Чтение онлайн

— Тільки кульчики?

— Крім них, більше нічого. Вони зараз дуже до­рого коштують. Там безліч діамантів замість зер­нин, — оповідала із жалем.

— А перстень?

— Який? — і мимоволі глянула на свій палець.

— Що на ньому був, коли я приходив.

Мошняк вимушено всміхнулась.

— Теж приніс Спиридон. Казав, що купив.

— Коли?

— На честь Перемоги.

— Де? У кого?

— Не знаю, — стенула плечима. — Приніс і по­дарував.

— А він нікуди не виїздив з міста?

— Ніколи. Навіть у відпустку сидів удома.

— Крім персня і кульчиків, ще були дарунки?

Мошняк заперечно похитала головою. Я не повірив, але не допитувався. Вона, того не розумію­чи, повідомила найголовніше: Мошняк у когось в місті купив коштовні кульчики та персня у сорок п'ятому році. Я пошкодував, що із всіх цінностей Горжій запам'ятав лише кульчики. Проте перстень теж побічний доказ. Ось чому «спритник» боявся Копійочки. А Спиридон виявився потайною люди­ною, якщо навіть не казав дружині, в кого купував прикраси. Але чи купував? Може, три вбивства — справа його рук? Навряд.

—Соломіє Остапівно, ви поки то ночуйте в Іва­нової, порадив їй на всяк випадок.

—Не розумію: для чого вам кульчики, перстень?

—Треба. І мовчіть про нашу розмову. Навіть Івановій ні слова, — попередив.

Звівся із стільця. Серед старовинних, свого часу вишуканих меблів простенько одягнена Мошняк була якась незугарна і скидалася на затуркану хатню робітницю. Безперечно, колишній дочці помі­щика Нестеровського в цій обстановці аж ніяк не обійтися без китайського халата в папугах. І мені чомусь спало на думку, що Мошняк, мабуть, завжди почувався наймитом при Копійочці. Чи він любив її безтямно, чи тішило його самолюбство саме спів­життя з колись недосяжною панною? На жаль, Спиридон уже не відповість.

— А де портрет матері?

— Там, — Копійочка кивнула па двері за шафою.

— Можна глянути?

— Дивіться.

Я побачив те, що чекав: половину кімнати за­ймало чорне дерев'яне різьблене ліжко на лев'ячих лапах, у кутку трюмо у формі серця, крісло, килим і портрети жінки з владним обличчям, Копійочки, вусаня у бекеші, очевидно, батька Соломії. Місця Спиридону не знайшлося. Цікаво, де він спав? На кухні? Там стояло просте металеве ліжко.

Опинившись надворі, я примружився від яскра­вого сонця. Приємно дихалося свіжим повітрям опісля кімнати з встояним духом старих меблів, поточених шашелем. Тепер, добувши цікаві факти, я міг дзвонити Великошичу. Аби застати його. І, щоб не гаяти часу, зайшов на вокзал, де висів телефон-автомат. Годинник показував півдесятої. Не маючи двох копійок, набрав 02. Попросив чергового покли­кати слідчого.

Сергій Антонович узяв трубку.

— Здоров. Що в тебе?

— Дещо є. Важливе.

— Звідкіля дзвониш?

— З вокзалу.

— Почекай. Через хвилин п'ятнадцять підскочу.

Я вийшов до колій і сів на теплій лавці біля дзво­на. Неподалік двірничка підмітала недовгий перон.

Пригадалось, як сидів тут після першої поїздки в Березівку, звідкіля повертався, окрилений успіхом, що зустрівся з Горжієм, а потім навідався сюди, розмовляв з касиркою і зайшов у тупик. Скільки відтоді минуло часу? Більше двох тижнів. І все ж розслідування рухалось уперед: з'явилися нові ві­домості й докази. Отож, я недарма працював, хоч і щось випало з уваги, вельми суттєве, але його по­мітив слідчий. Я був упевнений, що Великошич провадить пошук паралельно у якомусь іншому на­прямку. Відчував, що наші стежки однаково пере­тнуться, якщо я обрав правильний шлях.

Без сумніву, злочинець у місті і вже наляканий, нервує. Тепер один необережний крок з його бо­ку — і кінець: викаже себе.

