Чтение онлайн

Об одинадцятій вечора до машини підійшов одягнений в уніформу шофер і відвів її до будинку посольства. Де був у цей час пан Браун — невідомо. Через двадцять хвилин шофер виніс з посольства два маленькі чемодани, поклав їх у «каділлак» і поїхав. Слідом за ним рушила й машина з нашими працівниками. Але за містом «каділлак» розвинув таку швидкість, що наздогнати його було неможливо.

Куди він звернув, встановити не вдалося, хоч його втратили з поля зору лише на кілька хвилин. В ефір негайно послали наказ про розшук американського «каділлака», і невдовзі його затримали. Швидку їзду шофер пояснив так: він мав наказ дістатися на вокзал у Враньєнах, випередивши поїзд, щоб передати пасажирові чемодан, який той випадково залишив у посольстві.

Згодом ми довідались, що саме за ті кілька хвилин, коли «каділлак» зник із очей, непритомну Віру Клімову переклали в кузов грузовика, — того самого, що перевозив шафу Арнольда Фієдлера. За кермом сидів Давид Браун. Він спокійнісінько приставив «вантаж» на віллу Коларжа. Професор, удвох із дружиною, переніс знесилену дівчину до кімнати своєї тещі. Старої того дня вдома не було — її передбачливо відправили в лікарню.

Віру Клімову наказано було мордувати, аж поки вона не віддасть документи. Але в цей час на віллу прибув Карличек у ролі Августа Майєра, а слідом за ним і «агент ГК 12/37». Допит Клімової довелося відкласти. Давид Браун, котрого професор відрекомендував як лікаря, вирішив із обережності поки що на віллі не з'являтися.

Віра почувала себе дуже погано. Поки їздили за лікарем, вона нерухомо лежала перед нами, виснажена, жовта як віск. За ці дні дівчина дуже схудла і помітно подорослішала.

Гвідо Коларж нічого не заперечував. Він повністю викрив Брауна, який залишив йому препарати, щоб тримати Віру в стані непритомності.

На пані Госсарт, Брауна й Дінгеля наше законодавство не поширювалось. У неділю опівдні міністерство закордонних справ офіційно попередило їх, що протягом двадцяти чотирьох годин вони мусять залишити межі Чехословацької республіки як особи, котрі використовували своє службове становище для антидержавної діяльності.

Але на цьому справа не закінчилась. Нас чекала ще одна несподіванка.

В неділю пообіді я запропонував Карличкові:

— Ходімо провідаємо Лоубала.

— З радістю, — погодився Карличек.

— А потім зайдемо до полковника. Він хоче познайомитися з вами.

Біля ліжка Лоубала зібрався майже весь наш відділ. Прийшли із своїми дружинами Трепинський, Скала, а також старший син Лоубала. Поранений почував себе добре, з його обличчя не сходила щаслива посмішка.

Потім ми завітали до полковника. Тільки-но господар запросив нас сісти, як задзвонив телефон.

— Це з управління. Розшукують вас, — сказав він, звертаючись до мене.

Черговий доповів, що дзвонила пані Госсарт і хотіла особисто поговорити з начальником загону, який був на віллі Коларжа. Їй відповіли, що зараз мене в управлінні немає, але якщо вона бажає, їй пізніше повідомлять, чи зможуть задовольнити її прохання. Пані Госсарт дала номер свого телефону і ще раз повторила, що йдеться про дуже важливу справу.

Полковник наказав мені негайно їй подзвонити і зняв трубку паралельного телефону, щоб послухати нашу розмову.

— Я хотіла б з вами поговорити, — мовила пані Госсарт. — Дозвольте приїхати до вас?

— Це було б для мене великою честю, — почав я з іронією. — На жаль, ми не зможемо вас зустріти так привітно, як професора Коларжа і деяких інших ваших спільників чехословацького громадянства.

Полковник задоволено чмихнув. У трубці запанувала хвилинна пауза, а потім пані Госсарт сказала, що вона зрозуміла мій натяк.

— І все ж я згоден зустрітися з вами, — додав я. — Коли не заперечуєте, я сам під'їду до посольства, поки вас ще можна там застати.

— Гаразд, — погодилась вона. — Приїздіть.

Е. У. Госсарт прийняла мене в своєму кабінеті. Скрізь валялися чемодани й одяг, метушилася прислуга. Красуня здивовано глянула на мене, але за мить її обличчя було вже спокійне.

— Так це ви? — холодно запитала вона. — Я так і думала. Сідайте, прошу вас. У мене мало часу.

— Це мене дуже тішить, — відповів я.

Вона подала знак, щоб прислуга вийшла, і наказала:

— Хай ніхто не заходить без мого дозволу!

Я сидів мовчки, чекаючи початку розмови.

— Йдеться про Давида Брауна, — нарешті мовила вона. — Йому нема чого летіти до Англії. У нього фальшиві документи.

— Хто ж він тоді?

— У вас таких людей називають втікачами, — відповіла пані Госсарт. — Справжнє його ім'я Павел Чермак, але в нього було ще багато інших імен. Скажу вам відверто: я була задоволена його роботою.

— Це ви озброїли його документами на ім'я Брауна? — запитав я.

Вона знизала плечима.

— Є ще багато запитань, на які я не зможу вам відповісти.

Він був для неї не лише співробітником, а й коханцем, і вона так безжалісно кидала його в біді.

— Гаразд, — сказав я. — Коли мені вдалося правильно вас зрозуміти, Павел Чермак відповідатиме за всі ті злочини, які б вам не хотілося мати на своїй совісті. Наприклад, вбивство Арнольда Фієдлера, знущання з Віри Клімової…

— Це правда, — підтвердила Е. У. Госсарт. — Він, безперечно, визнає себе винним.

— Вам це буде тільки на руку. Хтозна, як реагував би пан посол, коли б Браун звалив усю провину на вас.

У відповідь вона чарівно посміхнулася.

— Не вважайте мене такою необачливою. Весь тягар злочину лежить на Брауні. Він робив це заради мене, намагаючись зберегти мою прихильність до нього. Якщо хочете, я навіть пожертвувала ним. Я вимушена піти на це, щоб не завдати собі більшої шкоди. Пан посол про наші справи нічого не знав. Він дуже засмучений тим, що сталося. За його розпорядженням пан Чермак-Браун залишить приміщення посольства. Необхідні висновки з цього робіть самі. Можете скористатися моїм телефоном.

Я зважив на пораду пані Госсарт. Таким чином, Павел Чермак, він же Давид Браун, виявився особою, котра підлягає нашому законодавству.

— Вона була моєю коханкою і затягла мене в свої тенета, — без жодного докору заявив він. — Я добре знав, чим це може закінчитися. Але розвідники — люди без серця, вони не мають права прислуховуватись до почуттів. Що й казати, зараз моє становище жалюгідне, проте й вона після такого провалу почуватиме себе не набагато краще.

Він розповів, що Бедржих Фієдлер сам вирішив вбити свого сина, і вже після того звернувся по допомогу до пані Госсарт. Вона доручила цю справу Брауну.