Знайти і затримати
Шрифт:
– Ах ти, стерво… – турнув Клаву до колоди.
Юрій масажував шию, ледве ковтаючи слину. На шиї, тонкій, як у горобця коліно (так казала моя мати), виднілися синці. Посеред галявини лежала Клавіша сіра сумочка. Шакула никав поляною, наче неприкаяний. Підібрав Юркові окуляри без скелець, начепив їх Максимові, мовчки ткнувши під ніс здоровенний кулак.
Долинув гудок тепловоза, і я уявила вагони, повні пасажирів, які спокійно їхали, пляж, де ми так щасливо, безтурботно проводили час, загораючи, готуючись до екзаменів, і мене охопили глуха, невимовна туга й розпач, гірке почуття безвиході, мов опинилася серед пустелі, сама як палець, і ні звідки чекати порятунку.
Я вже каялася, що не послухала матері й тітки, не сиділа дома, а шукала знайомств, товаришів, і коли б не вони, не Юрко, я б не потрапила сюди. Ще й не відомо, чим це скінчиться і як складу після всього наступний іспит. А коли не повернусь до чотирьох годин, тітка переживатиме, і що їй казати, як пояснити своє запізнення? Ох і наслухаюсь од неї докорів! Аби лише вони, аби не гірше.
Шакула підняв Клавину сумочку, почав у ній копирсатися.
Щось знайшов цікаве для себе, бо гмикнув і вийняв цупкий білий папірець.
– Поклади, – стомлено, збайдужіло мовила Клава..
– Слухай, Філоне, та це ж твій братик! – здивовано вигукнув Шакула.
– Що ти мелеш? Який брат? Я одинак. Дай зиркну.
Шакула віддав фото, почухав потилицю.
– Думав – Макс… – розчаровано протяг Філон. – Клавко, чий це карапуз? Я бачив його у твоєї бабці. Чий він? Скільки йому?
– Чотири місяці. – Лице Клави змінилось.
– Синок твоєї сестри Тетяни? – допитувався Філон.
Клава промовчала. Несподівано Шакула вирвав з рук Філона фотокартку й зловтішно, з насолодою подер її на шматки, підкинув угору клапті. Клава зойкнула й кинулася до Шакули, та Філон підставив дрючка, і вона зачепилась за нього – впала й заплакала, сіла, терла долонею забите коліно.
– Кого він подер?.. Кого?.. – з болем говорила. – Ти знаєш, Сергію, кого? Знаєш?.. Син… твій син…
У Клави син!.. У мене, мабуть, видовжилось обличчя від здивування.
– Син?! – вражено перепитав Філон і засміявся, наче дурник. – Мій син? Син… – задивився на клапті фотокартки.
– Плюнь ти на нього. – Шакула демонстративно наступив на білі шматочки. – Клавка так його виховає, що він на тебе не…
– Клава – мама… – ошелешено прошепотіла я.
– Мати-одиначка, – презирливо докинув Максим.
Шакула спересердя плюнув і сів, набурмосений, осторонь, кинув сумочку на землю. Клава повільно встала і, накульгуючи, підійшла до колоди, підняла сумочку. На її лівому коліні багровий синець. Максим похмуро дивився на неї крізь окуляри без скелець. А мені було шкода Клави і соромно, що раніше їй заздрила.
Шакула, лінуючись звестися, порачкував до напарника й щось зашепотів йому на вухо. Філон кивав головою. Мабуть, вигадав якусь капость. На інше вони не здатні. Господи, хоч би сюди хтось прийшов! В такий день, у двадцятип'ятиріччя партизанського бою, і щоб ніхто не нагодився!.. Жнива, всі у полі, а ми наче приречені.
– У кого є мотузок? – на диво лагідно звернувся до нас Шакула.
Ми мовчали, та й не було ні в кого мотузки.
– Не признаєтесь… – Шакула докірливо похитав головою і нехотя звівся. – Що ж, сам пошукаю.
