Чтение онлайн

Окрім цього, нас турбувала доля Філона-Сергія. Шакула намагається позбутися спільника, щоб не ділитися здобиччю. Були всі підстави чекати ще одного злочину. І попередити його поки що ми не могли.

– Боже, Мариночко, дитино моя… – раптом заголосила тітка, мов пробуджуючись од важкого сну, і кинулась до племінниці, пригорнула до себе. – Як же ти натерпілась! Щоб отак знущатися над людьми. Відрізав косу… Куди ж та міліція дивиться? Що ж це робиться на білому світі, га, дорогі товариші?

Ми мовчали, бо робили все можливе, а іноді й неможливе, не рахуючись ні з власним відпочинком, ні з небезпекою.

– Кабачки, тьотю, кабачки, – спромоглася на слово Марина.

Євдокія Тарасівна метнулася до керогаза.

– Згоріли… – безнадійно махнула рукою.

Тепер ми вже знали, що Шакула взувся в Максимові сандалети. Але де взяв кошик Філон і ті туфлі, що випали й нього? Знайдене нами в кюветі, безсумнівно, їхнє. Я підрахував, що із шістнадцяти набоїв у бандита залишилося тринадцять. Усе ж поменшало, і добре, що кулі ні в кого не влучили. О, страшні хвилини випали на долю Клави, Юрія і Марини. Лише Максим поводився як боягуз. Що ж, людина завжди найкраще пізнається в біді.

Кошик і взуття… Стривай! На вокзалі лейтенант розповідав, що мигнула нога, взута в кед. Кед… А дядько, що йшов з тіткою до станції Партизанська, був узутий в кеди. У кеди! Я розповів про те Пазову, бо дядька й тітки він не бачив. У нас з'явився шанс затримати його, бо приміський поїзд проходив через станцію аж під вечір.

– Молодець, Арсене, що згадав, – похвалив мене Яків.

Я пам'ятав з розповіді Марини мовлене Шакулою прізвисько Чмих, яке він згадав за цікавих обставин: мовляв, у Чмиха є знайомий з «Волгою». Чмих і «Волга». Чмих – колишній однокласник дільничного інспектора Загати. Я з ним здибався, коли розшукував Хрипливого. Нарешті виткнувся кінчик ниточки з клубочка. Зв'язок Шакули із Чмихом не випадковий. Тепер треба знайти Чмича. Коли б знати його справжнє прізвище, то це була б справа кількох хвилин. Справжнє прізвище… Може, серед паперів Загати?

– Слухай, Марино, а де живуть Клава, Максим і Юрій? – запитав я.

– Не знаю… Клава у гуртожитку будівельників, – знічено відповіла.

– Хіба ти не завезла Клаву до гуртожитку?

– Ні, вона пішла через товарну станцію.

– А Юрій? Де Юрій?

– Юра? – Марина розгублено оглянулась, ніби Юра десь ховався тут поблизу. – Він… ми… ми…

Тітка відірвала погляд од сковороди й здивовано втупилась у Марину, що звелася з-за столу, й знервовано зчепила пальці.

– Він поїхав із вами? – допитувався Яків.

Марина злякано похитала головою.

– І ви залишили його в лісі з отими? – недовірливо, сторопіло дивилася на Марину тітка. – Як же це трапилось?

– Як? Як?! – Марина рвучко затулила долонями лице й захиталася. – Що ми наробили?… Юра… А він же без окулярів…

– У лісі ми його не зустріли, – сказав я.

– Боже, оставили… – вражено прошепотіла тітка. – Марино… Може, вони його…

Навряд, щоб грабіжники щось заподіяли Юркові, безпомічному без окулярів. Мабуть, він заблукав у лісі. Переслідувати бандитів чи стежити за ними, а тим паче затримати він аж ніяк не міг. Але щоб кинути напризволяще свого товариша… Та я не осуджував дівчат. У тій ситуації вони чинили хоч якийсь опір бандитам. Гидко, звичайно, поводився Максим.

– Що нам буде? Мене судитимуть? – запитала Марина.

– Ні, виступите на суді як свідки, – заспокоїв її і подумав, що для них суд – власна совість. – Чому ти відразу не заявила в міліцію? І чому так довго їхала з лісу?

