Чтение онлайн

— Чорт! — я спересердя вдарив кулаком по сто­лу.

Рипнули двері — на порозі стояла мати в блідо- голубому прозорому дощовику, всіяному крапли­нами.

— Ти чого?

— Так собі... А ти куди ходила?—Я не чув, коли вона пішла і повернулася додому.

— У магазин, — скинула дощовика. — Знаєш, Ва­силь уже поїхав.

— Коли?!

— Вранці, автобусом.

— Хто тобі сказав?

— Оля.

Я запитливо дивився на матір. Отже, вона була в універмазі.

— Оля дуже соромиться, — мовила. — І пережи­ває. Аж змарніла з лиця. Арсене, пробач їй і по­миріться.

У голосі матері нотки жалості й прохання. У ме­не теж защеміло серце, і я подумки картав себе за вперту непоступливість.

— Помиримось, мамо, — пообіцяв їй. — Шкода, не попрощався з Василем.

— Тож не за тридев'ять земель поїхав, — сказа­ла мати.

Дощ не вщухав, навіваючи смуток. Мені не хоті­лося за поганої погоди зустрічатися з Олею. Я праг­нув сонця і гарного дня, щоб на тлі сірих хмар та хляпавиці наше примирення не викликало в ду­

ші відчуття чогось неприємного. Здогадувався, що мати не мовчала, а щось сказала Олі розважливе. Дивно, але сором'язливість і переживання Олі ме­не заспокоїли, і сумніви щодо її почуттів до мене розвіялись.

Я ніби заново почав її кохати.

Ось так, Ядвіго Марківно, таємнича касирка з вокзалу. Передусім, вирішив я, треба дізнатися її адресу, затим поговорити з сусідами і з працівни­ками, які вийшли на пенсію. Тоді дещо прояснить­ся. Обов'язково. Хай Великошич не вважає мене за телепня.

Я все більше переконувався, що касирка — про­відна нитка в розслідуванні, яку втратив. Не пе­редбачив, що через двадцять годин станеться стра­шна подія І на власні очі побачу прізвище зло­чинця.

А дощ шелестів за вікном. Я читав «Степ» Ан­тона Павловича Чехова, поринав у неповторне сві­тосприймання хлопчика, і з глибини пам'яті спли­вало дитинство, скривджене війною та повоєнними нестатками, а все ж чудове й світле першим шкіль­ним дзвоником. Тепер, на віддалі багатьох років, воно поставало далеким і жаданим берегом у го­лубому серпанку.

Я відклав книгу й заплющився. Вслухався в ло­потіння крапель по листю, і мені ввижалось, що то діти бігли босоніж по теплих калюжах. Серед них і я насолоджувався неповторним відчуттям єднання з небом і землею, вітром та водою. Було радісно, приємно-журливо, як у давні вечори після довгого літнього дня, коли, набігавшись, вкладався спати і звідкілясь, ніби здалеку, долинав м'який голос ма­тері, що вповивав усього.

І читав далі.

Інколи позирав на мовчазний телефон.

Він задзвонив аж на другий день. Глипнув на годинник — близько восьмої. Якраз о тій порі в універмаг приходила Оля. Я з хвилюванням здій­няв трубку.

— Лейтенант Загайгора? — сухо запитав Вели- кошич.

— Так, — і в мене не знати чого пересохло в роті.

— Негайно у відділ, Арсене. Без мотоцикла.

Я ошелешено дивився на телефон. У трубці тон­ко зумерило. Рештки сну вмить вивітрились. Опа­нував себе і швидко вдягнувся.

— Оля дзвонила? — поцікавилась мати, готуючи сніданок.

— Ні.

Одягнув плащ із вороком.

— І не поїси?

— Потім.

