Чтение онлайн

—Я на мотоциклі,— застеріг Куртія.

Гаразд, Арсене, ти символічно,— звівся Дмит­ро Семенович і втупився у стіл, мовив по паузі: — Вип'ємо за тих, хто не повернувся з війни, за світ­лу пам'ять твого батька.

Куртій неохоче длубався в тарілці, замислено по­глядаючи на мене. Після кількох виделок картоплі у мене теж пропав апетит, чомусь на думці крути­лися слова: світла пам'ять, світла пам'ять... Завва­жив, що добре, коли залишається на згадку про лю­дину щось світле, чисте й ніжне, як сонячний про­мінь, що гріє і осяває здалеку чийсь шлях.

—А ти терплячий, Арсене,— раптом мовив Кур­тій.— Нічого не питаєш, а мені важко розповідати. Коли б ти не син Федора...— Він знову налив собі коньяку, і чарочка сховалася у його великій доло­ні.— За твою матір, Арсене, мужню і розумну жінку.

Дмитро Семенович випив і вкинув до рота кру­жальце лимона. Я не поцікавився, чому йому не­легко. Здогадувався, що з однієї причини: сумління вимагало сказати правду, та, знаючи материну таєм­ницю, не наважувався її розголосити. От і мучився.

Рожева обпалина на його лиці зблідла, і воно на- було нормального кольору. Куртій крутив у цуп­ких пальцях виделку, розглядав її, ніби вперше ба­чив. І мені стало шкода його. Щоб не завдавати при­крощів викриттям неправди, не поставити Куртія в незручне становище, довелося сказати:

—Мені все відомо, Дмитре Семеновичу.

—Він скинув на мене уважні, сполохані очі.

—Що все? Мати розповіла?

—Ні, я випадково дізнався.

—Як?— поклав виделку.

—Натрапив на справу в архіві.

—У якому архіві? Де?— витяглося його лице від напруги.

—У нас. Я ж працюю інспектором карного роз­шуку.

—А-а...— і Куртій осів, наче зів'яв. — Пробач, я й забув — колись мати говорила про твоє бажан­ня. Молодчина, таки досяг свого. Н-да, тепер мені легше. А як ти з матір'ю?

—Усе гаразд. Інакше вона не могла,— заспоко­їв його.

Куртій відверто, лагідно подивився на мене.

—Почну здалеку, Арсене. Я познайомився з тво­їм батьком на початку тридцять дев'ятого року в школі механіків-водіїв танків. Час був тривожний: ворушилися білофінни, фашисти крокували Євро­пою, тому ми швидко, вже маючи деяку підготовку, пройшли науку, і в листопаді нас направили в тан­ковий батальйон однієї стрілецької дивізії, що ді­яла на Карельському перешийку. Морози стояли жахливі. Всі подробиці пригадати зараз неможливо. Але пам'ятаю, як у лютому сорокового року ми ата­кували висоту під назвою «Кулеметна гірка», і пер­шим пройшов крізь заміноване поле танк твого бать­ка, розірвав дротяну загорожу, вихопився на вер­хівку пагорба, знищив вогневі точки ворога. Потім ми штурмували хвалену «лінію Маннергейма», і вона луснула під нашими гусеницями.—Куртій знову поклав до рота кружальце лимона, задумли­во пожував і продовжував:— Після миру з Фін­ляндією нас, що відзначилися у боях, зарахували на короткотермінові курси командирів, а весною сорок першого отримали призначення на західний кордон України. Ми з Федором потрапили в баталь­йон командирами танкових взводів. Двадцять дру­гого червня вступили в бій з фашистами. Відступа­ли...— Голос його надломився, і Дмитро Семенович звівся, сутулячись, підійшов до вікна, заклав руки за спину.

На шибки падало призахідне сонце, і вони рожеві­ли, ніби десь палахкотіла заграва. На їхньому тлі чітко вирізьблювалась кремезна постать Куртія, біла сорочка зробилася малиновою, наче він загор­нувся у китайку. Куртій не хотів, щоб я бачив його обличчя.

Ми відступали,— глухо повторив, і шибка, відлунюючи його слова, дрібно забриніла.— Важ­ко залишати свою землю. А люди, особливо жінки й діти... Як вони дивилися на нас.— Він притулився лицем до шибки і замовк.

Мені впали в око його напружені руки, побілілі пальці, що міцно й нервово терли один одного, роз­чіплювались і збиралися в кулак, розпрямлялись і знову тісно переплітались.

На рубежі Вапнярка—Жмеринка ми прикрива­ли відступ наших військових частин. Випав спекотний, як сьогодні, липневий день,— вів далі Куртій.— Замаскувались на пагорбах між селами Червоним, Рахнами Польовими і Лісовими. У танках — справ­жня парна, хоч і підняті люки. А фашисти наближа­лись непоспіхом, самовпевнені, пихаті, знахабніло горлали пісень. І ми вдарили... Тиждень стримували натиск, поки не надійшов наказ зайняти нові пози­ції під Гайсином. Там і згорів мій танк, а мене, ог­лушеного, витягнув Федір. І ще сотні кілометрів ми билися відходячи... Сталінград, як ти знаєш, зламав хребта Гітлеру. Твій батько став командиром танко­вої роти, а я у нього заступником. Визволяли Крас­нодарський край, побували в пеклі Курської дуги, а у вересні сорок третього ступили на Україну, фор­сували Дніпро, взяли Фастів, за що Федору ком­бриг пообіцяв відпустку додому на кілька днів. І от після визволення Проскурова, тобто Хмельницько­го, коли наша бригада мала поповнитись новими машинами, командування відпустило Федора...

