Чтение онлайн

— «Гамма-414» — це лампа для передавача, який працює на коротких хвилях до тисячі ват.

— А можна поставити її на аматорський передавач?

— Можна, — відповідає експерт. — Це так званий індуктор з стабільним вібратором. Варт лише цією цяцькою впіймати потрібну хвилю, і вона вже нікуди не втече. Як бачите, зручно і досить практично.

— Дякую. А чи не поїхати нам ще в одне місце?

— З охотою.

Ми їдемо на завод, де працює старший син Маржака Еміль. Викликаємо його з цеху. До нас підходить червоний, насуплений хлопець.

— Знову відносно тата? — незадоволено запитує він.

Я киваю.

— Скажіть, ви що-небудь петраєте в радіо?

Він кидає на мене стривожений погляд і несміло каже, що так.

— Ну, а ваш батько, — одверто питаю я, — був пристрасним аматором радіо?

Нігті правої руки хлопця вгризаються в долоню. Та я й виду не подаю, що бачу це.

— Мій батько? — перепитує він. — Так, у вільний від роботи час він цим захоплювався.

— У нього був передавач?

— Передавач? Ні, у нас був лише приймач.

Бачу, що хлопець злякався. Спокійно кажу:

— Не бійтеся, пане Маржак. Передавача у вас немає — його вже хтось розібрав.

— Розібрав? Хто? Я?!

— А хто ж? Якби ми ліпше пошукали, то, може, знайшли б там і не такі речі, як ось ця.

Я розкриваю долоню й показую йому знайдений цоколь.

— У спальні ваших батьків було прокладено кабель. Від нього лишилась тільки смуга й дірки на плінтусах. Куди ви діли його?

Хлопець похилив голову. Потім ледве чутно мимрить:

— У тата не було дозволу.

— Я знаю це, пане Маржак.

— Він намагався його дістати…

— Не брешіть. Його передавач працював нелегально. І робив він це цілком, свідомо.

Хлопець зізнається в усьому. Він запакував передавач у ящики з-під вугілля і заховав у сараї.

— Ходім, — кажу я, — подивимось та поговоримо про все як слід.

6

Усе йде як по маслу. Мої люди взяли передавач. Він так виглядав, ніби вже ніхто не збирався ним користуватись. Еміль клявся, що вони хотіли щонайскорше позбутись його. Експерти повідомили: у передавачі багато закордонних деталей.

Ніхто з сім'ї вже нічого не приховує. В шпигунстві батька вони участі не брали. Всі передачі він ловив своїм «аматорським» приймачем. Членам сім'ї нічого не казав, дома теж його ніхто не навідував. Правда, іноді, потираючи руки, вигукував:

— Нічого, скоро повернуться старі часи!

Маржак приховував од сім'ї всі свої знайомства, серед яких знайомство з Криштофом було для нас особливо цікавим. Більше про діяльність Маржака нам зараз навряд чи вдасться дізнатись, але ми вже намацали дві ланки в організації Лебруна. Це, безумовно, насторожить і шпигунів.

Уявляю собі, як буде триматися Давид Б. Криштоф. Адже завдяки фатальному номеру 29 511 він потрапив на слизьке. Я майже певен, що він спокійнісінько повернеться до Праги: про розкриття таємниці номера йому невідомо, а операцію з Маржаками проведено надзвичайно обережно.

Я наказав радистам чатувати вдень і вночі біля передавача. Одначе прийняти що-небудь для Маржака їм так і не вдалося. Чи то через якісь технічні перешкоди, чи, може, шпигуни притаїлися після історії з Мартою. Крім того, якщо Давид Криштоф знає більше, ніж мені здається, можна чекати, що він обов'язково щезне. Куди він поїхав — установити не вдалось. Мабуть, краще діждатися того дня, коли він з'явиться до суду. Цікаво, прийде він туди чи ні?

Я відвідав Вашека Небеського. Він лежить, заклавши руки під голову, й бездумно дивиться в стелю. Обличчя жовте, неголене. Нічого не їсть, лише смокче одну за одною сигарети. В очах поблискують хворобливі іскорки.

