Чтение онлайн

– Але ж я… Я нічого не знаю, – затремтів його голос.

– Кого ви сьогодні чекали?

– Покупця з Казанівки. Домовилися ще у неділю, проте він…

– О котрій годині повинні були зустрітись? – перебив його Гліб. – Де?

– На автобусній о 12.30.

– Чому не зустріли?

– Щось сталося з машиною: ніяк не заводиться, – знічено відповів.

– На скількох тисячах зійшлися?

Савлук завагався, втупився у кінчик «Шахтарської»…

– За п'ятдесят вісім тисяч, – тихо вимовив.

– З ким мав приїхати покупець?

– У неділю був сам. Не казав, – Клим Захарович потер спітнілий лоб, і на ньому залишилися масні чорні риски від брудних пальців.

Ми підійшли до головного. Щоб Савлук трохи заспокоївся, слідчий поміняв тему розмови.

– Ви зараз на пенсії?

– Вже чотири роки. Працював на суднобудівному заводі.

– А навіщо продаєте хату?

– Дочка живе в Одесі, хочемо переїхати до неї, – Савлук поправив окуляри, зніяковіло сказав: – Торік втопився наш син… Пробачте, але чому ви… ну, про це все, коли?.. Словом, я нічого не втямив.

Махов завагався: сказати йому про вбивство чи ні? Я вже не сумнівався, що саме в неділю зароджувався злочин. Мабуть, Шакула і Філон якось дізналися про покупця і вистежили його. Версія ймовірна.

Проте чому Загата написав на сірниковій коробці прізвище Чмиха? Часом не через те, що лейтенант бачив Цибуха з грабіжниками?

Махов вагався: признатися Савлуку про вбивство Ричка чи ні? З власного досвіду знав, що страшна правда, як правило, спонукала до дій. Отож, вирішив не критись.

– Чому? – і гостро подивився на Савлука. – Ричка пограбували і вбили на вокзалі.

– Вбили Терентія?! – скочив пенсіонер, і нижня губа у нього відвисла разом з прилиплою цигаркою, а очі вражено округлились.

– Вбили після дванадцятої години, – говорив далі Гліб. – Як вийшов з автобуса. Він приїхав з дружиною.

Савлук сів на стільчик і скрушно похитав головою.

– Ось чого ви приїхали, – гірко сказав. – Але ж я нічого…

– Климе Захаровичу, згадайте, хто знав, окрім вас і дружини, про приїзд Ричка?

Пенсіонер замислився, жуючи цигарку…

– Ніби ніхто з чужих, – спроквола мовив. – Ричко прочитав моє оголошення на стовпі біля базару і прийшов. Вдома я був сам.

Я дістав Шакулину фотокартку, показав її Савлуку.

– А цього ви ніде не бачили?

Савлук виплюнув цигарку, зняв і протер окуляри. Ми стежили за виразом його обличчя. На ньому не сіпнувся жоден м'яз. Його відповідь я вже знав.

– Ні, не бачив, – повернув мені фото.

– Гаразд, – Гліб наче примирився з невдачею і машинально запитав: – Ви сторгувались з Ричком, домовились про зустріч. А потім, Климе Захаровичу?

– А потім… – Пенсіонер знову закурив. – Сіли втрьох у машину, і я підвіз Терентія до автобусної.

– Втрьох?! – Мені замлоїло в грудях од передчуття чогось недоброго. – Хто ж третій?

– Авжеж: я, Ричко і Петро, – буденно уточнив.

– Який Петро?

– Ну, наш сусід.

– Цибух?

– Еге, він якраз нагодився, коли ми виїхали з подвір'я. Попросив підкинути до гастроному.

Ось воно що! Нарешті! Цибух. Недарма Загата, спливаючи кров'ю, написав його прізвище. Мені відразу наче розвиднилось. Безперечно, Шакулу і Філона навів на Ричка Чмих. Але як про те дізнався дільничний інспектор?

– Стривайте, а звідкіля ви знаєте Петра? – схопився Савлук, і в його голосі забриніла тривога.

– Так, Климе Захаровичу, значить, Цибух… – Гліб насилу стримав радісну, але недоречну, посмішку. – І давно ви з ним товаришуєте?

– Як тільки побудувались. Усе ж сусіди, а Петро іноді допомагає мені в городі, біля машини, – пояснив. – Хлопець він непоганий. Правда, любить хильнути і поклеїти дурня..

– Виходить, він чув вашу розмову з Ричком у машині?

– Звичайно. Ні, не вірю, щоб він Терентія… Хай навіть і судимий, а не вірю.

– Ну, не він, а можливо… – Я замовк від застережливого погляду Махова.

– А що сталося з «Волгою»? – запитав Гліб. – Коли вона зіпсувалася?

– Сьогодні.

– Хм… А вчора Цибух до вас не навідувався?

– Під вечір. Я саме чистив свіч… – Савлук затнувся й злякано вилупив очі. – Ні, ні, не Петро… І коли він встиг щось у ній зіпсувати?

– Це, Климе Захаровичу, встановить експертиза, – зауважив Гліб. – Ви більше нічого не робіть коло машини.

Несподівано перед гаражем з'явився кучматий, середнього зросту, хлопець у тільнику з рукавами, в штанях невизначеного кольору і сандалях на босу ногу. Він тримав у руці пляшку вина, білого міцного, або у просторіччі – «біоміцину». Його каштанові очі весело блищали. Наче знайомий, ніби десь… Чмих! Він!

– Захаровичу, чого засумували? – бадьоро заговорив Цибух і поплескав по пляшці. – Давайте штакани. Зараз хильнемо по грамульці – і закучерявиться світ.

Савлук мовчав. Петро зайшов до гаража, зиркнув на Махова, потім на мене.

– Слухай, кореш, де я тебе бачив? – дивився на мене, почухав кудлату голову, почмихав носом. – А, ти сидів у Іллюшки. Теж у нього на гачку? Ну, то дрібниця. Давайте роздушимо банку за знайомство.

Цибух балакучий, збуджений. Я звівся і став у воротях, перекрив йому про всяк випадок шлях до втечі.

– Помовч, Петре, помовч, – скривився Савлук і недбало махнув рукою. – Ет!

– Чого мовчати, Захаровичу? – світив очима.

– Сідай, – Махов кивнув на звільнений стільчик.

– А штакани? – не вгавав Цибух і сів, поставив між ногами пляшку.

– Тобі привіт від Шакули і Філона, – сказав я.

– Ідуть вони… – Чмих вилаявся і засміявсь. – Обдерли ми їх з Коцюбою до нитки. А де ти зрізався з ними?

– Коли, ж це ви їх так обчистили? – запитав Гліб.

– Вчора, кореш, вчора, – Цибух поплескав себе по кишені.

– Тепер тиждень заправлятимуся біоміцином. О!

Нічого, не підозрюючи, він вибовкнув важливі факти. Тепер залишалося з'ясувати, як Шакула і Філон дізналися про Ричка і його другий приїзд у місто. Власне, ми здогадувалися, хто їм розповів про грошовитого дядька. От лише – випадково чи навмисне? Від того залежала доля Цибуха.

Чмих, мабуть, знав адреси, куди могли з'явитися Шакула і Філон, якщо проникнуть у місто. На нас стривожено позирав Савлук. Я ступив до Цибуха й поклав йому на плече руку, притис до стільчика.