Куртій повернувся і сів за стіл, я відчув, що най­головніше попереду, ось незабаром, через кілька хвилин, Дмитро Семенович розповість усе. Я зосе­редився і не зводив з нього очей.

—Ми, Арсене, здружилися з твоїм батьком, — провадив Куртій. — Нас зблизила спільна дитбудинківська доля. Федір часто згадував твою матір, тебе, мріяв про життя після Перемоги, дуже хви­лювався, бо нічого не знав за вас, ніякої звістки за три роки. Його любили танкісти за справедливість та врівноважений характер, за хоробрість і муж­ність. Про батька багато писали в армійських газе­тах, і я немало їх наскладав, та під Будапештом усе згоріло в танку, — Дмитро Семенович зробив паузу, мов збирався з думками. — Так от, йому надали три дні відпустки без дороги. Вранці ми гайнули в штаб корпусу, де Федір отримав платню за три ро­ки й узяв грошовий атестат, щоб залишити його матері. Звідтіля він поїхав попутною машиною на Вінницю, з одним фібровим чемоданчиком, — Кур­тій похитав головою, хмурніючи. — Минуло три, чо­тири, п'ять діб, а його нема. Ми вже поповнилися технікою, танкістами, а його все немає з відпустки. Командир батальйону доповів у бригаду, звідтіля в корпус, дійшло до штабу армії, і закрутилося: особливий відділ, хлопці із Смершу почали шукати й розкопали машину, військових, що їхали разом з Федором, і всі підтвердили, що він зійшов коло вокзалу у Вінниці. Ми не вірили, що Загайгора дезертирував, ніхто не вірив, Арсене. І коли на­дійшло повідомлення з вашого району, що його в Березівці не було, ми впевнились — загинув наш командир у прифронтовій смузі. Таке, на жаль, ча­сто траплялось.

У кімнаті посутеніло, але Куртій не вмикав світ­ла. Я перебирав у пам'яті почуте, і в думці все крутився якийсь факт, ще не осмислений, не виріз­нений з-поміж інших, але він насторожив мене, миг­нув, коли я слухав Дмитра Семеновича, і відра­зу ж згас. Я дошукувався до нього, намагався вхо­питися за втрачену ниточку розповіді, щоб висотати з неї те, що привернуло мою увагу.

—Я теж, Арсене, не образився на твою матір, коли вона заборонила мені навідуватися до вас. Вона бажала лише одного: зберегти для тебе світ­лий образ батька. І я її зрозумів, — підсумував Куртій. — Навіть відмовилась від мого атестата.

«Атестат, атестат, — повторив я подумки. — Стій! Це ж — гроші. Авжеж!»

—Ви казали, що батько отримав гроші перед від­'їздом. Багато?

—Сума велика, — поволі мовив Куртій. — За три роки. Майже чемоданчик.

—У Березівку того місяця не прибуло ще двоє ВІЙСЬКОВИХ.

—Та ну?! — схопився Куртій і ввімкнув світло. Він збентежено дивився на мене.

—Факт, Дмитре Семеновичу.

—Ти вважаєш?..

—Спробую розібратись. Я зараз у відпустці.

—Але ж де шукати? Стільки років. — Куртій сів і замислився. — Хай щастить тобі, Арсене, — ти­хо сказав. — Твій батько заслуговує, щоб і через вісімнадцять років... Ех, Федоре!—гірко зітхнув.

Ми випили міцної кави, і я зібрався додому. Кур­тій не затримував, розуміючи, що мені краще по­бути на самоті. Він провів мене на подвір'я, освіт­лене ліхтарями.

—Не забувай,— міцно потис руку — я мав єди­ного друга і того втратив. Хоч ти не забувай.

—І ви нас теж.

—Тепер — ні, тепер відпала потреба чужатись. Низький уклін матері. Вона не знає, що батько був з грішми і зійшов на вокзалі.

Я поїхав, упевнений, що Куртій довго не спатиме. Мене обійняв теплий жнив'яний вечір.

Звернув на проспект Коцюбинського і через кіль­ка хвилин опинився на людній та гамірній пло­щі, де дзвонили й вистукували трамваї, снували таксі. До довгої споруди вокзалу з годинником у центрі йшли пасажири й проводжаючі. Я дивився на вокзал, на вагони і міст через залізничні колії. Думав про батька, що колись зійшов тут і не з'я­вився у Берзівці. А може, саме звідси розпочати пошук? Адже тепер його шлях скоротився втроє.

Я завів мотоцикл і рушив на Немирівське шосе. Невдовзі поминув автошколу, аеропорт, і місто залишилося позаду. Оглянувся — над ним наче напнутий велетенський жовтий шатер із безлічі вогнів.