– Не… не встигла. Ми з Клавою перекинулись, довго не заводився моторолер.

– Авжеж, товаришу, вона тільки що приїхала, – заступилася за племінницю тітка. – Опам'яталася б і заявила.

Можливо. А Клава з Максимом досі мовчали. Невже Клаві бракувало духу? Чи ще не одійшла від переляку? Власне, Клава опинилася між двома берегами – обов'язком і почуттями до батька своєї дитини. Я міг лише уявити собі її душевний стан.

Ми вирішили навідатися на станцію Партизанська.

– Назвіть прізвища своїх знайомих, – попросив Марину Пазов.

– Не знаю. Тільки Юри – Коренюк.

– Поїхали з нами, – сказав я.

– Куди ви її забираєте? – Тітка злякано вхопила племінницю за руку, мов не пускала. – Куди? Вона ж нічого…

– Не хвилюйтесь, Євдокіє Тарасівно, – заспокоїв її. – Вона скоро повернеться.

Марина стомленою ходою пленталась позаду нас. Тітка провела її до хвіртки й дивилася услід. Наш запилюжений «газик» стояв біля водогінної колонки, і перед його радіатором з труби капала вода. Він мені видавався живою істотою, яку доймали спрага і серпнева спека. Сержант Микола Бунчук і дільничний інспектор сиділи на лавці під парканом, над яким звисало гілля з білим паливом, і хрумтіли яблуками. Старший лейтенант простяг нам по яблуку.

– Пригощайтесь.

Я із задоволенням вкусив соковите яблуко, яке запахло мені рідною домівкою. Ми перезирнулися з сержантом, і я зрозумів, що не було ніяких новин. Пазов відчинив дверцята. Микола з цікавістю поглядав на Жалинську.

– Сідай, Марино, – запросив пригнічену дівчину до машини. – А ви, інспекторе, пильнуйте. Саме з цього боку вони спробують проскочити у місто.

– Я в курсі, – сказав старший лейтенант. – Нас уже попередили. Двоє їх. Ось і фото одного, – дістав з нагрудної кишені фотокартку. – Надивився, аж стоїть перед очима.

Оперативно діють мої колеги, відзначив я, розглядаючи картку: крупне, м'язисте, широкоскуле лице з чубчиком над лобом, маленькі безвиразні очі й тонкі губи. Я відразу здогадався, хто на фото. І, щоб пересвідчитись, показав Марині. Вона зблідла, мимоволі потяглася рукою до коси, торкнулася підрізаного волосся й відсмикнула руку.

– Шакула… – прошепотіла. – Він.

Такі фотокартки вже мали всі працівники міліції. Шляхи з області грабіжникам перекриті. Клаву, Юрія й Максима розшукати неважко: варто переглянути з Мариною документи абітурієнтів, як вона впізнає своїх товаришів. Але те пізніше. Мені з голови не виходив Чмих.

– Давай, Миколо, на станцію Партизанська, – наказав йому.

– А чого туди? – стривожилась Марина.

– Надіємось на одну зустріч, – відповів я ухильно. – А потім пошукаємо Юрія.

Ми розвернулись і виїхали на Снігурівську трасу. Щось довгенько це находили адреси власників «Волг». Напевне, Скорич і Махов прискіпливо займалися їх відбором, щоб опісля менше гаяти часу. І Шакула теж говорив про машину у Чмихового знайомого. Можливо, між ними і вбитим Ричком існував якийсь зв'язок. Можливо. Яке ж прізвище у Чмиха? І я досі не розшифрував значення написаного Загатою слова «ЦИБУ» на сірниковій коробці. ЦИБУ…

Вдруге згадав свої відвідини дільниці й розмову з лейтенантом. Я тоді попросив його розповісти про Чмиха. Він сказав, що підозрюваний 1946 року народження, сім класів освіти, відсидів два роки за хуліганство, ніде не затримувався на роботі через пиятику і прогули. Здається, ще назвав його справжнє прізвище та ім'я. Прізвище та ім'я… Ім'я – Петро. Еге, Петро.

Мою увагу привернув пост ДАІ. Працівники інспекції перевіряли пасажирів рейсового автобуса, що прямував до міста. Бунчук махнув хлопцям рукою.