Чтение онлайн

Ми під'їжджали до поста. Працівники ДАІ перевіряли пасажирів машин. Дмитро Юхимович, не виходячи з «газика», підкликав до себе старшого наряду. Чітко наказав:

– Перевірку, лейтенанте, припиніть. Візьміть когось із собою і мерщій до повороту на грунтівку. Там скраю в лісосмузі Кузьменко. Ні в якому разі не потикайтесь у поле. Зрозуміли?

– Так точно!

– Подальші розпорядження отримаєте по рації. Все. Виконуйте. – І до Бунчука: – В Тарасівку, Миколо.

В оглядовому люстерці я бачив, як лейтенант підбіг до свого «газика», махнув рукою колезі, вони сіли в машину й поїхали. Операція почалася. Майор взяв мікрофон.

– Четвертий слухає, – озвався черговий.

– Сьомий. Оголосіть припинення розшуку Шакули і Філона. Ми в Тарасівку на затримання.

– Допомоги не треба?

– Ні. Я підключив хлопців з ДАІ.

– Добре. Зараз доповім Першому, що намацали їх. Дуже турбується. Ну, ні пуху.

– К чорту, Четвертий, к чорту. – І майор поклав мікрофон.

Наш «газик» проскочив під дерев'яною, фарбованою у червоний колір аркою, обвитою гірляндою з колосся й квітів, з написом: «Колгосп «Партизан». Напевне, прикрасили її на честь жнив. Нова бруківка перетинала дбайливо доглянутий сад: яблуні підбілені, між рядами земля розпушена, обважніле гілля підперте жердинами. Попереду виднілося село, і над зеленими хмарами дерев і дахами будинків здіймалися дві силосні башти.

– До гаражів, – підказав Скорич водієві.

У селі Бунчук збавив швидкість. На вигоні – Будинок культури, двоповерхова контора колгоспу, сільрада, відділення зв'язку, магазини… Далі шосе пролягло повз ставок, обсаджений вербами. Ех, з яким би задоволенням я скупався!

Відразу за ставком – колгоспні гаражі, майстерні. Перед ними – кілька розібраних машин. З-під однієї стирчать ноги. Але немає жодного молоковоза. Мій план зривався. Невже спізнилися? Зупинилися під вікнами хатини, де, мабуть, сидів механік.

– Я зараз, – кинув Дмитро Юхимович, вилазячи з «газика».

Ось він з'явився на порозі з пелехатим, чорнявим, червонолицим чоловіком, що ледве не торкався головою лутки дверей.

– Беріть бортову, – прогув густим басом.

Майор подивився на мене.

– Ні, бортова не підходить, – сказав я. – А де молоковози?

– Уже на фермах, – здоровань розвів руками. – Так що радий би, але…

– А доїння вже скінчилося? – запитав Гліб.

– Тільки почалося.

– Поїхали, Дмитре Юхимовичу, – заквапився я. – Ще є шанс.

До нас втиснувся пелехатий, аж «газик» заскрипів і трохи перехнябився. У салоні відразу стало тісно.

– Вам, дядьку, треба в танку їздити, – боячись за машину, кинув Бунчук.

Механік посміхнувся, і в його спокійних, лагідних очах спалахнули лукаві іскорки.

– Я, хлопче, всю війну артилеристом відтарабанив.

– І який обслуговували калібр?

– Спочатку всілякі, а потім, від Сталінграда, давав фашистам джосу з двісті п'ятого, – не без гордості сказав.

– Ого! – з повагою вигукнув Микола. – Там снаряд як підсвинок!

– Добрячий підсвинок, – підтвердив задоволено механік. – А навіщо вам саме молоковоз?

– Він без кузова, – відповів я.

– Гм… – Пелехатий стенув плечима, нічого не зрозумівши.

Я не пояснив йому. Без молоковоза справа ускладнилася б. Невже зірветься так добре замислена операція?

