Чтение онлайн

—Ще й як! Гарна була жінка, лагідна. Вона мене доглядала й поставила на ноги. Оля дуже схо­жа на неї,— він зітхнув й перестав креслити лі­нії.— Досі не доберу, чого вона ні з того ні з сьо­го покинула Саву. Ну, нехай його, але ж рідну ди­тину... І мов у воду впала — ні слуху ні духу. Не йму віри.

—А ви кажете — лагідна,— не стримав я іро­нії.

—Лагідна і чуйна, Арсене,— потвердив Роман Гнатович. — Проте сімейне життя — темний ліс. — Балюк звівся, зодягнув бриля і в нерішучості стояв наді мною.— Ет, забув тобі меду принести. Ну, якось іншим разом.

Він сягнисто пішов стежкою до хвіртки. Затим нагнувся, підняв із трави жовтобоку папіровку й смачно нею захрумтів. Над парканом наче плив перестиглий соняшник — і бриль зник за рогом су­сідньої хати. Ясна річ, Балюка прислала мати, щоб остаточно переконатись у моїх добрих почуттях до неї. А вони справді не змінились.

Я не поспішав з техоглядом свого «скакуна». До Вінниці він мене домчить за дві, дві з половиною години, і, якщо Куртій на роботі, я його не заста­ну вдома. Отож вирішив вибратися по обіді, щоб приїхати до міста після чотирьох годин.

Готувався в дорогу ретельно, міркуючи, що в нас з Олею майже однакові долі: я виріс без батька, вона — без матері. Теж дивувався, як це можна залишити дитя і податися світ за очі. Дивувався з Олиної матері, бо ж у дівчини, яку я покохав, і мати повинна бути хорошою.

Оля не любила згадувати про неї. Тамувала об­разу.

Десь перед обідом задзвонив телефон.

—Добридень, Арсене,— привіталася мати і вибачливо сказала: — Там борщ і печеня, розігрій собі. Я ще трохи затримаюсь.

—Ти в школі?

—Еге. Й обережно їдь.— Вона помовчала якусь хвилю, мабуть вагаючись, тоді додала:— Пере­дай Куртію від мене привіт.

—Передам, мамо. Як Ти себе почуваєш?

—Усе гаразд, Арсене. Хай тобі щастить!

Я ще раз глянув на батькову фотокартку. Ось так-то, через три-чотири години повніше знатиму, що він за людина.

Розділ восьмий

У полудень сонце нещадно пражило землю. Про­те я не відчував ані спеки, ані задухи. На спідоме­трі стрілка показувала сімдесят-вісімдесят кіло­метрів. Мене приємно обдував вітерець, тільки в спину припікало сонце, від якого не міг утекти. Поля жовтіли, стовбурчилися стернею, де-не-де на­че пливли в бурштиновому морі кораблі-скирти, інколи виринали і тяглись до обрію валки скоше­них хлібів та мріли комбайни.

Чомусь згадав, як по війні ми збирали колоски. Багато хто з нас був без путнього взуття, і то була неабияка наука — вміти ходити по стерні босоніж. А тепер колосків не збирали, не садили кок-сагизу, схожого на кульбабу, з якого, казали, виготовля­ли гуму.

Я поїхав, не попередивши Олю, щоб не почала допитуватись, чого вибрався до Вінниці. А ми ж могли обоє вирушити в подорож. Могли б!.. Але краще дочасно їй нічого не відати, і не лише їй. Досить того, що відомо Балюку, матері, Куртію і Великошичу. Але вони надійні друзі. От Кедров­ський... Уявив його ширшу, ніж довшу, постать, велике плескате лице з маленькими очима, схова­ними за скельцями окулярів, і звичку потирати до­лоні, наче йому зайшли зашпори. Дід Кедровський, мабуть, давно забув трьох військових, які не по­вернулись у частини. Правда, якось він, у перші дні моєї появи в райвідділі, наче між іншим, ска­зав, що моє прізвище нібито йому знайоме. І все. Після того ми з ним лише вітались і не ставали до розмов.

Мені здавалось неймовірним, що ніхто за стільки років не обмовився про батька. Напевне, війна і повоєнне лихоліття притлумили пам'ять сусідів. Та коли б ми жили в Березівці, вони б згадали. Факт. І ріс би я сином дезертира... Мене аж пой­няло морозом, і я мимоволі пригальмував мото­цикл. Як би тоді жив? Як склалася б моя доля? А мати, виявляється, рішуча і далекоглядна жінка.