Лив дощ. Підтюпцем, привертаючи увагу перехо­жих, біг на роботу. В голові роїлося безліч думок і гадок. Тон Сергія Антоновича не віщував нічого доброго. Закрадалося лихе передчуття якоїсь не­поправної біди. Часом не догана за викрадений образок Карпаня? Далебі, голос слідчого свідчив про щось значніше, хоча догана теж не мед.

Біля міліції стояв мотоцикл Великошича із зап­нутою коляскою. У кабінеті пахло тютюновим ди­мом. З відчиненої кватирки віяло вологою прохо­лодою. Курити могли або начальник відділу, або прокурор. Сергій Антонович, у шкіряних куртці й штанах, у ялових чоботях, збуджено походжав по зеленому половику. Кинув на мене допитливий по­гляд, спинився на моїх мокрих черевиках.

— Прогулянки не передбачається, Арсене,—ска­зав строго і відчинив шафу, вийняв пару чобіт, — Взувай.

Сідаючи на стілець коло його стола, мені мимоволі впала в око папка з написом: «Вбивство гр. Шмигло військовослужбовців Загайгори...» На­пис свіжий, зроблений десь хвилин п'ять тому. Мені перехопило віддих, і груди немов стисло лещатами. Я роззувався і взував чоботи ватяними руками на­че вві сні. Вбивцю названо. Шмигло, Шмигло... У моєму списку такого прізвища не було. Хто ж він? І чому мовчить слідчий? Я стримував тремтіння рук і губ.

Вбивцю названо!..

— Готовий? — Великошич наклав кашкета і по­відомив: — Зникла Дубовенко.

Я німо дивився на нього. Він невдоволено скри­вився, зрозумівши, що я ненароком прочитав на­пис. Замкнув папку у сейфі. Шмигло... Дубовенко... Ах, зникла Дубовенко, Нінина мати!

— Слухай, Арсене, — Великошич потермосував мене за плечі, приводячи до тями. — Ми зараз їде­мо на полустанок.

— Як зникла?

— Учора заступила на нічне чергування, — го­ворив, одягаючи плащ. — Уранці Шепета встала, а її ніде нема.

— Може, кудись пішла?

— Їм заборонено полишати пост.

— Ви вважаєте, що її?.. — я глипнув на сейф, де лежала папка.

— Так. Вона свідок номер один. Ех, довго зби­рали матеріали на мій запит,—скрушно мовив Сер­гій Антонович.

Мені не хотілося з'являтись на полустанок і ба­чити згорьованих Ніну та Шепету.

Густий, краплистий дощ сік обличчя. Непривітні хмари наче давили на плечі. Мокра лісосмуга, по­руділа стерня і обважніле гілля беріз справляли гнітюче враження безвиході. Мене лихоманило від збудження. Над кронами дерев виднівся дах блок­поста.

Ми обминули хату і вийшли до колії. Розгублено повискував Байкал, розшуковий собака. В кімна­ті поста виднілися постаті працівників міліції, слі­пуче спалахував фотоапарат. Під вікном стояла Ніна, боса, в куценькому халатику, з непокритою головою. Чорне волосся збилося від дощу, і з нього струмували тоненькі цівки води на шию, плечі, ска­пували з халатика па ноги., Вона відчужено диви­лася поперед себе і здавалася скам'янілою, що ні­яка сила не зрушить її з місця. Великошич обій­няв дівчину за плечі і майже поніс її до хати. Пе­ред ним завбачливо розчинила двері Шепета.

Перестрибнувши через рейки, я попрямував до блокпоста. Байкал — чорна вівчарка з підпалина­ми на боках, — скавулячи, лизнув мені руку й про­винно завихляв хвостом. Напевне, він не брав слі­ду. Кивком привітався з провідником. Я вже огов­тався і міг тверезо дивитися на речі.

— Як справи, Карповичу?

— Погода ж... — старшина спересердя плюнув. — А в Байкала нема верхнього чуття.

Я заглянув до кімнати поста. У ній ніяких змін. На чистій підлозі темні плями води. На столику лежала якась книжка.