Чтение онлайн

—Ви до Куртія?— запитав, затримуючи свій погляд на моїй голові.

Я кивнув і лише тоді відчув, що моя голова важ­ка, здійняв захисного шолома.

—Дмитро Семенович на роботі. Прийде пізніше.

—А де він працює?

—У школі ДТСААФ.

—Адреси не знаєте?

—На Немирівському шосе.

—На Немирівському... Там на подвір'ї броне­транспортер?

—Є...

Я застрибав по сходах униз.

Знайомими вже вулицями швидко дістався до автошколи.

На подвір'ї, навколо бронетранспортера, досі юрмились хлопці. Неподалік, під навісом, стояв зачохлений танк.

Я запитав про Куртія, і мені показали на заті­нене вікно класу, де виднілась постать чоловіка, що сидів за столом.

Я поволі наближався до вікна. Ноги чомусь стали неслухняними і негнучкими. Пильно дивився на Куртія, зодягненого в сірий піджак, на його ве­лике обличчя і чорне волосся, зачесане назад. По­ловина лиця, що від мене, звичайна, старанно пого­лена. Проте він був зовсім не схожий на того військового, якого я бачив шістнадцять років тому. Але ж показали на нього.

Зайшов до прохолодного коридора, прочинив две­рі— чоловік щось писав, не звертаючи на мене уваги. Я переступив поріг. У класі більше нікого. Зблизька права половина його обличчя рожева, мов у дитини. Він, Куртій!

—То як, уже знаєш, що таке чотиритактний двигун?— непривітно запитав, не зводячи голови.

Я промовчав, дивуючись, як змінився Куртій. Щоб стрів на вулиці, нізащо не впізнав би, незважа­ючи на позначку. Він гостро, спідлоба зиркнув на мене.

—Ви до кого?

—До вас,— я пригладив волосся, відчуваючи сухість у роті.— Я Загайгора... Арсен Загайгора.

—Ну й що? — знизав плечима й посміхнувся.

Я розгублено закліпав повіками, не знаючи, що казати далі. Пойняло почуття образи на Куртія, що забув прізвище свого бойового товариша. Він за­клопотано почав гортати грубого зошита, хмурячи кошлаті, з сивиною, брови.

—То в якій справі, хлопче? — буркнув.

А може, це не Куртій? Невже хлопці пожартува­ли? Але ж рожева пляма. Я знічено переминався з ноги на ногу.

—Хіба ви не Куртій? — нерішуче запитав.

—Куртій,— кивнув чоловік, утупившись у зошит.

—А я — Загайгора.

—Угу, Загайгора,— машинально повторив і на­раз прикипів до мене карими очима, тихо повто­рив: — Загайгора. Син Федора...

Він посадив мене на стілець і сам сів поруч, не спускаючи з мого обличчя прискіпливого погляду, ніби прагнув увібрати його, запам'ятати назавжди. Я почувався перед Куртієм легко і невимушено, мов­би знав його давно і ми бачилися щодня. Його кре­мезна, огрядна постать зберігала військову виправ­ку, впевненість та затишок. Я подумав, що, мабуть, і мій батько був би таким змужнілим, зрілим чоло­віком.

—Як ти мене розшукав?

—Мати дала адресу.

—Нарешті. Як я хотів з тобою побачитись, Арсе­не. Ти не уявляєш, як хотів! — Не спускав з мене уважних очей,— Я весь час чекав на цю зустріч.

—Тепер ми зустрілись, Дмитре Семеновичу.

—Добре, що приїхав.

—Я не міг не приїхати.

—Як здоров'я матері?

—Трохи на серце скаржиться.

Куртій скрушно похитав великою головою.

—Да-а, війна,— звівся, пройшовся до вікна, ви­сокий, плечистий, мало схожий на того гінкого вій­ськового, вернувся до стола, згорнув грубого зоши­та. — Зараз підемо до мене. Ти зачекай, я попере­джу своє начальство.

