Чтение онлайн

Я мав ясну і свіжу голову. Факт, що батько віз при собі велику суму грошей, багато говорив. По­ставало питання: а з чим їхали Карпань і Замрика? Хто мені про те скаже? Кедровський? У спра­вах про гроші ані слова. Отже, він теж не знав. Може, подати запит у військові архіви? Але заки прийде відповідь, то й відпустка скінчиться.

Я всю дорогу згадував розповідь Куртія і пошко­дував, що не Захопив з собою батькові фотокарт­ки із справи. Вирішив перефотографувати і якось завезти Дмитрові Семеновичу. Адже в нього не за­лишилося жодної пам'ятки.

Не зоглядівся, як вихопився на пагорб перед своїм містом. Воно лежало в улоговині, з узвишшя добре проглядались два ряди блідо-голубих нео­нових ліхтарів, що освітлювали центральну части­ну, від якої розсівались урізнобіч поодинокі пух­насті кульбаби звичайних ламп.

У провулку скинув газ і їхав за інерцією, щоб не розбудити матір та сусідів гуркотом двигуна. Фара вихоплювала з темряви дерева, паркани, сті­ни будинків з мовчазними вікнами. Я глипнув на наші, на які саме впало світло, і помітив, як за ріг хати ніби югнула чиясь постать. Мерщій погасив фа­ру і тихо вкотив мотоцикл на подвір'я, скрадливо обійшов усе навколо. Нічого підозрілого. Ну звичай­но, од рухливого світла ворухнулась тінь стовбура яблуні, а мені привиділось...

Усміхнувшись, навшпиньки зайшов до хати.

—Як там, Арсене? — долинув з-за дверей стур­бований голос матері.

—Усе гаразд, мамо, відпочивай. Тобі привіт від Куртія.

—Дякую,— вона полегшено зітхнула.

Розділ десятий

Вранці я прокинувся раптово, ніби й не спав, хоч мене ніщо не розбудило. Спершу злякано глипнув на годинник, але згадав, що у відпустці, і заспоко­ївся. Ще вночі постановив собі піти до Кедровського, і те рішення відразу спливло у пам'яті. Не дуже сподівався, що Платон Сидорович щось додасть до справ по стількох роках, одначе жевріла надія.

На кухні на столі лежала записка: «Я в мага­зині. Зачекай на мене, Арсене». Стало соромно, що мати дбала про мене, ніби я страшенно зайнятий чи хворий.

Вийшов надвір. Сонце підбилося височенько і вже спило росу з трави, листя яблунь та груш. Підняв кілька спасівок, сів на лавку, нагріту промінням.

Учорашня подорож до Вінниці, зустріч з Куртієм нині здавались нереальними, мовби наснились. Але факт отримання батьком грошей вертав мене до дійсності. Значний факт, коли припускати загибель батька від рук грабіжників, і нічого не вартий з огляду на насиченість прифронтових смуг шпигу­нами, диверсантами. Вони навчені: слідів не зали­шали. Але ж батько дістався до вокзалу і, мабуть, сів на поїзд. Поїзд... Ласуючи грушкою, міркував: у вагоні, серед пасажирів, людина безслідно не зник­не, тим паче — не вчинити вбивство. Отож, поїзд відпадав, ідучи за логікою. Цікаво, які тоді ходили поїзди? А якщо батько з Вінниці до Березівки доби­рався випадковим транспортом? Ймовірно. Напро­шувався висновок, що пошук треба починати з Бе­резівки і нашого міста, йти від мети їхньої подорожі.

За парканом з'явилася мати, і я пішов їй назу­стріч, узяв господарську сумку. Мати привітно всміхнулась.

—Чому ти мене не розбудила? — дорікнув їй. — Я ж у відпустці.

—Ти вчора стомився. А мені неважко. Чи ти вважаєш, що я вже така стара і немічна? — запита­ла напівжартома.

Я скоса зиркнув на неї: обличчя бліде, занадто напудрене, що рідко траплялося з матір'ю, яка не любила косметики. А це, певне, щоб приховати си­ні півкола під очима. Очевидно, погано їй спалося, та я нічого не чув — не прокидався серед ночі. Ма­ти попрямувала до лавки.

