Чтение онлайн

— Що ж ви пропонуєте? — розгублено запитав професор..

— Вам треба зустрітися з нашим шефом, а також з пані Госсарт і розповісти їм все, що почули. Думаю, вони не заперечуватимуть проти зустрічі з нами. Хай приходять, і я продам документи.

— Ви що — збираєтесь зайняти місце Арнольда Фієдлера? — запитав я, презирливо посміхнувшись.

— Так, але на вищому рівні, — спокійно відповів Карличек. — Вас це може не хвилювати, меіn Herr. Іноді людина може успішно користуватися й чужими методами. Ви, як мої спільники, одержите гроші, не докладаючи до того жодних зусиль.

— Кажете, що в документах криється загроза й для мене, — спитав раптом професор. — А для вас?.. Хіба ви наважились би передати їх органам безпеки, якщо б їх відмовились купити ті, кого ви збираєтесь шантажувати? Адже у вас немає жодного шансу залишитись осторонь, як у Арнольда.

Карличек сьорбнув холодного чаю.

— Mein Herr, — зухвало відповів він професору. — Ви не вмієте мислити. Незважаючи на те, що ці документи небезпечніші для них, ніж для мене, особисто я не буду вступати з ними в стосунки. Це зробить ось цей джентльмен. — Карличек показав на мене. — Сядьте, mein Herr! — звернувся він до мене. — Ви теж матимете певний зиск. Наскільки мені відомо, на вас не поширюється влада тутешніх шефів, а перехід кордону вам забезпечено заздалегідь, чи не так?

— Так, — підтвердив я.

— От і чудово! — Карличек задоволено потер руки. — Вам, професоре, теж хочеться на цьому заробити. Що б ви сказали, коли б я запропонував вам двадцять процентів?..

Так професор Коларж став нашим помічником. Тепер його можна було запитати й про головне.

— Прекрасно! — вигукнув Карличек. — А як звати цього типа, проти якого ми так щиро об'єдналися?

— О, це навіть може підвищити ціну документів, якщо ви заявите йому, що його ім'я вам відоме, — не вагаючись, відповів професор. — Це радник посольства пан Фредерік Дінгель.

Мабуть, не варто переповідати все. Незрозумілою залишалася тепер тільки роль Гадраби, який був також причетний до справи Фієдлера і набрехав нам, нібито Арнольд заходив у суботу до ательє.

Коларж пристав до нас, по-перше, тому, що він тим самим позбавлявся небезпеки, а по-друге, мав з цього ще й зиск.

Що сталося з Вірою Клімовою? Я знову пригадую розповідь Скали про його зустріч з пані Госсарт. Вона запевняла, що не випускає гостей на чорний хід. Цим вона підказала, що ми раніш помилялись. Очевидно, як тільки Клімова увійшла в посольство, Госсарт ласкаво взяла її під руку і сказала: «Ходімте, моя люба! Якщо хочете зустрітися з коханим, треба поспішати». І відразу ж випровадила її. Машина з Вірою встигла від'їхати до того, як наші працівники оточили будинок.

— Ви подумайте, як краще зв'язатися з ними, — пробубонів я професору. — Зійтися ми можемо потім у вас. Я перебуду тут до вечора, а коли стемніє, піду до себе на квартиру. Можу взяти з собою й Майєра, якщо вам так зручніше. Добре було б, якби ви переговорили з ними ще сьогодні.

— Ваша правда, mein Herr, — підтримав мене Карличек. — Зустріч треба призначити на завтра чи післязавтра. Але не забувайте про пильність. Ви гарантуєте мені безпеку у своїй квартирі? — звернувся він до мене.

— Звичайно, — відповів я.

— Тоді я піду з вами. Професоре, ви встигнете до вечора домовитись з тими панами? Ми зачекаємо у вас, бо вдень виходити на вулицю небезпечно. Де можна відпочити цьому джентльмену?

Обличчя професора знову вкрилося рум'янцем.

— Ви не будете заперечувати, якщо я запропоную вам спільну кімнату?

— Біс з ним! Давайте! — Карличек махнув рукою. Гвідо Коларж підвівся і неквапливо повів нас на другий поверх. Перед дверима однієї з кімнат він зупинився. Це була простора чиста спальня з двома старомодними дерев'яними ліжками.

— Тут зовсім непогано, — сказав Карличек. — Можу вам запропонувати, mein Herr, ось це ліжко, бо те вже зайняте мною. — Він відкинув ковдру. — Alles in Ordnung.[16] Професоре, дайте щось надіти колезі.

— До ваших послуг увесь комод, — ласкаво відповів Коларж. — Але спочатку прийміть ванну.

Коли я повернувся до спальні, одягнений у довгу нічну сорочку, Карличек вже лежав у ліжку. Ми грали свої ролі й на самоті, бо іноді й стіни мають вуха.

— Спати можете спокійно, mein Herr, — сказав Карличек, — якщо хтось прийде, собака дасть знати. Всередині будинку нам ніщо не загрожує. Я обстежив тут усе з низу до верху.

Вікно спальні виходило в густий сад. За ним червоніло кілька дахів сусідніх дач, а вдалині звабливо синів ліс. Ще далі виблискувало плесо річки.

Я замкнув кімнату зсередини на ключ.

— На добраніч, mein Herr, — лагідно обізвався до мене Карличек.

— Gute Nacht,[17] Майєре, — відповів я.

Думати ні про що не хотілося. Побачимо, з чим повернеться професор.

Я сховав портфель під подушку і з насолодою простягнувся на м'якому ліжку.

Коли прокинувся, було вже далеко за південь.

— Чи не досить спати, Майєре? — звернувся я до Карлнчка.

— І я так думаю, — бадьорим голосом відповів той.

Ми привели себе в порядок. Потім спустилися на перший поверх і зайшли до кухні. Там поралась кругловида молодиця, яка, побачивши нас, дуже зніяковіла. На низенькій табуретці біля плити сиділа професорська теща.

— Пані господарко, — звернувся Карличек. — Ми вмираємо з голоду.

Вона витерла руки фартухом, як це роблять усі жінки, і відповіла, що їжа вже охолоджується. Їй, напевно, було відомо, хто ми такі, але про наші справи вона не обмовилась жодним словом.

Обід був чудовий. Нам подали смачний кроповий суп, натуральні котлети із свинини з картоплею, зелений салат, дві пляшки пива, миску ягід, каву і чай.

О п'ятій вечора повернувся професор. Він був у доброму настрої.

— В суботу пообіді, — повідомив він. — Десь о четвертій годині дня.

— Приїдуть обоє? — поцікавився Карличек.

— Так.

— У вас є ще час, панове, — сказав професор. — Поїзд відходить о двадцять другій п'ятнадцять.

На землю спускалася ніч. Шлях до залізничної станції вже трохи просох. Але промінь ліхтарика ще де-не-де натрапляв на калюжі.

Ми крокували мовчки. Здалеку видно було дерев'яний вокзал, освітлений кількома ліхтарями. Поїзда чекало чоловік десять. Ми сіли на бильце огорожі, що обрамляла довгий відкритий перон. Так само мовчки піднялися потім у вагон і доїхали до Праги. Біля вокзалу взяли таксі. Я назвав водієві свою домашню адресу і, озирнувшись, побачив, що метрів за двадцять позаду рухається машина, яка має стати на перешкоді можливому переслідувачу.

Карличек мовчав. Лиш після того, як за нами зачинилися двері моєї квартири, він знову став самим собою.