Чтение онлайн

Так, є над чим помізкувати! Хоч я людина доволі врівноважена, але, признаюсь, звістка Карличка заставила шалено заколотитися моє серце. Адже такий збіг номерів телефону й авто не міг бути випадковим. Запис у телефонній книзі Марти Вальтерової, так старанно витертий, мабуть, і є номером таксі, повідомлений їй телефоном. Марта Вальтерова — донька Лебруна, якого, в свою чергу, добре знає Давид Криштоф. Останній виявляється попутником незнайомого пана, що їде в таксі, номер якого записує в своїй телефонній книзі шпигунка Вальтерова… Так, цей клубок не легко буде розплутати!

Ну, що ж! Хтось надіслав мені листа із натяком, що ключ до таємниці знаходиться в шкатулці Марти Вальтерової. Чи не нагадує це часом дитячу гру в хованки? Вашек Небеський думає, що в тій шкатулці під сигаретами ховали якісь папери. Цей лист теж наголошує на цьому. Проте на ньому не виявлено жодного відбитку пальців, що свідчить про надзвичайну обережність кореспондента. Спеціалісти твердять, що листа надруковано на звичайній канцелярській машинці, і радять шукати її в громадських конторах. Ми, звичайно, знайшли ту машинку. Але на ній теж — жодного сліду. Мабуть, той чоловік мав на руках гумові рукавички.

Знову невдача! Зрозуміло, що я залишив там свою людину — хай передруковує «Трьох мушкетерів» або щось інше, — на той випадок, якщо «кореспондент» знову захоче написати листа про шкатулку…

Я знову й знову думаю про шкатулку. Вашек твердить, що вранці вона була ще на столі, а через годину після смерті дівчини в квартирі Вальтерової була держбезпека. І яким чином, шкатулка могла щезнути лише між цими двома подіями. Хтось, крім Вашека, теж, очевидно, мав ключа до мешкання Марти. Ми обдивилися кожну щілинку, але так нічого й не знайшли.

Виникло кілька припущень, і одно з них — досить переконливе. Скидається на те, що хтось зичить нам добра, отож він і звернув нашу увагу на шкатулку.

Давид Криштоф поїхав, але в четвер він має свідчити перед судом… Кидаю все й біжу в управління міського транспорту.

Ім'я водія, котрий загинув під час аварії, Еміль Маржак. Він водив по черзі кілька машин, одна з них мала номер Р-29 511. Помер у віці п'ятдесяти літ. На службі нічого поганого за ним не водилося. Маржак був одним із найкращих водіїв на далекі відстані. Любив їздити «навпрошки», як висловився мій співбесідник, що до деякої міри збільшувало його платню.

Поволі у мене склалося деяке припущення щодо цього, та я поки що зоставлю його при собі. Він, очевидно, був дуже спритною людиною, якщо не зважати на цю фатальну необережність! У 1928 році, повернувшися з армії, Маржак продав свій будиночок, що його дістав у спадок, і купив собі стареньку машину, яку переобладнав під таксі.

За вісім років Маржак став господарем автопарку з сімох машин. Після війни хотів знову взятися за це, але несподівано вступив у комунгосп. Сам він пояснював це так: «Треба ж було якось влаштовуватись. Для того й на світі живемо».

До своїх обов'язків Маржак ставився без особливого захоплення. Політикою не цікавився. Один його брат живе за кордоном.

Відвідую вдову Маржака. Зі мною — дільничний міліціонер. Бесіда має бути неприємною, як і з Вашеком Небеським. Та ця жінка вже, мабуть, змирилась із своїм становищем.

Вона зараз сама. Молодший син вчиться у виноробній школі за тридцять кілометрів од Праги, старший — працює електротехніком. Маржакова веде себе якось дивно, весь час мовчить. Створюється враження, що причиною нещастя вона вважає щось зовсім не конкретне, якусь надприродну силу. Їй років сорок п'ять. Але виглядає вона значно молодшою: струнка, чорнокоса, з сліпучо-білою шкірою.