І то завжди у нашій роботі має статися щось непередбачене, якась трудність, бодай її… Я важко зітхнув. Попереду забіліли довгі приміщення ферм. В загороді вибрикували, наче лошата, плямисті телята. Проїхали одну ферму, другу, і за нею я побачив жовтий молоковоз. Встигли! Мені відлягло від серця.

– Скорич взяв мікрофон.

– Двадцять перший, Двадцять перший…

– Двадцять перший слухає, – пролунав молодий голос.

– Де ви?

– На узбіччі, біля з'їзду на дорогу до ферм.

– Негайно сховайте машину в лісі. Кузьменко хай залишається в засідці. Подальші розпорядження – пізніше. Виконуйте!

Ми спинилися біля молоковоза й висипали з «газика». Махов відчинив дверцята молоковоза.

– Нема ключа запалювання, – і натис на кнопку звукового сигналу.

– Це вже Сашко коло Гані крутиться, – зазначив механік.

Заклично, тривожно розлігся гудок. Подумав, що, напевне, чути його Шакулі й Філону… З ферми вибіг рудоволосий хлопець. Він метнувся до молоковоза, але його перехопив здоровань.

– Давай ключа, скоро. Це з міліції, – ошелешив його.

– Але ж я… Навіщо? – вражено лупав круглими очима.

– Потім, Сашко, потім. Давай, – і простяг долоню.

Сашко неохоче поклав на неї ключ. Я взяв його й сів за кермо.

– Як машина? – запитав у Сашка.

– Нічого, бігає, – відповів затинаючись.

– Зніми внутрішні ручки з правих дверцят і праве оглядове дзеркало, – попросив його.

Хлопець дістав з-під сидіння викрутку й заходився відкручувати. Трохи повернув ліве люстерко, щоб у ньому міг бачити, що діється позаду машини, лише я. Здається, все. Ще раз оглянув кабіну. Ага, скринька. Відчинив її. Сигарети «Подільські», сірники, гайки, гвинтики…

– Миколо! – гукнув до Бунчука. – Принеси ту ковбасу і шмат батона!

Сержант кинувся виконувати вказівку, зрадівши, що й для нього знайшлася робота. Я поклав харчі в скриньку. Апетитно запахло ковбасою. Це б іще…

– У тебе нема самогонки? – запитав у Сашка. – Хоч би чвертку.

– Ні, я з собою не вожу. – Він підняв сидіння й поклав під нього ручки, люстерко й викрутку.

– Що, самогон? – перепитав механік. – А в Гаврила. Мотнись, Сашко, до нього.

Сашко зник на фермі. Я поклав руки на кермо. Й помітив, що вони тремтіли. А ніби був спокійним. Знав: хвилювання вляжеться, тільки виїду на грунтівку. Он і Сашко з пляшкою.

– Насилу… випросив… – відхекувався.

Я витягнув із шийки кукурудзяний корок, понюхав – у ніс вдарив гострий запах бурякової сивухи? Набрав у рот, трохи ковтнув, а решту виплюнув. Потім більше половини вилив із пляшки на землю. Сашко, механік і Бунчук не спускали з мене очей. Поклав пляшку в скриньку, закрив. Ось тепер усе. Завів машину.

– Пам'ятай, Арсене: Шакула небезпечний при затриманні. Пам'ятай, – сказав мені Дмитро Юхимович.

Я жодного разу не глянув на нього і Махова, поки готувався, та відчував на собі їхні погляди, прискіпливі, стурбовані. Авжеж, через хвилину-другу віч-на-віч з убивцею… Відпустив гальмо, й молоковоз рушив. Це вже майор, слідчий і сержант стежитимуть за мною з-за крайньої ферми.

Виїхав на дорогу. По обидва боки жовтіло стернею поле, мигтіли копиці. Сонце било прямо мені в очі, але я не опустив козирка. За молоковозом тягнувся довгий темно-сірий шлейф куряви. Вона довго трималася у повітрі й поволі осідала… Здогадувався, що за машиною слідкує Шакула. Щоб у нього не закралася ніяка підозра, на половині дороги загальмував, газонув, а потім зупинився, виліз, підняв капот, кілька хвилин буцім колупався у двигуні, й знову поїхав.