Чтение онлайн

—Арсене, стигне бараболя! — гукнула.

За сніданком мати сторожко позирала на мене, напевне, очікувала на продовження розмови, але я мовчав.

—Ти гніваєшся? — запитала вибачливо, підкла­даючи мені салату з редьки, цибулі, политого сме­таною.

—Ні, мамо.

—Я багато думала... Тепер не має значення, як загинув батько — вона майже не їла, тримаючи в руці виделку з наштрикнутим кружальцем редьки.

І тут я ледве не прохопився, що не один батько не повернувся в свою частину та не доїхав до Бе­резівки, що він таки зійшов на вінницькому вок­залі з великою сумою грошей. І ті факти нараз геть притлумили моє вагання.

—Я зобов'язаний позбавити його підозри, що ба­гато років тяжіє над ним. Зобов'язаний, мамо, — сказав рішуче.

Мати зітхнула, провела долонею по обличчю і звелась до плити по чайник.

—Що ж, Арсене, ти дорослий. Роби, як велить совість, — мов благословила моє рішення, і мені відлягло од серця.

Невдовзі я вирушив до Кедровського, прихопивши справи. Його будинок розташований поблизу мас­лозаводу, за універмагом, але я навмисне обрав кружний шлях, щоб крізь вікно мене не бачила Оля. Загадав собі завітати до неї після відвідин Платона Сидоровича. Як він мене зустріне? Я Кед­ровського не знав, як Великошича, нічого не чув від Сергія Антоновича про нього як про людину і фахівця, хоч вони працювали разом кілька років.

Була десята година ранку. Сонце парило, мов у полудень. Я купив морозиво і з приємністю відку­шував солодкого холоду. В дитинстві колись мріяв наїстися його досхочу і напитись від пуза морсу. Час настав, але після однієї порції більше не кор­тіло.

Порівнявся із швейною майстернею. На даху щось бухнуло — я глянув угору. Там Василь і Го­рак знімали стару черепицю.

—Добридень, Арсене Федоровичу, — привітався дядько Гаврило.

Василь щось загув, жартома погрозив кулаком і затикав пальцем у бік універмагу.

—Добридень, — я зупинився, не знаючи, куди подіти морозиво.

—То як відпочиваеться? — Горак лукаво, а мо­же, мені здалося, глипнув з-під кошлатих брів І по­клав черепицю на стос.

Звідкіля йому відомо, що я у відпустці? Невже сказав Василь, довідавшись від Олі?

—Нормально,— я задер голову, щоб краще його бачити, і відчув незручність. — На мене теж чекає така робота.

—Зволікати не слід, — поважно мовив дядь­ко. — Після жнив завсіди дощить.

Значить: Сава Архипович з ним говорив. А мо­же, Балюк?.. Відчув, як по пальцях потекло моро­зиво, і мені довелося хутко його лизнути, бо в дру­гій руці тримав теку із справами і ніяк було діста­ти хустинку.

—Еге, Арсене Федоровичу, не зволікай,— по­вторив дядько Гаврило, беручи у Василя черепицю і тим даючи зрозуміти, що розмову закінчено і йо­му ніколи правити теревені.

Я пішов, картаючи себе, що спокусився морози­вом, наче ніколи його не куштував. Позаду зата­рахкала бляха, немов бубон. Оглянувся — рудоголовий Василь тримав лист жерсті і гатив по ньому кулаком, вигинаючись, мов у танці. Горак замах­нувся на нього дерев'яним молотком, і Хавара від­сахнувся, перестав викаблучуватись. А батько Ми­коли делікатний чоловік. І я подумав, що незабаром доведеться сидіти з ним за одним столом. Батько!.. Я ніколи ні до кого так не звертався. А чи стане мені Сава Архипович, досі чужий чоловік, бухгал­тер райкомунгоспу, рідним? Що я, взагалі, до ньо­го відчуваю? Поки що повагу й незрозумілий ост­рах, як, мабуть, кожен хлопець до батька дівчини, яку покохав.

