Чтение онлайн

На стежці зустрів Ніну з порожнім відром. На­певне, вибігла з хати, зачувши мотоцикл. Вона ра­дісно дивилась на мене, застібаючи однією рукою неслухняні ґудзики на куценькому халатику.

— Ви знову до нас?

— Мати є? — запитав сухо.

— На городі. Ми вибираємо огірки. Я дуже люб­лю пуп'яночки, — щебетала дівчина. — Вони колючі-колючі, мов їжачки. Але мама...

— Поклич матір, — перебив її, не слухаючи про­сторікування.

Ніна затнулась і розгублено закліпала повіками, не тямлячи, чого я повівся з нею так грубо. Нараз круто повернулась і, похиливши голову, пішла на город. На схилі біля блокпоста сиділа Шепета: підфарбовувала камінчики, з яких було викладено: СЛАВА КПРС! Слово «СЛАВА» — біле, а «КПРС» — червоне. Вона мене побачила, але не огляну­лась, не звелася, виявляючи цілковиту байдужість. Мабуть, підсвідомо відчувала мою упередженість, якої, до речі, вже не було.

— Добрий день, Тетяно Прокопівно, — привітав­ся приязно, пам'ятаючи її лиху долю — безчестя.

Вона зиркнула на мене й кивнула, ворухнувши тонкими губами. Я не образився. Подумав, що без неї було б нелегко Дубовенко вибавити доньку.

З-за хліва з'явилась Ганна Микитівна з двома відрами, повними сизих огірків. Висипала їх у ко­рито, свіжі, росяні, і від них війнуло пахощами го­родини.

— Дякую вам за екскурсію, — розгортала огір­ки. — В Ніни тільки й мови про неї, — і, трохи зні­тившись, додала: — Інколи цікавиться, чого ви при­ходили.

А Ніна ні разу мене не запитала. Вона мов забу­ла, ким я працюю, захоплена подорожжю.

— Ви не турбуйтесь, я їй нічого не скажу, — за­спокоїв Дубовенко, що вдячно глянула на мене.— Ви не вписали, Ганно Микитівно, про буду.

— Якась буда... — стенула плечима. — Хіба воно важливе?

— У нашій роботі нема дрібниць.

В кімнаті вона дописала до свідчення речення і розписалася під ним. Я перечитав: «Коли провод­жала Карпаня, то на дорозі в Березівку, далечень­ко так, ніби виднівся дашок буди, в яких ото ко­лись возили хліб». Кладучи до папки аркуш, я не передбачав, як багато важитиме для слідства са­ме та приписка, на перший погляд безневинна і за змістом непевна.

Я вирушив до прокуратури, щоб віддати Великошичу останнє свідчення. Під'їжджаючи, побачив заклопотаного Балюка, що непоспіхом, наче про­довжуючи роздуми над чимось, спускався з ґанку. Він мене не помітив, якби я не покликав його, галь­муючи.

— А, Арсен, — глипнув на мене і відвів значений погляд.

— У вас неприємності?

— Та ні.

У мене ледве не вихопилось: «А чого ж ви ходи­ли в міліцію?!» Але промовчав, раз сам не казав. Стало прикро, що Балюк нещирий зі мною. У кого ж він був? І з чим? Може, в школу залізли хлоп­чаки і щось поцупили? Ну, крадіжку від мене він би не приховував. Справжнє зачароване коло: Ве­ликошич з чимсь крився, а тепер Роман Гнато­вич.

— Я здибав Олю, — порушив Балюк незручне мовчання.— Ви не посварились? Вона сумна і якась провина в очах.

Звісно, його стурбував незрозумілий вираз Олиних очей, але згадкою про неї передусім сподівав­ся відвернути мою увагу від себе. Вперше хитру­вав зі мною Роман Гнатович, незграбно, соромля­чись у душі своєї потаємності. Відчував, що наша зустріч обтяжлива для нього.

— Вона нічого не говорила?

— Наче Василь збирається до Вінниці на роботу.

— Чого ж йому їхати від них?

— Там є підприємства глухонімих, гуртожитки. Хлопець у літах, хоче влаштувати своє життя, мати сім'ю... А ти хіба не чув?

