Чтение онлайн

— Щось є?

— Поки що нічого.

— А що то за книжка?

— Підручник з географії для дев'ятого класу.

Я замислився, намагаючись збагнути, в який бік пішов злочинець. Коли перетнув мені дорогу дро­том, біг до міста. Мене потягло в лісосмугу, хоч і не був упевнений, як Великошич, що Дубовенко зникла не з власної волі, а тим паче — загинула.

Вважав, що слідчий передчасно забив тривогу. Він теж міг помилитись. Але те прізвище. Шмигло... Чи не збіг обставин і фактів змусив слідчого написати прізвище того, на кого впала підозра? Як він його розшукав і хто такий Шмигло?

Усе ж я пильно приглядався до землі, трави, де­рев, ідучи стежкою посеред лісосмуги. Нагинався і зазирав під нависле гілля, заглядав за густі кущі. Ні свіжозламаної гілки, ні прим'ятої трави, лише на стежці давні відбитки ратиць корів. Дощ щедро періщив по листю, цвьохкав по плащі, і я подумки дякував Великошичу за чоботи, бо без них забрьо­хався б по коліна. Терпко пахло пріллю. Подекуди витикалися з трави жовті парасольки маслят. Важ­кі хмари немов чіплялися за верхівки дерев.

Відійшов од полустанка кілометрів два. Порів­нявся з Шепетиною копичкою. Обережно обійшов її навколо. Нікого, і сіно не розворушене. Знову не- поспіхом прошкував стежкою. Не ступив і трьох де­сятків кроків, як ліворуч від поля, на маленькій галявині, помітив жінку в чорній формі залізнич­ника. Мені похололо в грудях. Став навшпиньки, щоб краще роздивитись, бо спереду заважали ку­щі. Жінка лежала, неначе спочивала, на правому боці, обличчям до мене і дивилася на стежку. У ній я впізнав Дубовенко.

— Ганно Микитівно, — тихо покликав.

Над нею спорхнув з кленової гілки горобець. У Дубовенко осклілі очі. Тамуючи відчай, примусив себе ще пройти кілька метрів по стежці й глянути на Дубовенко збоку. її розсипані коси прибиті до­щем до трави, на потилиці забарвлені в темно-чер­воний колір. Кров... Я не підходив до неї, щоб не знешкодити сліди. До горла підкотився клубок ну­доти, мене замлоїло, але, не снідавши, не вирвав, нічим. Тільки пекуча гіркота в роті.

Прихилився до стовбура клена і зсунув ворока з голови. Холодні краплі остуджували лице. То був перший злочин із вбивством, який довелося мені бачити. На чиїй совісті життя Дубовенко? Невже Великошич не міг передбачити і застерегти? Тепер Ніна кругла сирота. Хто ж наступний на приміті в Шмигла? Хто з них, з ким я розмовляв?

Уважно дивлячись під ноги, дістався краю лісо­смуги від поля. Трава на обніжку прим'ята в на­прямку міста. Ось кудою йшов злочинець. Боявся, щоб когось не здибати на стежці і не помітили з колії. Ніс Дубовенко на плечах. Я стежкою побіг до полустанка...

Біля блокпоста юрмилися старшина з Байка­лом, Шепєта, наш лікар, техексперт, Великошич і начальник залізничного вокзалу. На колії стояла дрезина. За кілька хвилин я підійшов до гурту. Слідчий говорив начальнику вокзалу:

— Пришліть сюди чергову. Хай Шепета поси­дить з Ніною. Дівчині нелегко. Зараз заснула піс­ля уколу.

— Зроблю, — з готовністю сказав начальник. — Я вам не потрібен?

— Можете йти, — відпустив його Великошич І звернувся до Шепети: — А ви не чули, коли розби­ли лампочку?

Шепета задерла голову до стовпа. Я й собі туди глянув. Під металевим абажуром порожньо.

— Чула, як дзенькнуло і в кімнаті пропало світ­ло. Думала, що перегоріла. Таке часто трапля­лось,— сказала Шепета, ще дужче зчорніла з лиця і всохла у тілі.

Я переводив погляд з одного на іншого присут­нього: на кожному обличчі печать заклопотаності й зосередження. На них ще не відбилось розгублен­ня і співчуття, не впала чорна тінь чиєїсь смерті.

Я не наважувався заговорити при Шепеті. Торкнув слідчого за лікоть. Великошич повернувся до мене й насторожено подивився. Я очима показав, щоб одіслав Шепету. Сергій Антонович звів брови.

— Ви заступайте на зміну, — здавлено мовив до неї. — Ніна нескоро прокинеться.

Шепета боязко піднялася сходами, зникла за дверима. Великошич нагнувся до мене і тихо за­питав:

— Де?

— У лісосмузі, кілометрів зо два звідси.

— Жива?