—Сідай, Арсене. Чи ти кудись поспішаєш?

—Не дуже, — я опустився поруч, здогадуючись, про що вона хотіла зі мною говорити.

—Розкажи, як там Дмитро Семенович.

Я розповів, як розшукував Куртія, як вечеряли в його квартирі, переказав нашу розмову, лише про­мовчав про гроші і що батька підвезли до вокзалу. Мати уважно слухала. .

—Добрий він чоловік, — по всьому сказала і гля­нула на мене сумними очима. — Що ти збираєшся робити?

—Спробую розшукати свідків.

—Після стількох років?! Арсене, сину, облиш, тільки згаєш час, — мовила безнадійно. — Батька не вернеш. Он дах чекає ремонту, паркан, веранду треба пофарбувати.

—Ні, я не відступлюся. Що зможу, те й зроблю. А ремонт... Якось обійдемось.

—А Оля? Що подумає, коли відкладемо ре­монт? — стурбовано дивилася на мене. — Адже во­на не знатиме причини.

Я замислився. Мати мала рацію. Справді, як по­яснити Олі? Навіщо я своє одруження пов'язав з ре­монтом? А небо — чисте, ніжно-блакитне. Коли б затяжні дощі, можна було б і не вигадувати при­ключок. Ох і в дурному становищі я опинився: ще не одружився, а вже доведеться обманювати май­бутню дружину.

—Мовчиш,— скрушно похитала головою мати.— Я, Арсене, не фахівець, але мені здається, однієї відпустки на розшук тобі не вистачить.

Так, слушне зауваження.

—Нехай, але інакше я не можу. Не встигну те­пер, продовжу потім. Шукатиму доти, поки не з'я­сую остаточно, — вперто заперечив, стримуючи роз­дратування.

—А Оля?

—Невже все щастя у відремонтованій хаті? — випалив я.

—Коли ви... — мати знічено втупилась у мої ру­ки.— Але від Олі, коли поберетесь, уже нічого не приховаєш, Арсене.

Так, забила мати мені цвяха в тім'я. Поки ми не одружені, я міг не звітувати перед Олею, чим зай­маюсь у відпустці, а тоді — вибачайте. І до підозр недалеко. А як би Оля сприйняла, коли б дізна­лась?

—Отож, Арсене, помізкуй, — звелася мати, бе­ручи сумку. — Я тобі бажаю тільки щастя.

—То... то мені відмовитись від розшуку?— за­питав розгублено.

—Знаєш, чого я боюсь? — Вона стояла наді мною і, не дочекавшись відповіді, сказала: — Неслави, пліток, поголосу. А почнеш дошукуватись, дехто згадає.

Вона стомлено, з опущеними плечима, ніби на них лежав якийсь тягар, пішла до ґанку. Таки не спала ніч і все обдумала зі всіх боків. Краще за мене. Я почувався людиною, яка досі бігла швидко, впевнено, не бачачи перед собою жодних перепон, та враз наткнулась на високу глуху стіну. Що ж робити? Справді, зловісна тінь підозри, що лежала на трьох колишніх військових із Березівки, завдяки моєму втручанню могла виринути із забуття і торкнутися чорним крилом мене, матері, рідних Карпаня та Замрики. Чи варто ворушити минуле?

Мати заради мого благополуччя жертвувала па­м'яттю батька. Я розумів: від великої віри в ньо­го, якої нікому й ніколи не зламати, не похитнути у ній. Мене, мабуть, вважала нестійким, не загарто­ваним життям. Звичайно, за рік роботи я придбав не лише друзів, а й недругів. Від злих язиків мене ніщо не врятувало б. І я засумнівався у доцільності відвідин Кедровського.

Сидів і сам собі здавався нікчемним, безпорад­ним до сліз. У голові роїлося безліч думок, а рі­шення не поспішало окреслитись, встановитись. По­чув, як мати розчинила вікно, напевне, щоб покли­кати мене снідати, і встав з лавки.