Чтение онлайн

– - Це не виправдання, Альфонсе. Ти просто не насмiлюєшся, боїшся висоти.

– - Свiчкою плигаю ж, а от головою вниз...

Тато вiдмахнувся. Це означало, що я звичайнiсiнький боягуз i край.

– - Отже, мiй син Альфонс Цiттербаке не зважується плигнути вниз головою! Стривай, а скiльки ж тобi рокiв?

Я мовчав, адже вiн знає не гiрше за мене, скiльки менi рокiв.

– - Вiдповiдай!

– - Ну, десять, -- сердито буркнув я.
– - Ти сам знаєш.

– - В десять рокiв я стрибав головою вниз iз триметрової висоти!

В розмову встряла мама.

– - Паулю, облиш хлопця, -- сказала вона татовi.
– - Хiба йому конче треба стрибати головою вниз? Проживе i без того дурного стрибка. Я теж не вмiю стрибати головою вниз i взагалi боюся стрибати з вишки.

Я вдячно подивився на маму. Тато вiдсунув убiк тарiлку i дав волю своєму гнiву.

– - Вiд тебе й не вимагається, -- сказав вiн мамi.
– - А для хлопця його вiку боятися стрибнути головою вниз -- це просто ганьба.

– - Я не боюся, тiльки ж усi смiються, коли стрибок не виходить, -пробурчав я, бо слово "ганьба" не сподобалося менi.

– - Ти просто боїшся. Ти взагалi боягуз i край!

Отак ми з татом розмовляли, а мама все намагалася заспокоїти нас.

– - Справжнiй мужчина може стрибнути вниз головою, а Альфонс -боягуз, -- сказав тато насамкiнець, i мама пiшла на кухню.

Ми помовчали добру хвилину.

Нарештi обiзвався тато, i я зрозумiв, що ми з ним домовимося:

– - Гаразд, будемо вважати, що ти не боїшся, тiльки соромишся, бо не опанував ще технiки.

Я задоволене кивнув. Так воно й було.

– - Ось поглянь, як це робиться.

Тато вiдсунув стiльця, скинув пiджака i став перед килимом. Килим, напевне, правив за воду.

– - Руки витягаєш над головою, голову трохи вниз i падаєш. Повiльно... отак, а як настане критичний момент, коли здається, що ось-ось складешся, мов кишеньковий ножик, тодi сильно вiдштовхнися i випростайся. Не розставляй широко ноги, не згинай у колiнах, бо найчастiше роблять саме цi помилки.

Ми повправлялися перед килимом-водою. Все йшло блискуче. Тато дав менi ще кiлька порад. Наприклад, пальцi нiг повиннi мiцно обхоплювати край дошки -- це щоб можна було краще вiдштовхнутися. Так ми вправлялися цiлу годину. Це було просто чудово. Тут, у кiмнатi, я сам собi здавався одним iз найкращих стрибунiв у воду.

Наступного дня пiшов я на безплатний пляж. Робив усе так, як пiд час тренування з татом. Виходило все, аж до того моменту, коли менi починало здаватися, що я ось-ось складуся, мов кишеньковий ножик. А що, як усе-таки плюснуся животом? I я знову випростовувався.

Кiлька менших хлопчакiв звернули на мене увагу.

Вони загукали:

– - Ну, стрибай уже! Хочеться почути, як ти гепнешся животом.

Я кинувся до хлопчакiв, прогнав їх геть, озирнувсь, а вишка далеко позаду. Так я й пiшов додому, не зробивши жодного стрибка.

Може, тато уже й забув про тi стрибки. Я так сподiвався на це. I справдi, за весь вечiр тато нi разу не запитав мене про мої успiхи пiсля наших вправ коло килима.

Кiлька наступних днiв я не ходив купатися. Все мiркував, чи взагалi потрiбне менi те свiдоцтво плавця. Може, краще зайнятися легкою атлетикою? Я так нiчого й не вирiшив, бо в суботу за вечерею (мама подала смажену картоплю з маринованим оселедцем -- мою улюблену страву, i я був у чудовому настрої) тато раптом згадав про стрибки вниз головою.

– - Ну, як. Альфi, ти вже стрибав?

Я кивнув i напхав собi повен рот картоплi. Хоч вiдповiдати не доведеться. Бо мамi дуже не подобається, коли розмовляють iз повним ротом. Тато почекав i, коли я пережував ту картоплю, що мав у ротi, запитав:

– - Ну то як? Виходить у тебе стрибок головою вниз?

Та в мене рот знову був повний. Я жував i жував.

– - Ну то як? Виходить за нашим методом?

Я нiчого не мiг вiдповiсти, бо якраз одкусив чималий шмат оселедця та ще й кiлька зерняток гiрчицi застряло в зубах.

– - Ти нiмий, чи що?
– - запитав тато, i на його чолi залягла зморшка.

– - Ти ж бачиш, у хлопця повно в ротi, -- втрутилася мама.

Певно, вона помiтила, що я в скрутному становищi й вирiшила допомогти менi. Я тiльки промимрив "угу".

– - Гаразд, зачекаю, поки ти доїси. Та я й так здогадуюся, чому ти мовчиш, -- мабуть, знову не наважився стрибнути.

Я ще раз щось промимрив iз повним ротом, але тато махнув рукою.

– - Одинадцять рокiв хлопцю, i вiн не може стрибнути вниз головою.

– - Менi тiльки десять, -- заперечив я. Завжди, коли тато присiкується до мене, то додає менi рокiв.

– - То незабаром буде одинадцять, i вже треба вмiти стрибати вниз головою.

Тато помiркував трохи i сказав:

– - Завтра недiля, тож ходiмо разом на пляж. Повiр менi, ти навчишся стрибати головою вниз.

Я здригнувся. Мама теж.

– - Ти ж нiчого йому не зроби, -- попрохала мама.

А тато сказав:

– - Тiльки навчу його стрибати головою вниз i бiльше нiчого.

Хоч би цiєї недiлi пiшов дощ. Чи заради мене хай би снiг випав у липнi. Покатався б я на ковзанах чи зайнявся б чимось iншим. Та, на жаль, погода не зiпсувалася.

Тато був у чудовому настрої. Вiн голився i наспiвував.

– - Ну, Альфi, тепер ми побушуємо у водi.

Мама дала нам два рушники та чималого пакунка з їжею, а коли вийшли надвiр, помахала нам рукою. Я помiтив, що вона трохи потерпає за мене.

Дорогою тато жартував i розповiдав паромниковi, який вiз нас через рiчку на пляж, що я нова олiмпiйська надiя у стрибках iз вишки, а вiн -- мiй тренер.

На пляжi спочатку все йшло добре. Ми плавали кролем i на спинi. Я не вiдставав вiд тата. Потiм ми змагалися, хто далi пiрне, i тут тато перемiг, та ще й як! Вiн довго не виринав, i я вже злякався, чи вiн, бува, не втонув. Раптом тато виринув далеко позад мене. Ой же й здивувавсь я! А тато був такий гордий, що я ним захоплююсь.

Весь цей час я пильнував, щоб ми не пiдпливли надто близько до вишки. Я все ще мав малесеньку надiю, що тато забуде про тi клятi стрибки вниз головою.

– - А зараз чи не зробити б нам по красивому стрибку?
– - запитав тато, пiдморгнув i поплескав мене по спинi. Поволi пiшли ми до вишки.