Чтение онлайн

Далi я зробив цiкаве вiдкриття. Наче якийсь кумедний сiрий дзвоник прилiпився до стовбура дерева. Що воно могло бути? Я колупнув того дзвоника веслом. Ми й не зоглядiлись, як навколо нас загуло. Звiдки менi було знати, що то осине гнiздо? Тато став вiдмахуватися на всi боки веслом, але це не допомогло. Тодi я кинувся навтiкача, тато за мною.

Ми ще легко вiдбулися. Одна оса вжалила мене в ногу, а татовi дiсталось у праву щоку. Вiдразу ж пiсля цiєї пригоди з осами поїхали ми додому. Всю дорогу тато мовчав. На кожнiй зупинцi ми вискакували з поїзда i бiгали примочувати вжаленi мiсця.

Додому прибули не пiзно. Мама дуже зрадiла.

– - Коли тато їздить сам, вiн нiколи не повертається так рано, -сказала мама.

Тато лише кивнув, тримаючись за щоку, а я пошкандибав на кухню i переможно висипав рибу.

– - Що ти на це скажеш?
– - спитав я маму, пiднявши коропа Юмбо.

– - Чудово!
– - захоплено сказала мама.
– - Пощастило ж татовi!

– - Та це я все сам наловив, -- заперечив я.

Тато тiльки махнув рукою i лiг на канапу. Мамi довелося прикласти йому до щоки глину з оцтом.

– - Наступної недiлi знову поїдете на рибалку?
– - поцiкавилася вона.

Тато заперечливо похитав головою.

– - Ви ж стiльки наловили цього разу!
– - не розумiла мама.

– - Не в тому справа, -- якось невиразно пробурмотiв тато i затулився газетою.

Наспiвуючи свою пiсеньку, я пошкутильгав надвiр, щоб розповiсти хлопцям про рибалку. Тепер я рибалив би щонедiлi. Це ж так чудово -ходити на рибалку!

Як ми з Великою Змiєю звалили тацю з пирогом

Скiльки всього доводиться менi терпiти! Але найгiрше для мене -це ходити в гостi. Менi стає погано, вже коли мама каже:

– - Не плануйте нiчого на недiлю. Поїдемо до тiтки Анни.

Тiтка Анна хороша -- для мене у неї завжди є цукерки. Але всi приготування -- вони просто жахливi. В таких випадках мама дуже нервує, безперестанку повчає нас iз татом, як слiд поводитися в гостях.

Якось тато одержав поштову листiвку. Вiн зрадiв i загукав до мене:

– - Альфонсе, мiй шкiльний товариш запрошує нас до себе в гостi на цю недiлю. Ти ж його знаєш -- ми з ним зустрiлись, коли вправлялися в стрибках головою вниз.

Звiсно ж, я пам'ятав його. Однак менi не дуже хотiлося йти до нього в гостi, бо я передчував, що вiд цього походу будуть самi прикрощi.

Настала недiля. Мама одягла мене в синiй матроський костюм. Не люблю я такого вбрання -- на ньому ж видно кожну пушинку. Тепер мушу стояти, мов пам'ятник, i пильнувати, щоб нiде на костюмi не з'явилася пляма -- привiд мамi посварити мене. До костюма та ще бiлi гольфи. Не встигнеш повернутись сюди-туди, як тi гольфи вже чорнi, i знову мама сердиться.

– - Що ти робиш, Альфонсе, коли заходиш до чужого помешкання?
– запитала мама.

– - Ну, вiтаюся, -- здивовано вiдповiв я.

– - Нi, ти чекаєш, поки дорослi подадуть тобi руку, i лише тодi кажеш: "Добрий день". А взагалi, ти не повинен говорити, коли говорять дорослi.

Я кивнув i подумав: почалися готування.

Мама запитувала далi:

– - А що пiсля того, як привiтаєшся?

– - Ну, тодi сяду i буду їсти.

А то ж як iще?