Він вийшов, а мені у серце вкралася тривога, бо ще нічого не мовилось про батька, і, напевне, не дарма відклав Куртій розмову на опісля, щоб зібра­тися з думками, не сказати зайвого. Адже він не домовився з матір'ю, про що саме говоритиме, і докладніше не поспитав, як я довідався його адре­су. Лише прохопився отим «нарешті»... Чи він пов­торить те, що й мати: загинув, мовляв, батько у бою під Хмельницьким. Я зрозумів, що своєю появою поставив Дмитра Семеновича в скрутне становище.

—Ходімо, Арсене,— зазирнув Куртій до класу і кивнув на захисний шолом.— Ти власним транспор­том?

—Еге, на «Яві».

На подвір'ї вже не було хлопців.

—Що то за танк?

—Т-34, на такому ми воювали,— відповів Кур­тій.

Я служив у зенітному полку і тільки здалеку ба­чив танки. А тут поблизу майже батькова бойова машина, і мені закортіло побувати в ній, хоч на мить перейнятися тими почуттями, якими жив бать­ко, керуючи грізним громаддям криці.

—Дмитре Семеновичу, я...

Куртій розуміюче поклав мені руку на плече. Він розчохлив танк, що постав у всій своїй суворій кра­сі — легендарна «тридцятьчетвірка», з вм'ятиною у лобовій частині башти. Дмитро Семенович спритно вибрався на нього й підняв люк. Я відчув, як з гли­бини залізного черева війнуло металевою задухою. Рішуче поліз униз.

—Обережно, не вдарся,— попередив Куртій.

Як би я не став, куди б не повернувся, всюди моє тіло ніби обіймав метал. Очі призвичаїлись до при­смерку, і позаду розгледів рівні ряди гостроносих снарядів у латунних гільзах. Збоку — невелика ра­ція, далі — сидіння, важелі, прилади, кулемет, у підлозі запасний люк. Ніде зайвого простору. Я сів за важелі й поклав на них руки. На рівні очей у лю­кові механіка-водія прорізь, у якій ясніла вузька смужка дня. Мене пойняла болюча урочистість та водночас відчуття нездоланної сили, велетенської напруги, аж похололо в грудях і заніміли м'язи... Ось так сидів мій батько, дивився в щілину, а по ньому били гармати, стугоніла криця, лущилась і впивалася в руки, обличчя, а танк мчав уперед... Ні, не уявити мені того ніколи, бо ж нема невраз­ливої зброї.

Я вслухався у металеву тишу.

Куртій стояв на осонні, під стовпом навісу, і зу­стрів мене провинним поглядом. Я теж уникав його очей. Ми мовчки зачохлили танк, виїхали на шосе. Мені все ввижався присмерк, ніби я в металевому сповитку.

—Утрапиш до мене? — запитав Куртій, гаряче дихаючи у вухо.

—Я вже був у вас,— повернувшись, голосно від­казав.

—А хто сюди направив?

—Ваш сусід з сьомої квартири.

—А-а, Юрко.

Я вдруге підіймався сходами. Тільки тепер не сам.

—Зараз я холостяк,— мовив Куртій.— Дружина і дочка в Немирівському будинку відпочинку.

—Може, вас завезти до них?

—Коли б це субота...

Куртій відімкнув квартиру, і ми зайшли в кори­дор.

—Слухай, Арсене, а чому б тобі не змити пи­люку?

—Не проти.

—Тоді гайда у ванну,— відчинив двері.— Он чи­стий рушник, мило, а я приготую вечерю.

—Не треба, Дмитре Семеновичу,— мені стало не­зручно від його турботи.

—Що не треба? — суворо глянув на мене.— При­їхав син фронтового друга, й отакої! Іди, йди,—під­штовхнув мене у ванну.

Крізь плюскіт і шум води до мене долинали бряз­кіт посуду, бренькіт накривок. Правду кажучи, ме­ні була приємна та музика гостинності. Куртій ви­явився доброзичливою людиною. І я подумав, що інакше не могло бути: адже він друг мого батька, його фронтовий побратим.

Розділ дев'ятий

Ми сиділи за столом у великій кімнаті. Я з при­ємністю вдихав пахощі картоплі, що парувала в мис­ці. Після ванни відчув, що зголоднів, бо вдома не хотілося вовтузитися з каструлями. Куртій, в сороч­ці з розстебнутим комірцем, ніби помолоділий і стримано збуджений, відкоркував чвертку коньяку.