Ми сидимо в світлій кімнаті, обставленій не по-сучасному, але цілком пристойно. Я цікавлюсь, чи не зосталися після Маржака якісь папери.

— Я все оддала, — каже жінка, яка весь час намагається приховати хвилювання, викликане нашим візитом.

Спокійно й спроквола я пояснюю їй, що мене цікавлять не посвідчення Маржака, а його особисті речі. Вона здивована. Здається, навіть трохи образилась. Тоді я звертаюсь з підкресленою чемністю:

— Ми натрапили на слід злочинців, пані Маржакова, і ви можете зробити нам послугу. Ваш покійний чоловік, в силу своїх обов'язків, зустрічався з багатьма людьми, чи не так?

— Так, — схвильовано каже вона.

— І от якось він зіткнувся з людиною, яка втягла його в свої темні справи… Можливо, пан Маржак нічого й не підозрював… І все ж ми сподіваємось, що серед особистих речей вашого чоловіка є певні свідчення цього знайомства.

— Свідчення? — схвильовано питає пані Маржакова. — Мій чоловік нічого такого не зберігав! Ось, коли хочете, подивіться.

Вона з обуренням підійшла до старого письмового стола, який, очевидно, перекочував сюди з якоїсь контори. Рвучко висунула одну за одною всі шухляди.

— Можна поглянути? — чемно запитую я.

— Так, так, звичайно!

Я починаю огляд, намагаючись ні до чого не торкатися руками.

— Будь ласка, — звертаюся до хазяйки, — ви тут не бачите чого-небудь такого, що нагадувало б вам Криштофа або Вальтерову?

Маржакова дивиться на мене з попередньою неприязню, та в голосі її я вловлюю спокій.

— Оскільки мені відомо, ні, — відповідає вона.

Переді мною старі листівки, листи, конверти, рахунки, відомості, зламана авторучка та інший мотлох, який назбирується в кожному письмовому столі, коли його роками не чистять. Правду кажучи, я й не сподівався знайти що-небудь цінне для нас. Якщо воно тут і було, то про нього вже потурбувались. Намагаюсь по речах уявити собі характер Маржака. Чіпляюсь за кожну дрібничку. Ось щипці, дві малесенькі викрутки, паяльник — речі, якими під час лагодження авто ніхто не користується. Водій Маржак був дивак. З Лебруном він міг зіткнутися цілком випадково. Криштоф або хтось інший міг умовити його одвезти Марту Вальтерову до тайника і потім повідомив їй номер таксі. Одначе мені чомусь підозрілі оті поїздки на далекі відстані, та й поведінка вдови мені не подобається.

В одній із шухляд, серед огризків олівців, пляшечок з-під чорнила і старих гумових печаток, я бачу річ, яка заставляє бурхливо забитися моє серце, — цоколь радіолампи. Верхня частина відсутня.

Непомітно для пані Маржакової кладу його до себе в кишеню. В око впадає напис грецькими літерами «Гамма» і число 414. Хоч я ніколи не був пристрасним радіоаматором, проте моїх знань цілком досить, щоб встановити — такі лампи вживаються для радіопередавачів.

З підкресленою чемністю кажу:

— Пробачте, пані Маржакова. Дякуємо вам за все. Але для нас тут немає нічого цікавого.

Бачу, як вона заспокоюється і навіть запрошує нас оглянути іншу кімнату. Перше, на що я там наштовхуюсь, — саморобний радіоприймач. Він дивує нас своїми розмірами. Тепер я розумію, чим захоплювався Маржак. Та не кажу про це жодного слова, хоч і помічаю слід зірваного кабеля, який ще зовсім недавно простягався над підлогою.

Чемно вклоняюсь, і ми виходимо.

Моментально Гонзик Тужима, на прізвисько Тужка, дістає наказ. А згодом до мене в кабінет заходить досвідчений експерт. Він крутить у руці цоколь і потім каже: