Чтение онлайн

— Навіщо?

— Як то навіщо?

— А чого ж мені їхати до вас?

— Не мучте мене, благаю вас! Розповім про все при зустрічі.

— А може, нам ліпше поговорити в моєму кабінеті? Я пошлю за вами машину.

— Ні за що в світі я не переступлю більше порога вашого кабінету, — відповідає Криштоф трохи аж занадто поспішно. — Та й звідси мені не можна їхати. Я все вам поясню. Приїздіть швидше, га?

— Куди спішити? Може, краще завтра?

— Завтра? О, господи! Гаразд, хай завтра! Може, я якось витримаю…

— А що там скоїлось?

— Він знайшов мене й тут! Знаєте, хто?

— Знайшов. Дивно! А од нас він утік, пане Криштоф.

— Це справжній диявол. Він знав, що я стежу за ним.

— Що ж, я більш здивувався б, якби було навпаки. Скажіть, а там є десь поблизу відділок держбезпеки?

— Є. Та ви приїздіть самі! І не баріться!

— Гаразд! Покладіть трубку — розмову хай однесуть на наш рахунок. Бувайте!

Я викликаю Карличка.

— Мені потрібна карта Карловарського району. Негайно пошліть Гонзика Тужиму, хай візьме її в архіві.

Обізнаність Гонзика може пошкодити мені й Криштофу. Тим ліпше. Хай, нарешті, виринуть на поверхню ті, що так довго й старанно ховаються в тіні.

— А вам, Карличек, доручається збір потрібної інформації про восьмий номер будинку в виселку Високий. Зробіть це швидко і обачливо. До ваших послуг телефон, телеграф і радіо. Завтра вранці я поїду туди, і мені не хотілося б діяти з зав'язаними очима.

— Кого ви візьмете з собою?

— Нікого. Якби я довіряв Криштофу, то весь той виселок давно вже був би блокований зі всіх боків. Але тому, що цього, як мені здається, жадав би й сам Криштоф, ми не вчинимо так. Хіба ви вже забули будинок номер п'ятнадцять на Височанах?

— Цього я ніколи не забуду! — Карличек блиснув скельцями й пішов.

Розбитний Гонзик Тужима через хвилину заніс мені кілька карт. Кладе їх на стіл і привітно посміхається. Піджак його, як завжди, застебнутий на всі ґудзики.

Я вибираю одну з карт і повертаю йому решту з таким виглядом, ніби не бачу його посмішки та застебнутих ґудзиків.

Розгорнувши перед собою карту, поринаю в роздуми. Одшукую виселок Високий. Від нього до північно-західного кордону не більш двадцяти кілометрів. Шлях, що веде до виселка, в ньому й кінчається. За Високим — жодного селища, лише ліс та державний кордон. Обираю найзручнішу дорогу. Бачу, що мені доведеться на 147 кілометрі звернути праворуч, а там вже — рукою подати.

Ждучи вістей од Карличка, знайомлюся з донесеннями про Вашека Небеського. Він поводить себе добре. Заспокоївся. Працює фізично й відпочиває. Людей не цурається, і всі вважають, що він приїхав у відпустку. Це майже так. Вашек з охотою бере участь у розвагах. Дівчата сохнуть по ньому. Та він жодною не цікавиться. Дарма!

Ще раз перечитую протокол допиту Франтішека Колди. Він більше не торочить дурниць. Зізнався у всьому: порушував графік руху поїздів, ховав у себе шпигунське спорядження, підтримував стосунки з незнайомими людьми, що з них він декого міг би впізнати. Головним його завданням була підготовка великої операції. Та діставши наказ рудої четвірки, він усе знищив. Твердить, що все йому остогидло і він хотів утекти за кордон. Завербувався тому, що не згоден з нашим політичним устроєм. Хоч я думаю, що його штовхнула на це політична байдужість.

З великою увагою продивляюся дані відносно Яна Тужими і Вілема Гегела. За цим і застає мене Карличек.

— У Високому ще до війни мешкали головним чином гейнлейнівці[3] — доповідає Карличек. — Будинок вісім — це жовта вілла, куплена у держави в розстрочку письменником Яном Шимаком. Він тепер більше нічого не пише, бо його тематика вже нікого не цікавить. Віллу не відвідує — там нудно, та й їздити далеко. Яну Шимаку зараз шістдесят один рік. Він постійно мешкає в Голешовіце. Три місяці тому здав віллу на півроку.

