Чтение онлайн

За кілька хвилин ми вже мчимо в напрямку Праги. Від удаваної хоробрості Колди не залишилось і сліду. Ще б пак, йому ж невідомо, куди ми їдемо, а я мовчу, ніби неживий.

Приїхали вже поночі. Я викликаю Карличка. Зайшовши до кабінету, він крізь скельця окулярів пильно озирає нашого бранця.

— Є щось нове? — питаю я начальницьким тоном. — Кажіть тільки «так» чи «ні».

— Так, — відповідає Карличек і кидає на мене промовистий погляд.

Франтішек Колда, оцей істерик, нагадує тепер мішок з кістками. Нижня губа його безвільно одвисла.

Я відкриваю справу з ініціалами «Р. Л.», яка вже складається з кількох томів, і одшукую документи про Марту Вальтерову та Еміля Маржака. Показую Колді фотографії.

— Не знаю, — пригнічено каже він.

Тоді я підсовую йому фотографії, зроблені вже після смерті Вальтерової і Маржака. Обличчя його поблідло, в очах — невимовний жах.

Я кидаю Карличку:

— Візьмеш своїх хлопців та поїдемо на квартиру до Маржака.

І ось ми знову в машині. На цей раз попереду сидить водій у формі. Франтішек Колда нагадує похованого живцем.

Квартиру Маржака опечатано. Карличек обережно знімає пломби. Заходимо. Колда вже ледве тримається на ногах. Клацає вмикач. Спалахують лампи.

— Шукайте в білизні хусточку з монограмою «L».

Моє передбачення цілком реальне. Просто неймовірно, коли такої ж хусточки не виявиться й тут. У мене є список речей, які після смерті Маржака було передано його сім'ї. Ніякого носовичка з монограмою там не було. Нам теж не можна докоряти, адже ми дізналися про нього лише після арешту Франтішека Колди. Наявність хусточки у Маржака я хочу довести скорше собі, аніж цьому істерику.

Хлопці тим часом роблять свою справу швидко і точно, наче роботи.

— Ось він! — вигукує Карличек, простягаючи руку з апломбом і спритністю циркового фокусника.

Носовичок абсолютно схожий на інші. В куточку — два «L», що нагадують четвірку. Правда, на відміну од Колдиного, тут монограму вишито блідо-рожевою ниткою.

Франтішек Колда важко дихає.

— Поштар, — видушив він із себе.

Я киваю. Так, тут все залежить од кольору ниток.

— Що означають ці четвірки?

— Конспірацію, — хутко одповідає він.

— Є ще четвірки й іншого кольору?

— Чорна — в самого шефа.

— В Лебруна?

— Можливо.

— Ви його бачили коли-небудь?

Він заперечно хитає головою.

— Чув тільки про нього. Бачити не доводилось.

— Знаєте ще кого-небудь з членів організації?

— Жовта четвірка — у керівника групи. Руда — у заступника шефа. Більше нікого не знаю…

— Яке завдання стояло перед вами?

— Координувати саботажі на залізниці.

— А хто вами керував?

— Центр.

— У вас є плани диверсій?

— Ні, — він категорично хитає головою. Потім щось, очевидно, згадує й додає: — Я дуже жалкую про все.

— А де ж ці плани?

– }х більше не існує. Я знищив усе за вказівкою рудої четвірки.

Він як по писаному повторює параграфи наказу:

1. Знищити всі папери!

2. Позбутися зброї.

3. Виявляти свою лояльність до ЧСР.

Він уже боявся власної тіні. Жив мов у якомусь кошмарі. Вістей од спільників не було. Тоді він зовсім занепав і вирішив тікати на той бік.

— А як ви дістали наказ рудої четвірки?

— Од рожевої четвірки.

— Ви з нею знайомі?

— Ні, — відказує Колда з тремтінням у голосі. — Якийсь чоловік зліз із поїзда, передав наказ і одразу зник.

— Ви впізнали його по носовичку?

— А по чім же ще, — бубонить Колда, втираючи піт. Повертаємось назад. Франтішека Колду без особливих формальностей взято під варту й одіслано, куди слід.

Ось бачите. Шпигуни, виявляється, заметушились. Значить, ми таки напали на слід. Тієї ж ночі я доручаю Карличку ще раз оглянути квартиру Вальтерової — може, і в неї знайдеться носовичок з четвіркою.

— Цілком можливо, — погоджується Карличек. — Я бачив там шкатулку з чудовими хусточками. Шкода, що ми не переглянули їх кожну зокрема!

— Цілком зрозуміло, — додаю я, — що треба оглянути й мешкання Криштофа.

— Криштофа? Це вже ніяк неможливо.

— Чому? Хіба його квартира теж щезла?

— Та ні. Нам невідомо, куди він зник. Хоч він живий-здоровий. Навіть дзвонив нам по телефону. Коли ж дізнався, що вас немає в Празі, пообіцяв ще раз подзвонити завтра. Він у виселку Високому Карловарського району.

9

Я йду спати. А наступного ранку, рівно о восьмій, знову з'являюся в своєму кабінеті. Лагідно світить сонце. Його золотаве проміння ніжно лягає на мій стіл. Раптом я помічаю старанно випрасуваний носовичок із подвійним «L», вишитим золотими нитками. Розумієте, золотими! Не важко здогадатись, що це незмінний жарт Карличка і що він видобув його з шкатулки Марти Вальтерової. Хвилинку, але ж Колда про золоту четвірку не говорив…

Зв'язуюсь телефоном з ким треба. Докладно розповідаю про Колду та його психоз. Може, він пригадає золоту четвірку? Та цілком вірогідно, що він про неї не знає. Адже золота четвірка мусить бути чимось особливим, скажімо, належить самому шефові.

В десять годин до мене дзвонять міжміським телефоном. Я терпеливо вислуховую якесь шкряботіння, уривки чиїхось розмов, поки нарешті лунає чоловічий голос.

— Я розмовляю з капітаном Калашем?

Одразу впізнаю Криштофа, хоч його голос дещо змінився — мабуть, од відстані, що відділяє нас.

— Хто це? — питаю вдавано байдужим голосом.

— Криштоф.

— Так. А що вам потрібно?

— Нарешті! Я цілих три дні не можу до вас додзвонитись. Двічі мене не з'єднували взагалі.

— Що вас так мучить?

У мене таке враження, що він ось-ось розридається в трубку. Голос лунає нервово, а іноді й тремтить, наче з переляку. Я намагаюсь говорити спокійно. А він тим часом не вгаває:

— Добре було б, якби ви приїхали сюди. Це, перш за все, в ваших інтересах. Ви розумієте, про що йде мова?

— Звідки ви дзвоните? — запитую я.

— Будь ласка, запишіть: виселок Високий Карловарського району. Дзвоню з поштового відділення. Я живу в восьмому номері. Власне, не можна сказати живу… Я тут… Та про це потім. Машиною ви швидко сюди доберетесь.