Чтение онлайн

Карличек мовчки переводить погляд то на мене, то на Скалу, і потім, наче щось згадавши, каже:

— Але ж тих документів у нас так і немає.

— Нічого, обійдемося й без них.

Тепер у мене чимало матеріалів проти «офіційних» шпигунів. Папери ледве влазять у конверт, який я збираюся «продати» двом господарям. Та найбільше злякається кожен з них, почувши з моїх вуст своє ім'я.

Пані Госсарт, звичайно, з нетерпінням чекатиме, поки я розправлюся з її колегою. Потім нервово схопить конверт № 2, кине на стіл гроші і тільки згодом, розірвавши конверт, виявить у ньому… чисті папірці. Та буде вже пізно: вона викриє себе.

Вілла Коларжа була єдиним місцем, де резидент ворожої розвідки міг розповісти про все. В іншому місці він став би верзти нісенітниці і ні в чому б не зізнався.

Вранці я знову в себе в кабінеті. Трепинський і члени його невеликого загону ще раз обмірковували всі деталі наступної операції.

Все, здається, як передбачалось, зостається лише переодягнутись та сісти в поїзд.

Рівно о дев'ятій двері мого кабінету прочинилися, і до мене зайшов Карличек.

— Що там у вас? — запитав я.

— Прийшов допомогти вам, — відповів Карличек замість привітання і, наблизившись до столу, дістав з кишені коробочку з-під духів. Потім посміхнувся і сказав:

— В ній документи, які розшукує пані Госсарт.

Я завмер від несподіванки.

— Роздивляйтесь, — запропонував Карличек. — Можливо, вам це видасться дивним, але, повірте, ніяких чар не було. Просто щасливий випадок. Такої думки дотримується навіть старший лейтенант.

Я взяв коробочку і мовчки розкрив її. Зверху лежало сантиметрів двадцять мікроплівки. Внизу — квадратний фотознімок, розміром шість на шість. На зворотному боці до нього було приклеєно негатив. Фото було зроблено в кафе. За столиком сидів сутулий Бедржих Фієдлер, а проти нього — елегантна молода жінка з чарівною посмішкою.

— Пані Госсарт, — підказав мені Карличек.

Дипломатка тримала в руці якусь річ, схожу на запальничку, але біля Бедржиха Фієдлера курива не було.

Я перевів очі на Карличка.

— Знайшли в Арнольда?

Він заперечно хитнув головою.

— В кишенях у Арнольда були всілякі дрібниці, а також пістолет Феруліка. Звичайно, шкіряний костюм він одягав не сам. Бідолаху обрядили в нього перед тим, як покласти в шафу.

— Тоді де це ви взяли?

— Спершу уважно роздивіться все, що там є.

Я дістав з коробочки ще одне фото такого ж розміру. Це була репродукція з тексту, надрукованого німецькою мовою:

«Для виконання операції необхідні анкетні дані Б. Фієдлера. Заповніть анкету. Повідомте гатунок матеріалу і номер камери. Перешліть дипломатичним каналом через ЕУГ. Шифр одержите від нас».

Дати не було.

На самому дні коробочки лежав аркуш паперу. Я розгорнув його. Зверху твердим почерком стояв напис: «Нотатки Бедржиха Фієдлера».

Нижче проступали якісь помітки, зроблені олівцем. Папір був зім'ятий, літери стерлися, і тому я зміг прочитати лише кілька фраз. Очевидно, записи розшифровували зміст кадрів на мікроплівці.

«Об'єкт М.

Заборона зупинки автомоб.

На північ 100 м.

Вид на аеродр. 50 кроків».

— Карличку! Кажіть швидше, звідки це у вас?

— Може, я спершу вип'ю склянку чаю?

— Прошу.

Він сів за стіл.

— Мені просто повезло, — почав з усмішкою Карличек. — Працівникам універмагу вже набридло панькатися з Вірою Клімовою. Тому, коли вона знову не вийшла на роботу, її звільнили. Відчинили її шафку для одягу, вийняли звідти всі речі і передали матері. А та, побачивши цю коробочку, згадала, що в неї на квартирі хтось робив обшук, і прибігла до нас.

Я важко опустився на стілець. Треба було «засвоїти» розповідь Карличка.

До шафи Віри Клімової в універмазі Госсарт, звичайно, доступу не мала. Ця аристократична особа, очевидно, й не здогадувалась про існування подібних шаф. Отже, документів дипломатка не знайшла і тому неодмінно прийде на віллу Коларжа. Але мені тепер слід діяти інакше. Доведеться починати не з американського резидента, а з неї. Довідавшись про скарби, які потрапили до моїх рук, «шеф», безумовно, стане піддатливішим. Шпигунську діяльність пані Госсарт повністю викрито.

Їй разом із своїм партнером доведеться забиратися з нашої країни. Нарешті наш полковник дочекався радісної хвилини.

— Для остаточного завершення операції, — сказав я Карличкові, — мені залишається тільки «вбити» вас.

— А потім знайти Віру Клімову, — нагадав він.

Рівно о третій годині я натиснув кнопку дзвінка на воротях вілли професора Коларжа. Розлючений вовкодав знову вихопився з-за рогу.

— Собаку прив'яжіть! — наказав я професорові.

Обличчя Гвідо Коларжа було сьогодні урочистим. Його довгу постать облягав темний, старанно напрасований костюм.

Гладенько зачесаний, з гострою білою борідкою, він видався мені ще поважнішим, ніж минулого разу. У мене також був ліпший вигляд.

Професор мовчки відвів собаку і посадив його на ланцюг.

Ми увійшли в будинок.

В напівтемній кімнаті я невимушено опустився в крісло. Професор залишився стояти.

— Майєр прийде пізніш? — запитав він.

— Думаю, що він не прийде взагалі, — промимрив я.

— Що-небудь трапилось?

— Нічого особливого. Я просто прибрав його. Матеріали тепер у мене.

— Ті, що були в нього?

— Звичайно. Заспокойтесь, Майєр більше вам не заважатиме. Він свою роль відіграв.

Професор мовчки сів на стілець. На його обличчі не ворухнувся жоден м'яз.

Здалеку долетів приглушений гудок паровоза… Ми сиділи мовчки, — так було краще і для мене, і для шановного професора. Минуло три чверті години. Потім знадвору долинув веселий жіночий сміх. Наближались найвідповідальніші хвилини…

Лунко задзеленчав дзвоник, і водночас люто загавкав собака.

Професор підвівся.

У мене було самопочуття людини, що потрапила до печери, яку ось-ось має відвідати її господар — печерний ведмідь. Я, звичайно, не бачив, як на значній відстані од вілли зупинився автомобіль із празьким номером. За кермом сидів молодий джентльмен. Через задні дверцята вийшла зваблива жінка, посміхнувшись своєму супутнику — опасистому лисому чоловічку з круглими рум'яними щоками.

Джентльмен, що був за водія, замкнув дверцята автомобіля, і всі вони разом, не поспішаючи, попростували поміж віллами.