уже зловили?

– Ні, але міліція знає, шукають, – Марина провела обережно пучками пальців по подряпинах на його лиці.

– Ти заявила? – запитав Юрій.

Марина, зніяковівши, промовчала. Втупилась у його збиті, запилюжені ноги.

– Хто це з тобою? – мружився Юрій на нас, недобачаючи.

– Лейтенант Пазов, – відрекомендувався Яків і показав на мене: – Інспектор карного розшуку капітан Загайгора. Як ти себе почуваєш? Може, в лікарню?..

– В лікарню – ні. Хочеться пити, – Юрій облизав шерхлі губи й натужно ковтнув.

– Тоді потерпи, хлопче, – я уважно глянув на його поранену руку, пов'язку і відзначив, що вона присохла до рани, спинила кровотечу.

– Давай сядемо при дорозі, – запропонував йому.

Марина взяла Юрка за руку й не відпускала. Нас уже не цікавило, що відбулося на галявині. Про те ми дізналися від Жалинської. А от що трапилось після їх панічного від'їзду, вірніше втечі, коли залишили Коренюка наодинці з бандитами, треба було знати.

– Чому ти босий? – Яків із співчуттям дивився на хлопця.

– Шакула здер сандалі для Філона.

– Він же побіг з поляни, – я згадав розповідь Марини.

– Потім вернувся і здер, – Юрко поворушив пальцями.

– В який бік вони пішли? – запитав його про найсуттєвіше в даний момент.

– Ніби до дороги. Я пішов за ними, але Шакула вдарив мене по шиї, потім у… – Юрій мимоволі доторкнувся до живота. – Коли встав – у лісі було тихо: не чув ні голосів, ні тріску гілля. Я побрів навмання, гукав… Опісля долинув гул машин, і я подерся в той бік. І справді дійшов до дороги.

– А де твоя сумка, Юро?! – здивовано вигукнула Марина. – Загубив чи забув?

– Забрав Шакула.

О, новий факт: гроші грабіжники переклали в сумку. Безперечно, досвідчені: знову знищили прикмету. Але куди поділи кошик?

– Яка вона, сумка? Опиши її, – попросив Коренюка.

– Спортивна, кругла й продовгувата, з чорної штучної замші, – не замислюючись, сказав Юрій. – З білою лямкою, щоб носити на плечі.

Мене ще цікавив Максим.

– Яке прізвище у Максима?

– Шойко.

– Ти з ним учився в одній школі?

– Еге, він у паралельному класі.

Тепер, я подумав, зовсім легко розшукати Максима.

– Погано ти знав свого товариша, – зауважив Яків. – З таким у розвідку не підеш.