У мене не повернувся язик відповісти, так, як він мені про знайдені останки жінки на глинищі. Я за­перечно похитав головою. Великошич наказав зв'я­затись по рації з відділом, щоб викликали медичну карету і поставили машину на дорозі навпроти ко­пиці. Лікар і техексперт пішли стежкою в лісосму­гу, а ми обніжком. Слід помітний, але Байкал його не брав. Дощ зробив свою справу. І все ж ми пиль­но вдивлялися в траву, сподіваючись щось зна­йти.

— Він розбив лампочку, коли Дубовенко забіг­ла в хату по географію,—мимохідь розповідав Сер­гій Антонович.— Вона любила читати про різні країни. Знала географію краще за Ніну.

— Куди вона збиралася їхати на відпочинок?

— У Крим, через три дні. Вперше в житті.

Вона зустрічала і проводжала поїзди з далеких країв, а сама нікуди не вирушала. От і зібралась...

— Дубовенко була закутана в білу косинку з чорнильною цяткою на кінчику. Ніна ненароком доторкнулася пером, — пояснив слідчий.

На шляху до місця злочину ми нічого не знайш­ли. Прим'ята трава тяглася до міста. Вдруге я вже спокійніше дивився на Дубовенко. Потилиця розсічена чимось гострим. На білому, наче крейда, об­личчі вираз тихої упокореності. Лікар повернув її на спину, чорний кітель розсунувся. Кремова блуз­ка і сорочка спереду розірвані, на шиї й грудях синяки хижацьких укусів. Я відвернувся, подумав­ши: добре, що Шепета чергує, а Ніна спить.

— Звір, ох і звір! — скреготнув зубами Велико­шич.

На дорозі за лісосмугою засигналила машина. Я приніс ноші, і ми поклали на них Дубовенко. В тому місці колія вигиналась, і Шепета з блок­поста не могла нас бачити.

— Сходи прижени мотоцикла в кінець лісосму­ги, а я пройдусь по сліду,— сказав Великошич.

Я вертався на полустанок дорогою, щоб не пот­рапити на очі Шепеті.

Як далі житиме Ніна? Я почувався винним у її сирітстві. Адже, коли б не розпочав розслідуван­ня, нічого не трапилося б. Досі ніщо не загрожува­ло її матері. А я, мабуть, наступив вовкові на хво­ста. Хто ж Шмигло? Що він не вигаданий, я вже не сумнівався. І чомусь зринули в пам'яті останки тієї жінки, череп, розсічений на потилиці. Чи іс­нував якийсь зв'язок між схожими ранами? Чи не одна і та ж рука? Запеклі злочинці завжди мають свій «почерк» вбивства. Черевики, Балюк... Невже Роман Гнатович знав Шмигла? Я перебирав його знайомих. Шмигла серед них не було. А чи мені відомі всі його знайомі?

Спробував, не заводячи мотоцикла, щоб не по­чула Шепета, викотити його по схилу на дорогу. Але земля розгрузла, і колеса майже не прокручу­вались. Мотор загув, і я мерщій вскочив у сидіння, розвернувся і додав газу. Вмить вихопився на шлях. Від'їхав з півкілометра й оглянувся — Ше­пета, вся в чорному, дивилася мені вслід. Як вона

витлумачить мій вчинок? Що скаже Ніні? В її стані зараз краще непевність, аніж правда.

Зупинився з краю лісосмуги. Окинув поглядом дерева — Великошич іще не прийшов. Дощ ущу­хав: краплини поменшали і прозорі скісні серпан­тини порідшали. Не знати звідкіля потягло тютю­новим димом. Я пильніше оглянув дерева. Ген стояв Сергій Антонович у зеленій армійській на­кидці. його постать майже зливалася з листям ку­щів. Він задумливо курив, що траплялось у винят­кових випадках. Я чекав. У пам'яті зринала жива Дубовенко, симпатична, життєрадісна жінка, з якою нещодавно розмовляв, і мені не вірилось, що вже ніколи її не побачу.

— Поїхали, Арсене,— Великошич важко опус­тився позаду мене на сидіння.

По дорозі до міста він більше не сказав ані сло­ва. Лише час від часу гірко зітхав. Мене теж охоп­лював відчай.

У будинку ми розійшлися по кабінетах. Я не хо­тів заважати Великошичу. В моєму пахло запус­тінням і нежилим помешканням. Відчинив ква­тирку й сів за стіл. Перезріла вишня, зірвана в ос­танній день напередодні відпустки, яку поклав у рівчачок календаря, побабчилась і зсохлась. Я по­чувався, ніби не залишав кабінету ні на день. Сергій Антонович мав рацію: відпустка вдома — не відпочинок, хоч усе робив для того, щоб мене не турбувати. Але я сам завантажився роботою. Інакше не міг. Колись відпочину. Попереду служ­би, як у мідного казанка.