– - Зовсiм не те, -- заперечила мама.
– - Даси дядьковi Альфреду руку й низько вклонишся.

– - Не буду кланятись, -- вiдказав я.

– - Хлопець має рацiю, -- втрутився тато, що вже добрих пiвгодини морочився з краваткою -- у нього нiяк не виходив вузол. Щоб я коли почепив собi отаке на шию!..

– - Ось ти не носиш краватки, а сьогоднi вдягаєш, бо ми йдемо в гостi, -- сказала мама.
– - I Альфонс не кланяється щодня, а в чужих людей кланяється!

Ми з татом замовкли. Коли мама готується йти в гостi, їй не можна перечити, бо вона вiдразу починає сердитись.

До дядька Альфреда ми їхали трамваєм. За всю дорогу я не змiг навiть у вiкно виглянути, бо мама безугавно повчала:

– - Всього їж потроху. Не бери пирога руками. Для цього є ложка. Не вибирай собi найкращий шматок, бо це управляє погане враження на людей.

Я тихенько заперечив:

– - Поганого шматка я теж не їстиму.

I так усю дорогу.

Татiв шкiльний товариш живе в гарному будинку, що стоїть у великому парку. Дорослi вiталися довго. Тато вiдрекомендував маму, дядько Альфред -- свою дружину. Тодi настала моя черга. Дорослi знайомилися i весь час приказували:

– - Як справи?.. Чи добре доїхали?.. Чудова погода... роздягайтеся...

Я мiркував, чи й менi треба щось сказати. Менi хотiлося запитати, чи доброго пирога вони спекли, але вирiшив промовчати. Дядько Альфред потис менi руку.

– - Ну, моя торпедо, виходить у тебе тепер стрибок головою вниз?

Я пригадав, як ми з татом вправлялися в стрибках головою вниз, i забув про уклiн. Як подивилася на мене мама! Уклiн дружинi дядька Альфреда вийшов чудовий.

Раптом я помiтив, що тут є ще й дiвчинка. Це була донька дядька Альфреда. її звали Iльза. Ми мусили теж подати одне одному руки. Як того хотiла мама, я зробив низький уклiн. Однак я не помiтив, що при цьому Iльза ледь-ледь присiла. В той час, коли я нахиляв голову, Iльза саме випростувалася. I ми стукнулися головами. Було дуже боляче. Iльза заплакала. Моя мама геть знiтилася. Мої та Iльзинi батьки стали взаємно вибачатися. Нiхто на нас не дивився, тож Iльза показала менi язик, а я їй -- кулак.

Потiм ми зайшли до кiмнати. На столi було повно всякої всячини, але я вiдразу ж прикипiв поглядом до чудового пирога. Я не витримав i прицмокнув язиком, а мама пильно подивилася на мене.

Всi посiдали. Я зрадiв, що не було нiяких ложок, взяв чималий шмат пирога з начинкою i вiдкусив стiльки, що не мiг i язиком повернути. Раптом я вiдчув, що хтось наступив менi на ногу. "Еге, ця дурна Iльза тепер хоче менi вiддячити", подумав я. Я скорчив їй таку пику, що вона аж рота роззявила з несподiванки.

I знову хтось штовхнув мене. Я зовсiм розлютився.

– - Хто тут штовхається ногами?
– - голосно запитав я i подивився на Iльзу.

Мама поклала менi на плече руку i я зрозумiв, що хто-хто, а вона мої слова почула.

– - Бери пирiг ложкою, -- зашипiла мама.

– - Та їх же тут нема, а тiльки виделки, -- теж пошепки вiдказав я.

Тодi мама тихенько пояснила:

– - Та це ж i є виделки для пирога.

Таких виделок у нас нема. Я кивнув i почав їсти виделкою. Незабаром мене знову штовхнули. Тепер я помiтив, хто штовхається. То була мама. Вона побачила, що я їм восьмий шматок, а штурхан означав: перестань їсти!