Чтение онлайн

— Сюзен?

— Так, любий.

— Зараз я прочитаю віршика. Коли я закінчу, ти прокинешся і пам’ятатимеш усе, як і раніше. Гаразд?

Вона всміхнулася і знову заплющила очі.

— Ведмедики і пташки, рибки й зайченятка…

— Здійснять коханої мрію спочатку, — всміхаючись, закінчив Роланд.

Вона розплющила очі. Сяйнула усмішкою.

— Моя мрія — це ти, — як і першого разу, сказала вона і поцілувала його. — Ти, Роланде. Ти, коханий мій.

Неспроможний стримуватися, Роланд пригорнув її до себе.

Катберт відвів погляд. Алан подивився на свої чоботи і прокашлявся.

— Ви заберете в неї кулю? — спитала вона, обіймаючи Роланда ззаду за пояс, коли вони поверталися до Будинку-на-набережній.

— Краще нехай поки що залишається там. Кристал їй передав на зберігання Джонас, від Фарсона, я в цьому не сумніваюся. Його відправлять на захід разом з усім награбованим добром — це теж поза сумнівом. До нього дійде черга, коли ми розбиратимемося з цистернами і Фарсоновими вояками.

— Ми заберемо кулю з собою?

— Заберемо чи розіб’ємо. Мабуть, варто було б відвезти її батькові. Але це ризиковано. Нам слід бути обережними. Ця штукенція дуже могутня.

— А якщо відьма побачить, що ми замислили? І попередить Джонаса чи Кімбу Раймера?

— Якщо вона не побачить, як ми їдемо забирати її скарб, то сумніваюся, що вона знатиме про наші плани. Ми добряче її налякали. А якщо кристал справді оволодів нею, то вона нічого не робить, лише весь час у нього вирячується.

— І не випускає з рук. Вона його так просто не віддасть.

— Еге ж.

Вітер крокував стежкою в прибережному лісі. Крізь негусті зарості вони бачили порослий плющем сірий мур, що оточував будинок мера, і чули ритмічне ревіння хвиль, які накочували на рінь.

— Зможеш без проблем зайти всередину, Сюзен?

— Не бійся, зможу.

— Ти зрозуміла, що ви з Шимі маєте робити?

— Еге ж. Я вже давно не почувалася так добре. Неначе мій розум нарешті прояснився, його більше не затьмарює давня тінь.

— Подякуй за це Аланові. Сам би я не впорався.

— Він володіє магією.

— Так. — Вони вже були біля дверей для слуг. Сюзен легко зіскочила з коня. Роланд теж спустився і став коло неї, обійнявши за талію. Дівчина підвела погляд догори, на місяць.

— Дивися, на ньому вже видно лише Демона. Бачиш?

Гострий, мов лезо, ніс, вишкірена в посмішці щелепа. Очей поки що не було, але він бачив і так.

— Змалечку я дуже боялася, — шепотіла Сюзен, щоб її не почули за муром. — Коли Демон був у повні, я затуляла фіранки. Боялася, що він мене помітить, простягне руку вниз, забере до себе і з’їсть, — її губи тремтіли. — Діти такі дурні, правда?

— Буває, — сам він у дитинстві не боявся Місяця-Демона, але тут, у Меджисі, Демон вселяв у нього страх. Майбутнє здавалося таким темним, а шпарина, крізь яку відкривався прохід до світла, — такою вузькою. — Я кохаю тебе, Сюзен. Усім серцем.

— Я знаю. Я теж тебе кохаю, — вона поцілувала його в губи. На мить приклала його руку до своєї груді, потім поцілувала теплу долоню. Він тримав її в обіймах, а вона дивилася повз нього на місяць, що ріс у небі.

— Тиждень до жнив, — сказала вона. — Fin de а о— так його називають пастухи і селяни. А в твоїх краях теж так його називають?

— Десь так, — відповів Роланд. — Його називають завершенням року. Жінки роздають подаруночки й поцілуночки.

Вона тихо розсміялася, притулившись до його плеча.

— Отже, я почуватимусь там не такою вже й чужою.

— Всі свої найміцніші поцілунки ти маєш притримати для мене.

— Обіцяю.

— Хай там що станеться, ми будемо разом, — сказав він. Але Місяць-Демон над їхніми головами глузливо посміхався у зоряній темряві над Чистим морем, наче знаючи, що на них чекає інше майбутнє.

Тож у Меджисі настає fin de а о, що його ближче до центру Серединного світу називають завершенням року. Настає, як і тисячу років тому… або навіть десять чи сто тисяч років тому. Ніхто не може сказати напевне. Світ зрушив з місця, і час став дивним. У Меджисі кажуть: «Час — це обличчя на воді».

На полях докопують останню картоплю чоловіки й жінки в рукавичках і своїх найщільніших плащах (адже вітер змінив напрям, тепер він дме зі сходу на захід, налітає шквалами, а в повітрі завжди стоїть запах солі — так пахнуть сльози). Los саmpesinosрадісно докопують останні рядки, теревенячи про те, що робитимуть і як розважатимуться на Ярмарку Жнив, але й вони відчувають старечий смуток осені в повітрі — прощання з роком. Рік тікає від них, біжить, як вода в струмку, і хоча ніхто про це не говорить уголос, всі це відчувають.

Молоді хлопці (цими мало-не-штормовими днями в садах неподільно порядкують лише вони), сміючись, зривають останні яблука в садах. Вони моторно лазять по деревах, наче шукаючи воронячих гнізд, а в небі над ними, яскраво-синьому, безхмарному небі летять у теплі краї ключі гусей, хрипко викрякуючи своє «прощавайте».

З води витягають маленькі рибальські човники. Роздягнені до пояса, попри прохолодну погоду, господарі вишаровують їхні боки й фарбують наново, співаючи старих пісень…

…і передаючи по колу флягу з ґрафом. На воді лишаються тільки великі човни. Вони описують чималі кола, перевіряючи неводи — так вівчарка оббігає стадо овець. Опівдні затока мерехтить рідким осіннім вогнем. Чоловіки на човнах сідають, підібгавши під себе ноги, і обідають, знаючи: все, що вони бачать, — їхнє, і крапка… принаймні до того часу, поки не налетять сірі вітри осені, затираючи небокрай, і не почнуть кашляти на землю мокрим снігом і порошею.

Мчить рік, добігає свого кінця.

Вночі на вулицях Гембрі тепер горять святкові ліхтарі, а руки опудал пофарбовано в червоний. Усюди висять амулети на Жнива. Жінки хоч і цілуються та отримують поцілунки на вулицях і обох базарах (часто — від зовсім незнайомих чоловіків), але майже перестали злягатися. Тимчасово. В Ніч Жнив всі покладуть край цій прикрій затримці. А до свята Повної Землі наступного року вже буде зібрано звичний урожай немовлят.

На Крутоярі несамовито гарцюють коні, наче розуміючи (а швидше за все, так і є), що час їхньої волі майже закінчився. А коли налітає вітер, вони стрімголов збігають униз, стають мордами на захід, демонструючи задницями, звідки йде зима. На ранчо знімають москітні сітки й вішають віконниці. На величезних кухнях ранчо і менших фермерських ніхто не краде поцілунків і навіть не думає про секс. Це час стерилізувати і консервувати. Від світанку аж до ночі на кухнях стоїть пара і пульсує спека. Далеко розносяться пахощі яблук, буряків, квасолі, моркви й солонини. Жінки весь день крутяться, як білки в колесі, а вночі напівмертвими падають на ліжка і сплять, поки темна ранкова година наступного дня не покличе їх назад до кухні.