Коли б знав Кедровський, які відшукались фак­ти через вісімнадцять років, втратив би сон і спокій.

— А, ось де ти, — Великошич опустився поруч, кладучи на лавку білий захисний шолом. — Допо­відай. Поспішаю у Гуньку, з греблі впав трактор у ставок, і втонув механізатор.

— Горжій запам'ятав з тієї торби з коштовнос­тями кульчики. Вчора прийшов до мене. У фото­графії Будинку побуту впізнав їх на одному знім­ку. Та жінка виявилася матір'ю Мошняк.

— Теща ковбасника?

— Еге. Мошняк удома не застав, не ночувала. Сьогодні вранці повернулась. У сорок п'ятому році Спиридон на різдво купив Соломії кульчики, а на честь Перемоги перстень. У кого — не знає. Ніколи не виїздив з міста. Напевне, придбав не тільки їх. Мошняк не признається. Вона — дочка поміщика Нестеровського. Жива поміщиця. Аж не віриться.

— Не заздрю ковбаснику, — похитав головою Ве­ликошич. — Чому не ночувала вдома?

— Після викрадення в мене образка до неї вно­чі хтось добирався: лапою хотів одірвати замок на віконниці.

— О! — слідчий зраділо ляснув долонею по шо­ломі, мов по чиїйсь голові. — Купівля кульчиків і персня, намагання залізти в хату — найцінніше для нас. Спритник не на жарт затремтів. Образок його доконає.

— Я порадив Мошняк і надалі ночувати в зна­йомої.

— Вірно. А тепер, Арсене, візьми письмові свід­чення Куртія, Горжія, матері Карпаня, Дубовенко, Шепети і Мошняк. Пора накопичувати матеріал на «спритника»,— звівся, беручи шолом.—Ну, бувай! Не підвезу, бо чекає бригада.

Великошич поїхав. Я згадав, що не показав йому фотокартки матері Мошняк. Непоспіхом пішов до­дому. Зрозумів, що розслідування наближалось до кінця. Чомусь здавалось, що в Сергія Антоновича вже лежала в сейфі заготовлена папка з написом: «Вбивство гр. ... військовослужбовців Загайгори, Карпаня і Замрики». Лише не уявляв, яке на ній прізвище злочинця. А слідчий, безперечно, когось підозрював. У його ланцюжку доказів, може й по­бічних, бракувало, напевне, тільки одного кільця.

Мене охоплювало тривожне очікування значних подій.

Ще з вулиці помітив сперту на веранду невелику зелену хвіртку. Таки Горак дотримав слова: зробив і навіть пофарбував. Відхилив її — з другого боку прилаштовано поштову скриньку. Золоті руки в Миколиного батька. Мені забаглося чимшвидше її поставити.

На кухонному столі білів аркуш з учнівського зошита. «Арсене, май серце, дитино. Чого ти не ска­зав мені, що кудись ідеш? Я ж не залізна. Їсти то­

бі наготовила, тільки підігрівай. Приїду аж завт­ра. Бережись, сину. Цілую. Мама». Мене пойняв сором. Не розбудив її, ідучи вранці до Мошняк. Не хотів, щоб хвилювалась, а вийшло навпаки.

Я поснідав і взявся за останній прогін паркану. Працюючи, раптом подумав: що почуватиму, коли побачу вбивцю свого батька? У мене дужче за­калатало серце, і я присів на стовпець. Ні злості, від якої туманилось у голові, ні кровожерливо­го прагнення помсти в собі не відчував. Тільки нуртувало невідступне бажання викрити вбивцю і віддати під суд. Тоді я виконаю свій обов'язок і матиму повне задоволення, що зло покаране. Зло не повинно жити серед людей.

І ще: мені над усе хотілося побачити його очі. Досі я не бачив очей свідомого вбивці. Які вони у людини, що заради грошей позбавила життя трьох чоловік? Чи є у нього дружина, діти? Що за мати його народила? Мені здавалося, що в нього завж- ди на руках кров, що він чимось відрізнявся од ін­ших, особливо очима. І може, я не раз стрічав його на вулиці, знав в обличчя.