Чтение онлайн

Коренюк важко зітхнув. Пора їхати. Я звівся. Юрій теж ступав, підтримуваний Мариною, кривився від болю.

– Ви їх зловите? – примружився до мене підсліпувато.

– Обов'язково, Юро.

Що ж, свідків для слідчого й суду досить. Ще телятниця Найденко, тітка і дядько з Тарасівки. Одначе бракувало найголовнішого – злочинців. Я згадав слова Юрія, що вони подалися в бік дороги. Його показання не співпадали з моїми припущеннями. Напевне, Коренюк просто втратив орієнтування.

Проте я підсвідомо відчував, що злочинці були десь у цьому районі. Рано чи пізно, а вони однаково звідси підуть. Тільки б не проґавити того моменту. Ось що важливо. Не проґавити.

Я подивився на годинник – десять хвилин на шосту. Скінчився робочий день, і скоро рух на трасі майже припиниться. Потім звечоріє, настане ніч, і люди відпочиватимуть до ранку. А чи доведеться нам?

– Тринадцятий! Тринадцятий! – нас викликали по рації.

Я взяв мікрофон.

– Тринадцятий слухає.

– Запишіть адресу Цибуха Петра, – сказав черговий.

– Хвилину… – Я поклав планшет на коліна й аркуш паперу зі списком власників «Волг», під ними вивів: «Цибух Петро». – Давайте, товаришу майор.

– Вулиця Продольна, 142.

Я швидко занотував.

– Є, – доповів. – У вас ніяких новин?

– Левенець дала свідчення про події на галявині, -. повідомив черговий. – Дуже турбується про Юрія, якого там залишили.

– Левенець? – я не второпав, про кого мова.

– Це Клава! Клава! – зраділо підказала Марина.

– Хай не турбується: Юрій з нами, – сказав черговому.

– Хм, Тринадцятий, я бачу, ви там не дрімаєте, – похвалив нас черговий.

– Іще одне: Шакула поклав гроші у спортивну, діжечкою сумку з чорної штучної замші.

– Угу… сумка… чорна… спортивна… – повторив майор. – Гаразд. З постів нічого втішного. Пошук триває. – І відключився.

– А Макс не з'явився у міліцію, – зазначив Юрій.

Його очі звузились, затуманились, і він став якимось млявим, обважнілим, наче поринув у сон. Очевидно, далося взнаки поранення й довге блукання лісом. Я дивувався з його завзяття, витривалості. Йому б не завадило відпочити. Проте відмовився, коли запропонували відвезти в лікарню. Молодчина.

Пазов дивився на адресу Цибуха-Чмиха. Я теж глянув і подумав, що спершу доведеться заскочити до нього. Нараз кинулась у вічі вулиця, на якій жив Савлук, і номер будинку – 140, а у Цибуха – 142 і та ж вулиця. Невже сусіди? Неймовірно! Втім, помилки не могло бути.

– Ти помітив? – запитав я Пазова.

– Авжеж, – відповів Яків.

Біля поста ДАІ ми побачили трьох інспекторів, і я швидко домовився з лейтенантом: хлопці спинять якусь легковушку і підкинуть Марину з Юрієм до міста.

– А коли ви їх покажете нам? – запитав Юрій, виходячи з машини.

– На очній ставці, потім – на суді, – відповів я.

Ми рушили.

– То куди тепер, Арсене Федоровичу? – спитав Бунчук.

– На Продольну.

– І Савлук на Продольній, – згадав сержант.

– Не тільки: вони з Цибухом сусіди, – додав Пазов.

– Овва! – здивувався Микола. – Банда, точно. Правда?

– Слідство покаже, – я не хотів робити передчасні висновки, хоча вони напрошувались самі й позбутися їх нелегко.

Насторожувало, що власник будинку і «Волги» – сусід Чмиха. А сусіди, звісно, спілкуються між собою. Принаймні знайомі. З'явилася можливість докладніше дізнатися у кожного з них про них же самих. Своєрідне взаємосвідчення. Припускав їхню причетність до пограбування з вбивством.

Особливу підозру викликав Цибух. Коли до сутінків не затримаємо злочинців, то хоч довідаємось про їх знайомих і спільників, у кого шукатимуть вони притулку, і там влаштуємо засідки.

Це теж неабищо.

Ми їхали передмістям, і Бунчук кидав погляди ліворуч. Я й собі глянув на будинки, але не помітив нічого незвичайного, хіба що… Ох і хитрий сержант! Націлювався на гастроном.

– Може, перекусимо? – запитав я Пазова.

– А чого ж?.. Зупиняйся, Миколо, – весело наказав йому Яків, беручись за ручку.

– Ліпше мені, – зупинив його Бунчук. – Я у формі, а вам без черги не дадуть.

Я поклав йому у нагрудну кишеню троячку.

– Візьми кефіру, ковбаси, батон, мінеральної води.

Сержант підтюпцем побіг до гастроному. Ми лише встигли перекинутись з Яковом кількома словами, як Микола уже вигулькнув на порозі гастроному з повною авоською. Я посунувся на місце водія.

– Ви чого?!.. – здивувався Бунчук.

– Спершу ти полуднуй, – сказав йому.

– Ну, ви даєте, товаришу капітан! – не без задоволення зауважив. – Я завжди вспію, а от ви…

– Розмови, сержанте! – удавано суворо припини я балачку.

Микола, посміхнувшись, шаснув у кабіну. Я нахильці випив, пляшку мінеральної води, аж після того завів «газик», і ми поїхали. Пазов і Бунчук смакували ковбасою, яка гостро, апетитно пахла часником.

Крутою вуличкою піднялися в центр. Звідси поїхали прямо до Жовтневого проспекту.

– Товаришу капітан, прошу до столу, – жартівливо запросив мене Бунчук ситим голосом.

Ми помінялися місцями. Повеселілий Микола щось замугикав собі під ніс. Я полуднував ковбасою з булкою. Водії, бачачи в оглядове люстерко за кермом міліціонера, звільняли нам шлях. Ми швидко дісталися в кінець проспекту. Зненацька заговорила рація.

– Тринадцятий, де ви зараз? – запитав черговий.

– В центрі міста, – доповів йому.

– Заберіть Махова з прокуратури і з ним на Продольну.

Я загорнув півбатона й шмат ковбаси у газету, поклав у скриньку, не знаючи, що вони мені невдовзі знадобляться зовсім за інших обставин. Співчутливо подумав, що, напевне, не вернеться на свою дільницю Загата. Мені було шкода лейтенанта. Втрата особистої зброї – надзвичайна подія, до того ж вона потрапила до рук злочинця. Загострилася ситуація, зросла небезпека для громадян. І як воно сталося?

Ось ми й на Продольній, забудованій одноповерховими будинками із садками. Крізь листя фруктових дерев деінде зблискувала вода, то виринав човен, що мов покоївся далеко серед листя. Я придивлявся до номерів будинків: 24, 26, 28… Ще неблизько.

Слідчий Махов мовчав. Вигляд у нього стомленої украй людини. Він справді добряче вимотався за день. Я, мабуть, теж не кращий, а злочинці ще не затримані, й не знати скільки часу триватиме розшук. Ми навіть не виявили їх місця перебування. І я позаздрив Пазову, якого підключили до групи спостереження за залізничним вокзалом. Його хоч не трясе й не дихає бензином.