Чтение онлайн

– - Бруно! Хто вас пiдбурив пити вино? Скажи менi правду!

Бруно знову спробував пояснити, що ми пили ситро i що все це просто гра, але його мама тiльки ще дужче розсердилася i закричала:

– - Хто вас пiдбурив, скажи правду? Хто?!

Тодi Бруно показав на мене:

– - Цiттербаке пiдбурив нас.

Вона кивнула, немов iнакше i бути не могло.

– - Ти ж на таке не здатний, Бруно.

Я почервонiв, на лобi у мене виступив пiт.

– - Ти аж розчервонiвся вiд вина, -- зауважила мама Бруно.

– - Та ми ж нiчого поганого не зробили, -- пробелькотiв я.

– - Що? Нiчого поганого? Ось я вiдведу тебе додому i про все розповiм твоїм батькам!

Що ми могли iще сказати? Треба було розходитись. Мама Бруно повела мене до батькiв. Я тiльки показав Бруно кулака i шепнув йому на вухо:

– - Зрадник!

Коли я з мамою Бруно став на порозi, моя мама зблiдла.

– - Щось сталося?
– - схвильовано запитала вона. Я похитав головою.

– - Можна, я вам розповiм, панi Цiттербаке?
– - спитала мама Бруно.

Мене залишили в коридорi. Одначе я чув, як вони розмовляли в кiмнатi.

– - Приходжу додому... нiчого не пiдозрюю, аж там цiлковите безладдя... дiти п'янi... ваш син пiдмовив... чарками вино.

Таке почув я крiзь дверi.

Потiм покликали мене.

– - Що ти накоїв, Альфонсе?
– - в розпачi запитала мама.

– - Таж нiякого вина ми не пили!

Мама Бруно обурилася.

– - Кажи правду!
– - крикнула вона.

– - Ми... пили...

– - А чому ж ти сказав, що ви не пили?
– - тихо запитала мама.

– - Нi, ми не пили.

Я зовсiм заплутався.

– - Ми пили, -- сказав я.

– - Вiн навiть не розумiє, що говорить, панi Цiттербаке, -- сказала мама Бруно i похитала головою.

Я не заперечував. Тепер менi було однаково. Мама ще запитала, може, то мене хтось пiдмовив? Я вiдповiв, що все зробив сам.

– - Еге ж, мiй Бруно на таке не здатний, -- сказала насамкiнець мама Бруно.

Тодi я спересердя крикнув, що Бруно боягуз i вiн намагається все звалити на когось iншого, хоча теж пив разом з усiма i так само спотикався.

Мама сiла, мов пiдкошена:

– - Що з тебе буде, Альфонсе? Ти не в мене удався.

Менi довелося негайно лягати в лiжко. Я був покараний. Цього чудового дня я мусив лежати в лiжку через якiсь кiлька склянок ситра. Бувало, пив його досхочу i нiчого менi не казали.

Прийшов тато, i мама негайно розповiла йому про все. Вiн спочатку засмiявся, але мама сказала, що все це небезпечно, i вiн одразу ж спохмурнiв. Тато пiдiйшов до мого лiжка i зажадав пояснень. Я розповiв, як усе було насправдi, сказав, що то було не вино, а ситро. Тато слухав i смiявся так, що аж шибки деренчали. Зайшла мама, така сердита. Тато розповiв їй про все, i вона теж розсмiялася. Менi дозволили встати i за вечерею дали чарочку ситра.

Тепер щоразу, коли зустрiчаю маму Бруно, я починаю хитатися, мов п'яний. Я розумiю, що це погано, але ж за всяку провину має бути кара, каже наша вчителька, панi Еке.

Прикрощi через рукавичку iз штучної козиної шкiри

Якось я знайшов на вулицi рукавичку. Непогана ще рукавичка з червоної шкiри, з жовтою кнопкою. Мабуть, випала у когось iз кишенi. Поперед мене поспiшала кудись жiнка. Я кинувся за нею. Ледве переводячи подих, запитав її:

– - Може... ви...

– - Я не роздаю грошей. Не старцюй, -- вiдрiзала жiнка i зиркнула на мене крiзь свої блискучi окуляри.

Я простяг їй рукавичку, але побачив, що у неї зеленi рукавички, кинувся далi. А та жiнка гукнула менi навздогiн:

– - Нахабний хлопчисько!

Аж ось iде менi назустрiч якась бабуся.

– - Чи не ви, бува, загубили?
– - запитав я i показав їй рукавичку з жовтою кнопкою.

– - Га? Кого набили?
– - перепитала старенька. Певно, вона недочувала. Тодi я гукнув дужче:

– - Та нi! Я питаю, чи це не ваша рукавичка?

– - Еге ж, -- вiдказала бабуся, -- бридка звичка.

Я закричав ще голоснiше:

– - Чи це не ваша ру-ка-вич-ка?

– - Чого ти кричиш на стару жiнку, йолопе?
– - гримнув якийсь перехожий i вхопив мене за комiр.

– - Та хiба я кричу! Лише питаю про рукавичку. А може це ваша?

– - От нахаба!
– - розлютився перехожий.

I я хутенько накивав п'ятами.

Потiм я звертався ще до багатьох людей. До залiзничника, до молодої жiнки, до мотоциклiста, що саме лагодив свого мотоцикла, до юнака, за що той одважив менi запотиличника, ще до якоїсь жiнки i до якогось чоловiка. Чоловiк був дуже люб'язний. Вiн пояснив, що рукавичка з козиної шкiри i зроблена зi смаком. А жiнка була iншої думки. Мовляв, ця рукавичка -- справжнiсiнький мотлох, бо пошита iз штучної шкiри, i такої вона нiколи б не носила.

Цього було досить. Менi перехотiлося бiгати з рукавичкою iз штучної козиної шкiри, питати всiх людей та щоб за це мене ще й ображали. Я пiдфутболив рукавичку ногою. Вона описала круту дугу i лясь!
– - упала на брук. I лясь!
– - тут-таки одержав я звiдкись ляпаса.

– - Поганець!
– - просто над вухом крикнула якась жiнка.
– - Моєю рукавичкою в футбол грає!

Довелося менi побiгти i принести жiнцi рукавичку. Тодi жiнка почала мене вичитувати. Все менi не запам'яталося, тiльки дещо:

– - Хiба так роблять, знайшовши рукавичку? Слiд бути порядним. Не грати знахiдкою в футбол, а вiддати її тому, хто загубив. Якби ти так зробив, ти б одержав невеличку винагороду, але ж ти...

– - М-е-е!
– - замекав я. Такого ще нiколи зi мною не було, бо я ввiчливий з дорослими. Але зараз я мiг собi таке дозволити. Проте мама, яка саме йшла до молочного магазину, була iншої думки. Мене покарали -- заборонили на цiлий день виходити з дому. Де ж справедливiсть?

Як я вперше стрибнув головою вниз у воду

Одного чудового дня я мав необережнiсть розповiсти, що ще нi разу не стрибав головою вниз у воду. Я дуже хотiв мати свiдоцтво плавця i склав майже всi потрiбнi нормативи. Лишався тiльки стрибок головою вниз, i я матиму свiдоцтво.

– - Навiть iз однометрової висоти не насмiлюєшся?
– - не вiрив тато.

Iз тону запитання я зрозумiв, що вiн цього аж нiяк не схвалює.

– - Та насмiлююся, -- випалив я, -- тiльки що з того, коли на тебе всi дивляться i ти не можеш: бо як плюснешся животом, то всi смiються.