— Оце вперше од вас, — і в мене майнула дум­ка, що тепер Сава Архипович залишиться сам, ко­ли одружуся на Олі. І вона, жаліючи батька, зна­ючи, що я не залишу матері, вирішила вдатися до ревнощів, щоб нам розійтись. Ні, втішав сам себе, Оля на таке не здатна. Надто вже несерйозна при­ключка — Ніна.

— Я сьогодні прийду допоможу, — пообіцяв Ба­люк. — Без Василя перекриття затягнеться, а ба­рометр показує на дощ.

— Коли ж він їде?

— Ніби в середу.

Справді, Хаварі в нашому місті не знайти собі пари, а хлопець він роботящий, не хуліган і до чар­ки не ласий. Напевне, важко Олі і Саві Архиповичу розлучатися з ним. Василеві теж нелегко, сті­льки років проживши вкупі, маючи Олю за сестру, а Придибу за батька. Звичайно, він їх не забува­тиме і вони його.

Сергій Антонович, сидячи за столом, кинув на мене уважний погляд, звівши голову від листівки з друкованим на ній портретом. Поруч лежала пап­ка з матеріалами всесоюзного розшуку.

— Приніс?

Я подав йому свідчення Дубовенко. Він читав його, а я дивився через стіл на листівку, на якій насилу розібрав перевернуті літери і великий на­пис: «Сіваиич Марта Йосипівна», далі дрібні літе­ри зливалися у суцільні смужки. Портрет до пуття не розгледів. Навіщо воно Великошичу? Роззирнувся по кабінету, мовби надіявся знайти в ньому

сліди перебування Балюка. А чи тут був Роман Гна­тович? Коли б жінка — пахло парфумами. Балюк курить... Ні залишку диму, ні попільниці на столі. До кого ж він приходив і з чим? По Сергію Антовичу нічого не видно: обличчя спокійно-заклопота­не, зосереджене. Раптом він уголос прочитав:

— «Коли проводжала Карпаня, то на дорозі в Березівку, далеченько так, ніби виднівся дашок бу­ди, в яких ото колись возили хліб», — і прискіпли­во глянув мені в очі, наче хотів переконатись, чи справило речення на мене враження, — М-да!.. — не то задоволено, не то розчаровано сказав, відімк­нув сейф і поклав у папку аркушик. Я встиг помі­тити, що папка не підписана. — В тебе ніяких но­вин?

— Ні.

— З Олею не помирились?

— Дується... я бачив Балюка.

І що, визвався стати посередником між ва­ми? — пожартував, вдало обминаючи питання: де?

Зрозумів, що Сергій Антонович приховував відві­дини вчителя.

— Ми вже якось самі, — буркнув зводячись.

Великошич мене не затримав і не сказав жодно­го напутнього слова. Він остаточно усунув мене від розшуку, навіть не спромігся пояснити, з яких при­чин, не зважаючи на те, що я міг образитись. Пра­гнув не перейматися його ставленням до себе, але ж невідворотно поставало питання — чому? І ніку­ди від нього не дітись, як би не грав із собою в пі­жмурки.

У коридорі зустрів сержанта, що ніс старі, пору­ділі, довоєнного фасону черевики на високому ка­блуку. Авжеж, я їх бачив: учора, коли їздив на глинище, де натрапили на останки жінки. Сержант завернув до наших кабінетів, і я почув, як він по­стукав до Сергія Антоновича. Балюк таки згадав, чиї черевики! А мені не сказав. Дивно повівся Ро­ман Гнатович. Було над чим помислити.

Того дня я дофарбував паркан, а після п'ятої го­дини прийшли Горак, Василь і Балюк. Взялися за дах. Я їм допомагав, нишком стежачи за Романом Гнатовичем. Але, крім утоми на обличчі і насторо­женості в очах, нічого не помітив. Учитель жарту­вав з Василем, співчував Саві Архиповичу, що за­лишався без прийомного сина, а Горак сумно посмі­хався, журливо кивав головою, переймаючись до­лею Придиби.

Працювали до темноти, але решту даху перекри­ли. Залишилося приладнати ринви — і хата, мов дзвін.