Чтение онлайн

У вівторок я ставив паркан від сусідів. Оля не дзвонила.

Мати зранку почала готувати вечерю і частуван­ня для бригади бляхарів, як висловилась, по закін­ченню роботи. Дратівливі пахощі смаженої гуски витали в повітрі, потім війнуло смачним духом струдлів із яблуками. Вибравши вільну хвилину, мати підійшла до мене.

— Що ж воно буде, Арсене? — почала здалеку, спершись ліктями на лату.

— Не знаю, — перестав прибивати штахети.

— Ти б запросив сьогодні Олю. Погедзкались — і досить.

— Не я ж почав.

— Треба вчитись поступатися одне одному, — зауважила. — Ми з твоїм батьком... — і зітхнула, зажурена й схвильована, з білою латкою борошна на щоці.

— Я ні в чому не винен, мамо.

— Авжеж. Але Оля тебе любить.

— Хм, любить!.. — гірко посміхнувся.

— І в дечому має рацію, — додала багатозначно.

— Не розумію.

— А Оля відчула жіночим серцем. О, наше сер­це дуже чутливе!

— Ти про що?

— Ніна закохалася в тебе, — сумно сказала мати.

— Нінка?! — аж випустив сокиру з рук. — Оте дівчисько?

— Їй шістнадцять років, Арсене. В такому віці дівчатка часто закохуються, — мовила довірливо.

— Ну, я скоро її вилікую, — пообіцяв погроз­ливо.

— Не смій! — спалахнула мати. — Це святе по­чуття. Як ти не розумієш?

Я здивовано й розгублено дивився на матір, яку рідко охоплював гнів. Вона вміла стримувати його, а тут...

— Пробач, Арсене, — торкнулася мого ліктя. — Юнацька любов, хай і без взаємності — найсвітлі­ше й найчистіше, що є на світі.

Я в шістнадцять років не закохувався.

— Поводься з Ніною так, як і досі. Ти мене ро­зумієш? — вибачливо перепитала.

Ще цього мені бракувало. Я кивнув, погоджую­чись, намагаючись вникнути у смисл материних слів.

— Юнацьке почуття скороминуче, — продовжува­ла мати. — Воно рідко переростає у справжнє, зрі­ле. Але глузування, мов... суховій, спалює перші, тендітні паростки майбутнього кохання. Опісля во­но довго не проростає.

Я слухав і не вірив своїм вухам. Мати ніколи не розмовляла зі мною на тему кохання. Навіть не думав, що здатна на поетичне порівняння. А може, вона колись писала вірші? І звідкіля їй відомі всі тонкощі дівочої душі? Тю, і вона ж була дівчиною. Як часто я забував, що мати — це передусім. жін­ка. Я довго вбачав у ній лише годувальницю, носія затишку й прихистку, найнеобхіднішу людину, без якої світ — не світ. І сприймав піклування та лю­бов як належне. А вона завжди залишалася жін­кою.

— Завтра Василь від'їжджає, — сказав. — Я пі­ду на вокзал попрощатись і зустрінусь з Олею.

— І не переживай, якщо Оля не захоче жити у нас. Жінка дасть собі раду, а чоловік без наших рук паршивіє. Сава Архипович доволі намучився. Позбавити його на старість дочки — жорстоко, — мовила прохально.

Я мовчки поцілував її теплу долоню, що пахла яблуками, і мати розсудила мудро. З мене ніби зва­лився важкий тягар.

До п'яти годин устиг заштахетити два прогони.

Першим з'явився Балюк у старих сірих штанах і картатій сорочці з закачаними рукавами. Він по­глянув на мою роботу і подався на веранду до ма­тері. Трохи пізніше нагодилися Горак з Василем і відразу почали чіпляти ринви. Ми з Романом Гнатовичем виявились некваліфікованими помічника­ми, і нас, як підсміювався учитель, використовува­ли на операціях «подай-візьми». Василь, завше жвавий і спритний, працював мляво, часто погля­дав на мене задумливими бурштиновими очима. Я його розумів і теж пройнявся смутком. Найгірше почувався дядько Гаврило, похмурий, неговіркий, у насунутому на самі брови чорному кашкеті, що старив його ще дужче. Зате не вмовкав Роман Гна­тович: сипав жартами і дотепами, старався хоч тро­хи відвернути думки Горака про неминучу розлуку з Василем.

До сутінків устигли прилаштувати ринви. Мати виглянула у відчинене вікно і гукнула щасливим голосом:

— А тепер прошу до столу!

— О, гарна команда: мийте руки — гайда в ха­ту, — підхопив Балюк. — Гавриле, не вішай носа!

— Ех, Романе, звик я до нього, — Горак кивнув на Василя, —мов до рідного сина. Десять років разом... І чого їхати? Невтямки мені. Наче хто в шию жене.

Поки мати збирала на стіл, ми вийшли на вули­цю і звідтіля подивились на хату. Призахідне сон­це вифарбувало дах у малиновий колір. Будинок ніби жеврів проти неба, і варто лиш дмухнути віт­рові, як він спалахне, шугне великим багаттям. Дім починав мені подобатись.