Він підняв спортивну сумку Юрія, встромив туди руку, витягнув загальний зошит. Перегорнув кілька сторінок.
– О, вірші!
– Які вірші? – стривожився Юрій.
– Кахи, кахи… – Шакула відкашлявся:
Минає ніч, і перед днем Пустився дощ крапнистий, З Мариною садком ідем По золотавім листі. Стікають крапельки води За комірець жакета, І я сміюся, молодий, Сміюсь на всю планету!– Гм, наче про любов, і Марину згадав… – перегорнув сторінку. – О, знову!
Ти з вінком, Марино, в житі В цю ніч приснилася мені, І колоски, зерном налиті, Вплітала в квіти запашні, Голівку нахилила трошки, Й торкалося колосся кіс, Тобі всміхалися волошки, Для тебе мак червоний ріс, А в небі сонце круглочоле… І я прокинувся чомусь. Надворі ранок. Вийду в поле І сон свій додивлюсь…Я незчулася, як звелась, якась сила підняла. мене, хоч спочатку хотілося затулити обличчя руками, кудись втекти, бо мені ще ніхто не говорив про свої почуття, не признавався відверто в коханні, про яке я мріяла. Воно здавалося мені далеким і нездійсненним.
– Марино, ти чуєш? – насмішкувато вигукнув Шакула. – А тобі Макс подобається… Бідний очкастий ночами не спить. Слухай:
Ти, Марино, спиш уже давно. Йду від тебе стежкою поволі, Й місяць в золотому ореолі Зазирає у твоє вікно. Листям не шеберхає верба, Почали співати перші півні, Хай же тобі ніч ця голуба Навіває сни казково-дивні. Знаю: усміхаєшся вві сні І подушку, гладиш ненароком… І на тебе хоч би одним оком Знову глянуть хочеться мені.Н-да… – Шакула перестав читати, задивившись у ліс, і на мить його плескате обличчя, з прилиплим до лоба чубчиком, позбулось виразу тупої жорстокості.
Я мов прокинулась від сну, і невблаганна дійсність постала переді мною. Мамо, та я ж образила Юрка, знехтувала його почуттям. Мені на очі набігли сльози, і я кинулась до Юрія, обняла, припала до нього – незграбного, беззахисного,
– Юрчику, рідний, прости мене… Ти мене простиш? – лебеділа, вткнувшись лицем в його худе плече. – Мене ще ніхто не любив… Боже, що я наробила? Хто мене тягнув за язик? А ти… ти чистий, не такий… Прости!
– Нетреба, Марино, заспокойся, – здавлено сказав Юра.
– Не строй трагедії, кицечко, – прохрипів Шакула. – Знайшла до кого липнути. Ти тільки моргни, кивни пальчиком…
Його бридкий голос наче шпигнув мене в груди, боляче пронизав усю й примусив одірватися від Юрія. Кудись поділося почуття страху, аж я сама себе злякалась, своєї відчайдушності. Повернулася й жбурнула в гидку, масну пику Шакули свій гнів:
– Ти!.. Ти!.. – мені забракло повітря. – Паскуда, покидьок, нікчема… Проклинаю, проклинаю… – І метнулася до нього, сторопілого, загатила кулаками в груди. – Через тебе… через тебе…
Шакула, приголомшений моїм несподіваним нападом, позадкував, наступив на слизький захисний шолом і гепнувся на землю. Мабуть, падіння привело його до тями – ногою штурхнув мене в живіт, аж я переломилася надвоє. До мене прибігла Клава й допомогла дійти до поваленого дерева. Вона мені щось втішне говорила, гладячи по голові, наче маленьку, стурбовано зазирала в обличчя й лагідно посміхалася. Сіла між мною і Юрком, обняла нас, прихилила до себе і тихенько шепотіла:
– Все минеться, забудеться, мої дорогі, все буде добре… Мені справді стало краще.