Обігнув мурований паркан маслозаводу і за ним побачив зелений дах з їжакуватою антеною на тич­ці. Якось з Великошичем заїжджав до Кедров­ського і запам'ятав, де він жив. Відчинив хвіртку на тугій пружині — десь калатнув дзвоник. З хліва викотився Платон Сидорович у майці, з окулярами на носі.

—А, це ти! Заходь, — зраділо мовив, йдучи на­встріч.— Давно до мене наші не заглядали, — не то дорікнув, не то пожартував, міцно тиснучи руку.

—Робота, Платоне Сидоровичу.

—Звісно, голубе, поки що наш брат не дрімає, — доброзичливо погодився, оглядаючи мене малень­кими меткими очима. — Але про роботу опісля. Спочатку я тобі дещо покажу, — і змовницьки під­моргнув.

Він узяв мене попідруч, нижчий на голову, але вдвоє ширший, і я покотився з ним до хліва. В хлі­ві горіло світло. На побілених стінах висіли різно­го розміру рамки, полички, підставки, хлібниці і ще якісь чудернацькі витвори. Ажурні, тендітні, зроблені зі смаком, пофарбовані й полаковані, вони полискували, ніби на виставці чи в магазині сувені­рів. Кедровський був гордовитий і задоволений.

—Га? — не втерпів і кивнув на вироби.

—І це ви самі? — не повірив я, глипнувши на його грубі пальці.

—Атож! Ось цим струментом, — узяв з верста­ка, заставленого диктом, дощечками та пляшеч­ками, лобзика. — Все ним.

—Ох і майстер ви! — захоплено сказав я. — Гріх таку красу тут тримати.

—А я не тримаю, — усміхнувся Кедровський. — Перед Жовтневими святами розсилаю онукам, ді­тям, друзям. Ти сідай, — і сам теж присів на бере­зову колодку. — Коли вийшов на пенсію, думав здурію: завжди бракувало часу, а це не знаєш, ку­ди його подіти. Чого тільки я не перепробував! І ри­балив, і в мисливці, подався, і гриби збирав, і гро­мадськими справами займався, і книжки читав, а час повзе, мов черепаха. А тепер, віриш, день минає, як мить одна: ранок — вечір, ранок — вечір... Ото заздалегідь шукай собі заняття. Для пенсіонера бездіяльність — передчасна смерть.

—Скільки ж вам років?

—Сімдесят. Отак, голубе, — ляснув себе по ко­ліні. — То що там у тебе? Позачергові збори?

—Ні, Платоне Сидоровичу, — не наважувався я розпочати розмову.

—А що?—здійняв і почав протирати окуляри.

Я вийняв з теки справи, подав йому. Кедровський звів ріденькі біляві брови, гмикнув і з цікавістю став переглядати папки. Затим подивився на мене, і в його очах, збільшених скельцями, я помітив спів­чуття.

—А я ніяк не міг згадати, звідкіля мені знайоме твоє прізвище,— мовив задумливо — Гай-гай, скіль­ки літ минуло. Може, з'явились якісь нові факти?

—Я лише позавчора випадково натрапив.

—Що ж тобі сказати? — Кедровський почухав груди, зарослі цупким сивим волоссям. — Підозрі­ло, звичайно, що всі з одного села і в один місяць. Дуже підозріло. Тому і поклав їх тоді разом. Шко­да, що і твій батько...

—І ви ніде не натрапили на їхні сліди?

—Які сліди, Арсене? — щиро здивувався Кедров­ський.— Тобі впали в око тільки ці справи, а таких із тридцять набереться по району.

—А я думав...

—Тут нема над чим думати, — незаперечно пе­ребив Кедровський. — Ясно, як божий день. Вони загинули в прифронтовій смузі.

Впевненість Кедровського змусила мене змовчати про гроші, які отримав батько, і про вінницький вокзал, де він зійшов з машини, Я вже знав, що від хибної версії відмовляються не відразу. І Платон Сидорович не виняток. Мені залишилося тільки од­не: її спростувати.

—Слухай, Арсене,— обережно почав Кедров­ський, беручи з верстака лобзик,— тобі раніше не казали, що батько... ну, мав приїхати у відпустку?

Я заперечливо похитав головою. Платон Сидо­рович зосереджено розглядав лобзик, зачепив паль­цем струну, і вона тонко зойкнула.