Я тихо кажу:

— Ти, хлопче, їдь собі, відпочивай. На свіжому повітрі тобі стане легше. А ми тут і без тебе впораємось.

— Нікуди я не поїду. Облиште мене в спокої.

Спускає ноги й сідає. Сердитим рухом одсовує тацю, що на ній двірничка поставила йому їжу. Шинка вже аж позеленіла.

— Мені й тут є чим займатись!

Бачу, що він уже не в силі тримати себе в руках.

— Ні, тобі тут нічого робити!

Та він уперто мотає головою.

— Не можу повірити, щоб Марта померла, не написавши мені прощального листа! Я жду його! Він обов'язково надійде!

По моїй спині забігали мурашки. Як би він ще, чого доброго, не збожеволів!

— Це неможливо, — кажу, з усіх сил намагаючись зберегти спокій.

— Чому? — здивовано дивиться він на мене. — Адже ж це цілком реально! Гино, — в голосі його чути благальні нотки, — розпорядись, щоб дізналися на пошті, чи не загубився де-небудь лист. Справа ж не лише в мені. А раптом Марта писала що-небудь про код? Або таке, щоб одвести од мене підозру? Як мене все це мучить, Гино! Може, хтось знищив листа? Як ту китайську шкатулку! Між іншим, ви вже знайшли її?

Я лиш хитаю головою.

— Якщо вона перед смертю хотіла комусь звіритись, то тільки мені, — каже Вашек приглушеним голосом, уникаючи мого погляду. Потім підіймає кудлату голову. — Ви вже натрапили на якийсь слід?

— Так, — відповідаю. — Але зараз мова йде про тебе. Обирай: або ти поїдеш до батька з матір'ю, або я знайду тобі інше місце.

— Яке, наприклад?

— Накажу арештувати тебе. Треба ж мені щось з тобою робити. А з тим листом ми розберемося й без тебе. То що?

— Як хочеш.

— Поїдеш до батьків.

— Гаразд.

Я змінюю тон.

— Через деякий час тобі стане ліпше. Повір мені.

З цим я виходжу.

Власне кажучи, у справі Лебруна ми майже не зрушили з місця. Хоч дещо вже зроблено. На найближчій нараді я кажу:

— По-моєму, досвідчений шпигун може знайти ключ до коду, якщо йому відома конкретна книга. Книги купуються лише в потрібній кількості, і це може привернути увагу шпигунів. Одначе доказано, що знання назви книги ще нічого не дає. До того ж, число людей, яким відома ця книга, дуже обмежене. Ми придбали сім книг; п'ять із них лейтенант Небеський мав одвезти за кордон. Додому їх він не носив.

— По-друге, — продовжую я, — шпигун міг якимось чином заволодіти примірником книги шифрувальника. Адже після пильного огляду легко помітити сліди на сторінках і дотики пальців або нігтів, позначки тощо. По-третє, шпигун міг мати один із зашифрованих документів, наприклад, доповідну, яка потрапила в консульство, де працювала Марта Вальтерова.

Вважаю, що нам треба шукати людину, яка мала доступ до книги й до зашифрованих документів.

— Кого ж ви конкретно підозрюєте?

— Яна Тужку, — відповідаю я. — Його, правда, можна підозрювати лише в тому разі, якщо він не є тим, за кого себе видає. Мені відомо, що Тужиму було колись знайдено важко пораненим поряд з іншим утікачем. Той, інший, був мертвий. За документами, які при ньому знайшли, він величався Вілемом Гегелом, відомим шпигуном, спеціалістом-шифрувальником. Моя підозра базується на тому, що цей розвідник заволодів паперами Тужими. Якщо це дійсно так, то таємниця викрадення коду ВХ-222 стає цілком зрозумілою. Лише такий шпигун, як Гегел, міг справитись з цим завданням. А що стосується втрати пам'яті, то це могла бути просто комедія. Повторюю, це — лише мої припущення, доказів у мене поки що немає. Нам треба діяти дуже обережно. Адже ж ми можемо мати справу й з цілком невинною людиною. Я вже зробив усе необхідне, щоб забезпечити непомітний нагляд за кожним кроком Яна Тужими.