— Криштофу?

— Ні, — посміхається Карличек. Хоче знову мене здивувати. — Доктору Томану — вухо, горло, ніс. Йому сорок п'ять. Два рази на тиждень приймає вдома. Решту — в клініці. Його адреса: Сміхов, Затланська, 17.

— Ви розмовляли з ним?

— Так.

— Він знає Криштофа?

— Ні.

— Та годі вам морочити мене! Письменник Шимак здає віллу доктору Томану, її відвідує Криштоф, а Томан нічого про це не знає…

Наступного дня я залишаю Прагу. Їду сам. Мчу з великою швидкістю. По небу біжать білі баранці, воно якесь напрочуд синє, бездонне.

Обідаю у великому готелі для курортників і знову мчу. Весіннє повітря ще ледве прогрілось.

Уважно стежу за кілометровими стовпами. На сто сорок сьомому роблю хвилинну зупинку. Потім машина з'їжджає на сільський путівець. Бачу покажчик з написом: «На Високий». На всьому шляху — жодної живої душі. Та ось і Високий. Зупиняюсь. Прямо до мене суне віз, запряжений парою коней. На ньому двоє мужчин. І більше тобі — ні душі, наче весь виселок вимер.

Мені це, чесно кажучи, не подобається. Одшукую поглядом будинок вісім, пригадую, що це мусить бути жовта вілла з невеличкою вежею. І справді, бачу кроків за двісті щось схоже на неї. Ліворуч, серед приземкуватих котеджиків, бачу будівлю, до якої тягнуться телефонні дроти. Ага, ось звідки дзвонив мені Криштоф!

Ставлю машину на обочину і йду до будинку вісім. Мовчазна й запущена будівля, проте номер на ній до того яскравий, що здається тільки вчора намальованим. Гранчаста вежа височить позаду вілли. Фасад, випнутий кутом на дорогу, прикрашено високими вузькими вікнами, шибки яких потьмарились од бруду. Одно з них розбите. Зазирнути всередину можна, лише ставши на приставну драбину.

Вхід до вілли — за рогом. Широкі двостулкові двері прикрашено різьбою. Одкрити їх не так-то легко. Над входом — ще троє вікон, широкі, але надто високо од землі. У мене враження, що їх прикривають важкі штори.

Вежа, цілком вірогідно, має три поверхи. В ній сила всіляких душників та віконечок, в які могли б пролізти лише сови та голуби.

На воротях висить мідний молоток. Я калатаю ним, але дім мовчить. Бачу, що двері трохи одхилені. Одна стулка піддається і скавучить, наче собака, в якого кинули каменем. Скрегіт цей чути не лише в будинку, а, мабуть, у всьому хуторі.

Здавалося б, Давид Криштоф мусить вибігти мені назустріч, та нічого подібного не трапляється. Певно, його немає вдома. Зайшовши, я плечем причиняю двері. Скрегіт лунає ще дужче. Переді мною декілька східців. Тиша, ніби на кладовищі, яке, між іншим, нагадує весь інтер'єр. Лівою рукою торкаюся до залізних дверей, на них величезний висячий замок. В темряві коридора видно ще двоє дверей. Одні — ліворуч, другі — праворуч. Простую до тих, що ліворуч. Коли відчинив їх, одразу зрозумів, чому Давид Криштоф не стрів мене на порозі, — він лежить посеред кімнати в калюжі крові. Голова розбита. Жодної ознаки життя.

Перш за все я уважно роздивився навкруги. Права рука Криштофа простягнута в напрямку купи білого каміння. На одному камінці стоїть глиняна кварта, що з неї й досі здіймається пара. На другому — чайник. Біля каміна — великий ящик з-під вугілля, ущерть набитий всіляким мотлохом. Поряд — розкидана купа дров. У головах Криштофа валяється кочерга, схожа на гарпун. Не важко здогадатись, що саме нею його вдарили.

Навпроти дверей, крізь які я ввійшов, бачу ще одну кімнату, запнуту зеленою ширмою. Очевидно, вона веде до вежі. Підходжу до дверей і одчиняю стулку: малесенький коридорчик одразу ж за нею тягнеться до кам'яних сходів. Повертаюся до Криштофа. Стою над ним так, щоб бачити двері до вежі. Огляд приводить мене до висновку, що Криштофа вдарили з годину тому, а можливо, й хвилин за тридцять до мого приїзду. Череп у нього пробито.