Чтение онлайн

– Слава богу, забрали…

Махов відпустив Клима Захаровича додому. Ми з Глібом сіли на заднє сидіння «газика», з боків обох свідків. Не хотіли ризикувати.

Сонце вже перетнуло зеніт і хилилося до обрію. Незабаром, через кілька годин, спадуть на землю вечорові сутінки, і попереду довге чекання у коротку літню ніч. Чи вдасться до темряви знайти і затримати грабіжників?

Вкотре питав себе: куди вони могли податися з галявини? Або тікали далі від міста, або навпаки – спробують проникнути у нього. Десь зачаїлися поблизу. Втім, для Шакули то не вихід із становища. Філон йому вже не потрібний. У цьому випадку почне діяти їх вовчий закон: позбутися спільника й заволодіти грішми. Філон – приречений. Невже не розумів? Мені зробилося тоскно й незатишно від безсилля.

Універмаг. Біля нього повернули на вулицю Шевченка, і наш «газик» упірнув під густі крони каштанів. Микола заїхав у двір відділу. Я глянув на вікно майора Скорича. Відчинене. Отож, Дмитро Юхимович у себе. Цибуха й Хоменка помістили в слідчий ізолятор. Ми постояли з Глібом кілька хвилин надворі, щоб хоч трохи позбутися бензинового духу, яким просякли.

Махов пішов до підполковника Ольхового, а я забіг до майора. Він сидів за столом і писав.

Я з великим задоволенням сів на диван.

– Стомився? – співчутливо запитав майор.

– Свідки мигтять, наче кадри в кіно, – признався, на мить заплющуючись.

– Да, багатенько їх уже набралось, – посміхнувся Скорич, і в його руках, мов у фокусника, з'явились термос і паперовий згорток. – Ти хоч перекусив?

– З Пазовим і Миколою пожували булки з ковбасою. – Мені втішно від його піклування.

Майор сів поруч, подав термос і згорток.

– Ну то ще підкріпись, бо до ранку далеко, – сказав.

Я не відмовився, щоб не образити Дмитра Юхимовича.

У термосі – какао, вкусив бутерброд з маслом і голландським сиром… Розповів майору про розмови із свідками, що ми відразу натрапили на власника будинку, якого збирався купити Ричко. Як завжди, Скорич уважно слухав, опустивши довгі, густі вії, і наче задрімав. Я закрутив термос, поставив на стіл, подякував, витягнув ноги й блаженствував на дивані.

– Між іншим, Арсене, я добре знаю Шакулу, – заговорив майор. – Він «герой» моєї останньої справи, коли я служив у Кавунівці. При затриманні Дрига чинив шалений опір.

– Швидше б зустрітися з ним, – сказав я.

– Намалюй план місцевості, – попросив Скорич. – Помізкуємо, куди він міг податись.

Я сів за приставний столик, взяв чистий аркуш і заходився креслити. Спершу наніс залізницю; потім – соняшникове поле, ліс, де позначив галявину, далі дорогу на Снігурі й до міста, за нею – лісосмугу і скошений лан з копичками соломи, тваринницькі ферми колгоспу «Партизан». Визначив приблизну віддаль од насипу до землянки і від неї до дороги. Намалював місце, де знайшли пораненого Загату. Глянув на ескіз – ніби все.

Скорич хвилин п'ять мовчки вивчав схему. Потім додав кружечків – населені пункти, і від них до галявини проставив кілометри.

– То куди, Арсене? – запитав.

– У лісі не залишаться, – я не поспішав із своїми припущеннями. – Ліс можна прочесати.

– Вірно, – Дмитро Юхимович підморгнув мені.

– Ми їх чекаємо на дорозі, а вони – у протилежний бік: через насип і соняшники, – не дуже впевнено виклав свою версію.

– Гм, соняшники… – повторив майор. – Заманливо й ніби логічно. А ти куди пішов би? Дрига не дурний, ні.

Куди б я пішов?.. Вже думав над цим. Подивився на план. Звичайно, Шакула хитрий, і він зробить навпаки. Людину тягне до житла. І якщо вбивця здогадується, де ми хочемо його шукати, він туди не піде. Отож, у нього єдиний вихід: перейти дорогу на Снігурі й зачаїтися десь поблизу села Тарасівки. Там магазини, садки і можна за відповідну платню польовими дорогами, які не контролювалися, вислизнути на машині з області. Без Філона. Він – приречений.

– Я пішов би, Дмитре Юхимовичу, до Тарасівки.

– О! – майор зраділо підняв палець. – І я теж. Коли звечоріє, рушимо в село, обстежимо околиці.

– Стемніє – вилізе зі схованки, – підтвердив я.

– Що вирішив Махов? – поцікавився Скорич, та я не встиг відповісти, як задзвонив телефон, і Дмитро Юхимович узяв трубку. – Слухаю. Так. Він у мене. Угу… угу… Хай зачекає нас. Ми зараз приїдемо.

– На посту ДАІ зупинили ЗІЛ для перевірки. Шофер сказав, що десь о третій годині бачив, як дорогу переходило двоє хлопців, – повідомив Скорич.

– На якій дорозі? В якому місці? – я схопився, стримуючи хвилювання.

– На Снігурі. Шофер покаже, – майор теж встав. – Я з вами.

– Треба взяти Кузьменка з Букетом, – запропонував я.

Ми швидко зібралися.

Майор сів з Бунчуком, а я, Махов і Кузьменко з Букетом позаду. Наш «газик» вискочив з подвір'я. Пес лежав у ногах і засапано дихав, висолопивши язик.

Мовчали. Напевне, від утоми й постійної напруги. «Газик» поглинав кілометри міських вулиць.

Ось і крутий спуск до мосту через гирло річки Степової… Гастроном, де годину тому Микола купував їжу… Вулиця, на якій жила Маринина тітка…

Звіддалік я побачив пост ДАІ, зелений ЗІЛ з причепом і патрульний «газик». Трохи далі – «Волга» і автобус, біля них два інспектори перевіряють пасажирів. На лавці сиділи третій інспектор і широкоплечий чоловік у кремовій тенісці. Шофер. Микола загальмував коло вантажівки. Ми вийшли з машини, підійшли до лавки. Інспектор, лейтенант, звівся й віддав честь.

– Це шофер Старинець. Він каже… – почав.

– Гаразд, лейтенанте, я сам з ним побалакаю, – Гліб глянув на водія, заохочуючи до розповіді.

– Після двох годин я їхав у колгосп «Партизан». І ось десь так на десятому кілометрі від поста ДАІ попереду помітив, що дорогу переходять двоє. Ніби з лісу вони йшли, бо прямували до лісосмуги, – шофер облизав губи, напевно хвилювався. – Зустрічних машин в той момент не було. Перейшли, і все. Я поїхав. Коли б знаття. Оце їхав назад – мені стоп. Перевірка. Я запитав, мовляв, кого шукаєте? Вони й сказали.

– Які ті двоє з себе?

– Один накульгував і мав за плечима чорну сумку.

Ми з Маховим перезирнулися.