Чтение онлайн

– І все? Більше нічого не запам'ятали? – допитувався Гліб.

– Другий у синюватій сорочці.

Вони!

– Покажете місце?

Старинець трохи подумав:

– Покажу.

Ми кинулись до машини.

– Олексо, сідай коло Миколи! – наказав Скорич Кузьменку.

Бунчук витискав із «газика» всі його кінські сили. Хоч сонце ще стояло над лісом, але спека вже спадала.

Мелькнула грунтівка, що вела до тваринницьких ферм.

– Тут! Тут! – вигукнув Старинець.

Сержант різко загальмував, аж ми подалися вперед,

– Миколо, відправ товариша Старинця попутною машиною до поста ДАІ, – сказав Махов. – Хай їде додому.

Пес, тремтячи від збудження, ткнувся носом у траву й потягнув за собою Кузьменка. Скорич, Махов і я стояли на узбіччі й стежили за ними. Букет побіг вздовж лісосмуги до міста і через сто метрів заметушився, не знаючи, куди йти. Сліду не було. Тоді Кузьменко завернув його назад, і він помчав попід лісосмугою, припадаючи носом до землі. За кроків п'ятдесят від нас несподівано шарпнувся до дерев, і ми перемайнули через кювет.

– Олексо, стій! – приглушено крикнув Скорич. – Не забувай – у них зброя. Не поспішай.

Букет, стримуваний Кузьменком, повів нас у глиб лісосмуги. Ми насторожено просувалися вперед. У просвіті між молоденькими акаціями жовтіло поле, всіяне копицями соломи. Букет рвався туди. Ми зупинилися. Невже сховались у соломі, на відкритому місті? Я поповз до краю поля і, маскуючись за розложистим лопухом, почав оглядати стіжки.

Спокійно походжали ворони, визбируючи зерно. Нічого підозрілого. На дорозі до ферм маячили постать пастушка і його ряба корова з телятком. Стривай! Як же він проґавив Шакулу й Філона, коли вони виходили з лісу? Мабуть, слідкували за ним і вибрали вдалий момент. Прямо перед собою, за лопухом, у стерні, побачив глибокий, чіткий, слід. Обережно помацав його. Свіжий. Підповзли Махов, майор і Кузьменко. Я мовчки показав їм на слід. Гліб ствердно кивнув.

– В якій? – пошепки запитав.

– Не знаю.

Перша копиця метрів за двісті, а навскоси, праворуч, до шляху на ферми, друга, далі ще одна… Я налічив найближчих сімнадцять. У котрій з них?

– Пущу Букета, – сказав Кузьменко. – Що тут думати?

– Ти що, Олексо?! – Мені було шкода пса. – Застрелить або заріже.

– Так, слухайте мене, – заговорив Скорич. – Зліва направо кожному по шість копиць для стеження. Починайте.

Якщо вони в соломі, то недовго лежатимуть нерухомо. Однаково хтось заворушиться. І вони були певні, що за ними ніхто не стежить. Ех, коли б бінокль!.. У мене зажовтіло в очах від стерні…

Ворони хазяйновито розгрібали солому, наскакували одна на одну, б'ючись дзьобами. Он знялася зграйка й закружляла над копицею, збираючись опуститися на неї, та раптом із соломи виткнулась рука, і ворони із карканням шугнули вгору. Мені перехопило подих. Скорич подивився на мене.

– Ти бачив, Арсене?

– Угу.

– Де? Де? – збентежено запитав Кузьменко.

– Третя від грунтівки, – зорієнтував Гліб Олексу. Ми вже всі прикипіли поглядами до копиці…

– Щось чорніє в соломі, – сказав Кузьменко.

– То волосся Філона, – уточнив я. – А синє – сорочка Дриги.

– Зараз візьмемо, голубчиків, – нетерпляче заворушився Олекса. – Га, товаришу майор?

Скорич посміхнувся на запальність провідника. Я гарячково думав, як затримати грабіжників. Коли б не зброя, не було б ні ускладнень, ні ризику. Тринадцять патронів – не жарт. Шакулі вже нічого втрачати: свій вирок він знає. Що йому тепер чиєсь життя?

– Слухайте: ви сідайте в «газик» – і на польову дорогу, а потім зненацька, на повній швидкості до копиці, а я звідси, з тилу… – запропонував Кузьменко. – Він і не стямиться.

– Ні, Олексо, ні, – заперечив Махов. – У комусь та застрягне куля.

– Дійсно, це не вихід, – погодився я.

– Тоді… оточити їх і підпалити ракетою чи трасуючими… – не здавався кінолог.

– Так спалимо всю колгоспну солому, – відбувся жартом майор. – І на феєрверк збіжиться все село.

– Викликати бронетранспортер або танк, – подав нову ідею Олекса.

– Їх треба брати руками. Руками, лейтенанте, – розважливо мовив Дмитро Юхимович. – І без глядачів, з найменшим ризиком.

Майор мав рацію: Шакула не розгубиться й встигне комусь вліпити кулю. З ним би віч-на-віч… Але як виманити його із соломи? А може?.. Я аж засміявся.

– Ти чого? – здивувався Гліб.

– Бачите ферми? – спитав. – Скоро вечірнє доїння.

– А, сховатися між коровами й підкрастися до них, – підхопив Кузьменко. – Непогано придумав. Я – за.

– Не те, Олексо, – охолодив його запал і виклав свій план.

Скорич і Махов уважно вислухали. Кузьменко скинув кашкет і витер спітнілий лоб.

– Значить, пастка на колесах… – сказав майор. – Але й для тебе теж западня. Ризиковано, Арсене, ох і ризиковано.

– Впевнений, що обійдеться. Вибору у нас нема.

– На жаль, нема, – сумно погодився Гліб.

– І мене буде підстраховувати Олекса з Букетом, – додав я. – Головне, що опинюся з Дригою сам на сам. А транспорт йому потрібен.

– Шакула небезпечний при затриманні, – нагадав майор.

– Я все зважив і врахував.

Гліб підбадьорливо стиснув моє плече. Ми позадкували в глиб лісосмуги. Підвелися, коли кущі й гілля надійно затулили нас.

– Займай позицію, Олексо, і спостерігай, – наказав майор. – Пришлю тобі на допомогу хлопців із ДАІ. Помітиш якісь зміни – сповіщай по рації. Дій!

– Ні пуху, Арсене, – серйозно побажав мені Олекса.

Скорич, слідчий і я вибралися на дорогу. За кермом «газика» нудьгував Бунчук. Він запитливо глянув на мене.

– Знайшли, Миколо, сидять у соломі, – повідомив йому.

– Нарешті! – широко посміхнувся сержант. – Тепер їм амба. А де Кузьменко?

– Слідкує, – відказав майор. – Спинишся біля поста ДАІ.

«Газик» рвонувся, наче застояний кінь. Я відчував тривогу Скорича й Махова. Проте в цій ситуації хтось повинен ризикувати. Така моя робота. Я її вибирав сам. Був спокійний, непокоїло лише одне: аби не з'явилася на тій дорозі якась машина.

Махов і Скорич не докучали з розмовами – давали змогу зосередитись. Був вдячний їм за це, бо, щиро кажучи, мені не хотілося говорити. Не щодня, звичайно, ми ризикували, а коли траплялося, свідомо йшли на те і, як всі смертні, дорожили своїм життям. Тільки дурень і боягуз говорять, що нічого не бояться.