Чтение онлайн

— І він це добре засвоїв?

— Відмінно! — з певністю каже Криштоф. — Моя контора провадила ту ж роботу. Тому я й запропонував Лебруну стати компаньйоном. Після цього між нами не було вже конкуренції. Ми стали монополістами своєї справи.

Киваю, що зрозумів. Потім багатозначно кажу:

— Вам, очевидно, зрозуміло, що будь-яка інформація про Лебруна для нас дуже важлива. На превеликий жаль, ми знаємо дуже мало.

— Авжеж, — погоджується Давид Б. Криштоф, — він жив досить безпардонно. Іноді важко зібрати факти навіть про людей, які живуть праведно. Життя Лебруна було мінливе.

— Авантюрист?

Криштоф здвигує плечима.

— Дивлячись, який зміст вкладати в це слово. Так, у молоді роки він доволі-таки помандрував по світу. У двадцять взяв шлюб з якоюсь артисткою. Кинув її. Вона, казали, розбилась, упавши з трапеції. Та пізніш виявилось, що це брехня. Лебрун просто не турбувався про неї, бо мав одружитися ще раз. Тоді він був уже батьком позашлюбної дитини.

— Ви знаєте якісь подробиці?

— Лиш те, — відказує Криштоф, — що він мало не став двоєженцем. Я одмовляв його. Нарешті без його згоди поговорив з матір'ю тої дитини. Здається, звали її не то Владова, не то якось інше. Вона сама потім залишила його.

Я гортаю сторінки справи, позначеної ініціалами «Р. Л.». Помітивши, що Криштоф замовк, кажу:

— Наша недостатня освідченість щодо Лебруна, пане Криштоф, є наслідком не лише байдужості тодішнього апарату. Ми всі вважаєм, що Лебрун багато дечого приховав про свої дії під час окупації.

— Вважаєте?

— Вам відомо, що Лебрун притягувався до суду за якісь махінації?

— Так.

— До того ж, він був вашим компаньйоном…

— Так, так! — підскакує Криштоф. — Я дещо пригадую.

Роблю вигляд, що не бачу його хвилювання, і, ніби між іншим, питаю:

— Як ви реагували на це?

— Зрозуміло, я був дуже пригнічений. Але він благав мене, обіцяв, що більше нічого подібного не повториться. Я простив його як здібного й розторопного працівника.

— Більше вам нічого невідомо, пане Криштоф?

Це питання трохи заважке для Криштофа, бо він не знає, що мені відомо, а що — ні. Тому й наважується на найбільш підходящу і безпечну відповідь:

— Ні. Більше я нічого не знаю. Може, він приховував од мене щось…

Я киваю головою: й таке можливе. Потім дуже ввічливо кажу:

— Ви не образитесь, пане Криштоф, якщо я висловлю те, що думаю?

— Будь ласка, — трохи підвівшись на стільці, він чемно кланяється.

— Приватні контори розшуку іноді займались доволі делікатними справами, чи не так?

— Так. Але я не бачу в цьому чогось поганого. Нам доводилось розшукувати якого-небудь нащадка багатого магната, котрий украв гроші у батька і втік з сумнівною дівицею. — Криштоф чарівно посміхається й додає: — Заявляти в поліцію про це не хочеться. Авжеж?

— А вам не здається, що спілкування з Людвиком Лебруном кидало й на вас тінь?

— О, я завжди був насторожі, — посміхається Давид Б. Криштоф. Еге ж, він не такий дурний, щоб видавати свого компаньйона!

— Дякую за приємну бесіду.

Поштиво кланяється, проте холодно. Я на прощання кажу йому кілька люб'язностей.

Коли він виходить, звіряю дати і кличу до себе Гонзика Тужиму. Він, як завжди, з'являється в застебнутому на всі три ґудзики піджаці. Під піджаком — яскраво-зелений светр, що його вив'язали старенькі тітоньки.

— Гонзику, — звертаюсь до нього, — мені потрібно взнати адресу цієї пані й негайно викликати її як свідка.

Я маю на увазі другу покинуту жінку Криштофа, з якою він жив під час спілкування з Лебруном.

Гонзик виймає вже відомий вам олівець і щось записує в блокноті.

Потім викликаю Карличка, хоч він і не мій підлеглий, бо займається криміналістикою. Та мені «підкинули» його на допомогу.

— Карличек, — кажу йому, — дізнайтесь, коли востаннє видавалась телефонна книга. Мені необхідно знати всіх абонентів, що мали номер 29 511. Крім того, розвідайте все про минуле Давида Бедржиха Криштофа.

— Ви щось маєте проти нього?

— Взагалі ні, він — людина нейтральна. Та надто вже дорожить своєю честю, коли заходить мова про його спілкування з Лебруном. Не хоче казати все, що знає. Можливо, тому, що й сам не ліпший за нього. Собака собаку далеко бачить. Довідайтесь, які в нього достатки та скільки витрачає. До мене він приходив у модному костюмі і в дорогих туфлях. Реглан теж з першосортного матеріалу. Я підготую вам усе, що мені відомо про Криштофа.

— Я виведу його на чисту воду, — обіцяє Карличек. Я вже зібрався йти, коли повернувся Гонзик Тужима.

— Ваше доручення виконав. А ось вам лист.

Лист! Довгастий білий конверт з адресою, одстуканою на машинці зі збитим шрифтом. Самі розумієте, наш брат все мусить брати до уваги.

Витягаю з конверта аркушик паперу, на якому всього кілька рядків. Підпис відсутній:

«Шукайте китайську шкатулку для сигарет. Якщо не знайдете, вам не розкрити таємниці!»

Мушу признатись, що в мене аж голова ходором ходить. Я кидаю все та йду в кіно, щоб трохи розважитись. Ось гасне світло. На екрані миготить фільм про шпигунів. Я рвучко підводжусь і йду геть. Терпіти не можу пригодницьких кінокартин.

Розважитись не вдалося. Йду до сестри. Її чоловік працює на вечірній зміні, і я беру її з собою до кабаре. (Здається, я вже попередив, що не буду казати про себе, а лиш про те, що стосується справи). Ми весело сміємось із дотепів блазня. Та ось мене хтось торкає за плече і змовницьки шепче на вухо. Я пізнаю Гонзика Тужиму. Сміється, як місяць уповні.

— Пані Криштофова прийде завтра о десятій, — каже самими губами.

Він шукав мене дома, в кафе, де я часто вечеряю, і в сестри.

Цей Гонзик — прямо-таки незвичайний хлопець. Запрошую його до столу і пригощаю вином.

На другий день він особисто заводить до мене в кабінет якусь даму. Це пані Криштофова. Їй вже за п'ятдесят.

Повна, дебела жінка з рідкими зубами і густо нафарбованим лицем. Волосся рудого кольору. Постава колишньої красуні. У вухах коштовні сережки, навкруг шиї кольє, а на пальцях дорогі обручки. Зайшла з таким виглядом, ніби чекала, що я поцілую їй руку. Та слід було їй одкрити рот, як від фальшивої величності й сліду не зосталося.