— То як, хазяїне? — запитав Балюк. — Прийма­єш роботу?

— Не знаю, як дякувати вам, дядьку Гавриле,— розчулено потис шкарубку правицю Горака.

— Дяки не треба, — мружив він очі під кущува­тими бровами. — Аби не переводилось щастя у цім домі.

Я обійняв рудоголового Василя, вдячно поплескав по крутому плечу. Хавара скупо всміхнувся.

— Ви йдете чи ні?! — гукнула мати.

Посередині стола парувала гуска. На склі гран­частої пляшки «української» з перцем, видобутої з холодильника, сиза, мов роса, випотина. Мати по­ставила перед Гораком, на знак особливої шани, голубу чарку на ніжці, довоєнну, з якої пригощався батькр у свій останній приїзд.

Після першої чарки запало мовчання. Закушу­вали. Балюк задоволено погладжував вуса, смаку­ючи молодим огірком. Дядько Гаврило їв поважно, статечно, як людина, котра знала собі ціну. У Василя відразу посоловіли очі, і він знехотя копир­сався у тарілці.

Мати, сидячи поруч, зазирала йому в обличчя, показувала на страви, щоб покласти в тарілку. Ва­силь заперечливо хитав головою.

Після другої чарки я трохи захмелів, і мене охо­пило невідчепне бажання Дорікнути Роману Гнатовичу за потайність. Але він завів з Гораком глибо­кодумну розмову про бджоли, інколи глипав тве­резо то на мене, то на Василя, що похнюплено кру­тив у пальцях чарку. Мене вразило, що бджоли, літаючи, стирали крила і від того вмирали. Мати, просвітлена й щаслива, перебігала ясними очима по наших обличчях, припрошуючи пити і їсти.

Від третьої чарки я відмовився, а Балюк і дядь­ко Гаврило випили, Василь теж перехилив і невдов­зі ні з того ні з сього почав плакати. Спочатку без­гучно, а потім, не чуючи власного голосу, якось здавлено, страшно й з відчаєм заридав, трясучись усім тілом. Ми розгублено дивилися на нього, а в матері на очі набігли сльози, і вона боязко глади­ла Василя по рудих кучерях. Горак, невдоволено хмурячись, звівся.

— Ви вже вибачайте, — сказав чітко, ніби й не пив.

Наше застілля погасло. Дядько Гаврило взяв Хавару попід пахви і поставив на ноги. Василь, ути­раючи рукавом сльози, щось зі злістю забелькотів до нього, замигтів пальцями. Горак зблід, повернув хлопця до нас спиною і повів з хати. Оглянувся, провинно кривлячи губи.

— Ви вже вибачайте, — сказав удруге.

— Я тобі допоможу, — заквапився за ним Балюк.

— Гірко Василю розлучатися, — співчутливо мо­вила мати. — Так неждано-негадано надумав. І не встигла розрахуватися з ними.

— Дядько ж Гаврило не їде, — зауважив я. Допомагав матері прибирати зі стола. На душі кепсько й незатишно. Гарний, святковий настрій зі­псувався. І було шкода Василя.

Розділ двадцять шостий

Дощ пустився за північ, і я прокинувся від його тихого лопотіння по листю, жеботіння води з ринв. Подумав, що вчасно перекрили дах, бо в кінці сер­пня інколи занаджувались дощі і йшли поспіль добу-дві, а то й тижнями. Пробравшись на кухню, тихцем напився води й знову ліг спати з приємним відчуттям викінченої роботи.

До ранку дощ не припинився. Над містом низь­ко й повільно пливли непривітні хмари, що віщува­ли близьку осінь та набридливу сльотаву погоду. Я, млявий і знуджений, нипав по хаті, з нетерпін­ням чекаючи вечора, щоб піти на вокзал провести Василя і ніби ненароком зустрітися з Олею.

Врешті я сів за стіл і видобув аркуш паперу з но­татками. Дивився на виписані прізвища й зосеред­жено міркував, хто з них спілкувався із злочин­цем. Хто випадково чи навмисне проговорився про моє розслідування? Аналізував факти й співставляв події, відтворював розповіді та обличчя моїх співрозмовників. Із тринадцяти чоловік поза підоз­рою вважав Куртія, Кедровського, Балюка, Великошича і, звичайно, матір. І тут уперше подумав про касирку вокзалу, тиху й непомітну жінку. Як вона раніше випала з голови? Адже саме пересіч­ність найкраще маскування, щоб не привертати до себе уваги. Що за людина, як її ім'я та по батько­ві? Ага, Ядвіга Марківна. На жаль, про неї я най­менше знав. Поклав собі заповнити прогалину і в першу чергу поцікавитися колом її знайомих. Мо­же, й полягала моя помилка в тому, що не сприй­няв касирку всерйоз, а Великошич її запримітив? Цілком вірогідно. І тепер Сергій Антонович готу­вав мені гірку пігулку: наочно покаже, де я при­пустився похибки. Мовляв, учись.