Чтение онлайн

— Напевне, солдат.

— Сюдою якраз наступали на місто...

Я сів навпочіпки над ямою. Видовище було не з приємних: там покоїлись останки жінки, похованої ниць. Від неї залишився один кістяк, жмут волосся невизначеного кольору, зітлілий знебарвлений одяг і поруділі черевики з халявками за щиколотки на високому каблуці. В черепі на потилиці зяяла про­довгувата дірка. Я на око визначив, що пролежала вона більше п'ятнадцяти років. Судячи з розколи­ни в черепі, померла не природною смертю. А ми ж тут у дитинстві гасали, грались у війну і не знали...

Останки почали обережно складати в ящик. Ко­ли підняли череп, під ним тепло заряхтіла якась цятка. Золотий зуб чи коронка. Золото і кості!.. Я звівся і на протилежному боці траншеї, прямо перед собою побачив зажурену Олю та Горака. Оля підвела очі, і наші погляди зустрілись, але нена­довго — опустила їх долу, наче не впізнала мене. І мені перехотілося переступати через канаву.

Великошич відшукав мене в натовпі і кивнув, мовляв, вибирайся до мотоцикла. Повернувшись, я позаду наткнувся на Балюка. Він був якийсь дивний, розгублений чи зосереджений, бо дивився на мене невидющими очима. Я смикнув його за рукав сорочки.

— Романе Гнатовичу.

— А, це ти, — немов прокинувся і потер лоба долонею. — Черевики. Ти розумієш, черевики.., На кому я їх бачив?

— Які черевики?

— Ті, що на ній.

— Хіба мало подібних? — стенув плечима. — Моя мати теж носила.

— Носила, пам'ятаю, — погодився. — Але ці. В них на підметку...

Засигналив Великошич, і я, не дослухавши Ба- люка, заквапився, оглядаючись навсібіч, щоб за­примітити Олю. А вона прошкувала з Василем через глинище додому.

— Де ти ходиш? — невдоволено буркнув слід­чий.

— Балюка зустрів. Ніяк не згадає, на кому ба­чив такі черевики, — сказав, швидше виправдову­ючись за свою затримку. — Ще золотий зуб ви­дасться йому знайомим.

— А ти не кепкуй, — присоромив мене Велико­шич. — Віддаси мені свідчення.

їдучи, згадував, як мені також здався знайомим той черевик, здоровий, чорний, з лискучими заклеп­ками, що мигнув серед ночі при світлі ліхтарика. Я зо два дні приглядався до взуття перехожих і налічив понад сорок схожих черевиків. Коли б то­ді пустили собаку по сліду, зловмисник уже б сидів перед нами. Але Великошич не схотів. Дивно й за­гадково. Я зиркнув на нього, суворого, з виразом упертої рішучості на обличчі. Він скосив на мене око, нагнувся і голосно сказав, щоб я почув:

— А ти не кепкуй!

Ми обігнали Олю з Василем, вона навіть не гля­нула в наш бік. Тільки Хавара скорчив бридку пи­ку. Олина байдужість боляче шпигнула в серце. Не вкладалося в голові, що можна раптово охоло­нути, зчужіти й збайдужіти. Відганяв гірке почут­тя розчарування в Олі, що засівало душу сумніва­ми щодо її кохання. А може, його не було? Спа­лахнуло захоплення — і зникло, розтануло снігом навесні. Адже ми не перевіряли своїх почуттів, не гартували їх ні в труднощах, ні в розлуці. Ось во­но й розсипалось від першого дотику непорозу­міння.

— Ти чого не підійшов до Олі? — запитав Сер­гій Антонович, скориставшись тихим ходом мото­цикла по асфальту.

— Ми вже бачились.

— Коли?—зазвучали в його голосі нотки іро­нії. — Вже побили горшки, яких не встигли злі­пити?

— Та трохи, — признався нехотя, дивуючись йо­го спостережливості.

— Не переживай, Арсене,— весело підморгнув.— Усе владнається.

Я важко зітхнув, і, дякуючи гуркотові двигуна, Великошич не почув. Бажав одного — щоб справ­дились його слова.

Повернули в мій провулок. Біля хвіртки стояла мати з сусідкою, і та, вгледівши нас, пішла до сво­єї хати через дорогу. Мати стривожено поглядала на нас.

— Це правда?

Як швидко рознеслась по місту звістка про страш­ну знахідку.

— Правда, Віро Матвіївно.

— Що ж то за одна?

— Поки що невідомо.

Я здивовано глипнув на Великошича. Його від­повідь мене насторожила. Чи не збирався він вста­новити прізвище жінки й обставини, за яких вона загинула? Адже там лише одні кості. Жодної за­чіпки. Ні, Сергій Антонович або переоцінив свої здібності, що на нього не схоже, або просто хотів заспокоїти матір. Останнє вірогідніше.

У кімнаті він уважно роздивлявся фотографію матері Мошняк, потім перстень і кульчики, пере­читав усі свідчення. Поклавши все в планшет, рап­том знову дістав свідчення Дубовенко, пробіг по ньому очима.

— Слухай, Арсене, тут бракує одного факту, про який ти мені розповідав зі слів Дубовенко.

— Якого?

— А про буду? Забув? — примружився.

— Вона вдруге її не згадала, а я вирішив... Я ж перевіряв: розмовляв із Сташко на хлібозаводі. В місті тоді тільки вона їздила такою підводою, — стримуючи роздратування, відповів.

— Ні, друже, ти знову підскочиш на блокпост, і нехай впише, — повернув мені свідчення. — Обо­в'язково. І відразу — мені.

— Слухаюсь.

— Ну, не треба офіційності, — поклав руку на плече і зичливо посміхнувся. — Дратує мене «сприт­ник». Потерпаю, щоб не вчинив якогось нового зло­чину. А голими руками, без фактів і доказів, його не візьмеш.

— Чому ж ви мені не скажете?..

— Потім, Арсене, і не думай про мене погано, — ніби вибачився Великошич. — Наша помилка може обернутися великими неприємностями.

Ще ніколи так загадково не розмовляв зі мною Сергій Антонович, мій учитель, наставник, люди­на, яку я намагався наслідувати в усьому. Відчу­

вав, що не втратив у нього довір'я, а йшлося про зовсім інше, чого ніяк не міг зрозуміти, збагнути, дійти своїм розумом. І, рвучи сливки, висував та спростовував усілякі домисли. Не випадково Вели­кошича занепокоїла буда. Але я добре пам'ятав, як Дубовенко, згадуючи, вжила слово «ніби»: «...ні­би на дорозі стояла буда, так далеко-далеко, тіль­ки виднівся дашок». Отож здалось їй чи приви­ділось. Непевне і невиразливе, мов сон, який за­був.

З кватирки долинув дзвінок телефону, і я вмить опинився на землі. Бачив, як мати здійняла трубку, ворухнула губами, потримала її біля вуха і по­клала.

— Хто?

— Не знаю, —співчутливо дивилася па мене.

Невже Оля? Я б її впізнав по мовчанню.

Розділ двадцять п'ятий

У понеділок я вибрався на блокпост. Їхав неохо­че, боячись, що хтось помітить і скаже Олі, тоді буде ще важче з нею помиритись, бо ніби підтвер­диться ї'і підозра, що я залицяюсь до Ніни. І сміш­но, й брала злість: я не міг пояснити їй справжніх причин відвідин. Мені здавалось, що Оля навмис­не, з якоюсь метою, вигадала свою ревність, уда­вала ображену й ошукану. Чого вона домага­лась?