Побачив при дорозі, серед плакучих верб, вели­кого, фарбованого, зробленого з дикту журавля, що стояв над криницею. І мені враз забаглося пити. Зупинився під вербами і ніби потрапив до казкового оазису: мене оповила вільгість, настояна на вербовому галуззі, дозрілому хлібі й висуше­них польових квітах. Здійняв захисного шолома. Неподалік, у стерні, дрімливо сюрчали коники. Я опустив відро й пригнув довгого червоного дзьоба журавля, набрав свіжої води. Сів на бетонну лавку. Сюди ледь чутно долинав гуркіт машин.

Далеко від домівки, серед поля, почувався са­мотнім і всіма забутим. Чого я тут? Куди їду? Що мене примусило відкласти ремонт хати і податися до Вінниці? Чи не вигадав я все про батька? Досі мав спокій, душевну рівновагу, і ні минуле, ні май­бутнє не здавалося захмареним. Моя доля нічим не вирізнялася з-поміж доль моїх ровесників. Не вірилося, що те трапилось саме зі мною, з моїм батьком. І не було під рукою фактів, на які можна було спертися.

Якісь Карпань, Замрика, Куртій... Раніше ніде не зустрічав їхніх прізвищ. Що вони можуть роз­повісти? Я наче снив наяву, то усвідомлюючи по­дії останньої доби, глибоко переймаючись ними, то мов стороння людина відгороджувався од них, ди­вуючись із себе.

Мій погляд виблукав на цямрину і на. ній помі­тив кимось написане, а тепер застигле в бетоні ім'я «Оля». Може, його написав хлопець, який кохав Олю Придибу? Хто ж написав?.. Чудний, Оль на світі багато. Я звівся і вгледів на обніжку веселі волошки.

Виїхав на дорогу. Попереду на горбах виднівся Немирів. Ще сорок кілометрів, і добудусь мети.

Мені найбільше подобався відтинок шляху, об­саджений обабіч віковими, з часів Катерини II, липами. Вони, наче могутні вартові, непорушно стояли на чатах, розкидавши руки-гілля над до­рогою, і сіра бинда асфальту в'юнилася між ними, мов у зеленому тунелі. В деяких липах чорніли та­ємничі дупла, інколи між ними з'являлися прога­лини— сліди вибулого із шеренги побратима, і на тому місці вже шумів листям, тягся угору саджа­нець. І дерева, ніби люди, подумав я. одні покида­ють нас назавжди, інші приходять їм на зміну. Вічна круговерть життя!

Чим менше залишалося кілометрів до Вінниці, тим дужче охоплювало хвилювання. Я ніколи не мріяв про побачення з фронтовим товаришем бать­ка, не думав, що колись натраплю на нього.

Долаючи останні кілометри, я ні про що не ду­мав, нічим не жив, окрім зустрічі з Куртієм. Тому не зоглядівся, як поминув бензозаправку, що на околиці Вінниці, тільки мигцем побачив сріблясті літаки на аеродромі, і за зеленим тунелем лип по­чали з'являтись перші хати передмістя.

Ген ліворуч довге приземкувате одноповерхове приміщення з просторим подвір'ям, на якому юр­милися хлопці навколо бронетранспортера і танка. Напевне, школа ДТСААФ. Я промчав попід заліз­ничним мостом і повернув до вокзалу.

Мені не довелося кружляти вулицями. Якось, після наради в обласному управлінні, ми з Великошичем пішли на футбол, і я запам'ятав, що ста­діон «Локомотив» знаходиться на вулиці Ворошилова. Отож нікого не питав, як до неї втрапити.

Педінститут, лікарня, стадіон... Тридцять сьомий. Він! Будинок невеликий, триповерховий, з черво­ної цегли, мабуть, збудований невдовзі по війні. На мотузці, натягнутій між двома кленами, висіли білосніжні простирадла й пухирились підодіяльни­ки. Загальмував і не злазив з мотоцикла: дивився на вікна другого і третього поверхів. За яким із них Куртій? А якщо він... помер? Часто колишні рани вкорочували фронтовикам життя.

Забіг до під'їзду, майнув на другий поверх, тре­тій... Ось вона, тільки простягнути руку до чорної кнопки дзвінка. А я стояв під дверима, оббитими коричневою цератою, і вгамовував калатання сер­ця. Тільки простягти руку... Сперся плечем на стіну і не наважувався. Що на мене чекало за цими дверима?

Дзвінок глухо задзеленчав за дверима. І — ні­чичирк. Знову подзвонив... Тихо. А може, ще рано і ніхто не прийшов з роботи? Може, після шести годин? Як це я зразу не подумав? Тепер доведеть­ся годин зо дві чапіти на подвір'ї. Я знехотя вос­таннє натис на кнопку і ступив на сходинку, коли ж відчинилися двері сусідньої, сьомої, квартири. На порозі — високий юнак у синьому спортивному костюмі.