Чтение онлайн

Усі ці речі лише підтверджували її думку про суспільство, яке вона покинула, щоб усамітнитись. Іноді вона дико реготала, часом зверталася до людей, яких бачила в кристалі, так, ніби вони могли її почути. На третій день тижня, що передував Жнивам, Рея перестала ходити до вбиральні, хоч і могла брати кристал із собою. Довкола неї почав ширитися їдкий сморід сечі.

На четвертий день Чахлик перестав наближатися до неї.

Рея замріяно дивилася в кристал і губилася в своїх мріях, як це робили багато її попередників. Глибоко занурюючись у дрібні радощі від того, що далеко бачила, вона навіть не підозрювала, що рожева куля забирає зачерствілі рештки її душі. Проте якби й знала, то все одно вважала б це справедливою платою. Вона бачила все те, що люди роблять потай, і лише це їй було цікаво, тож, поза сумнівом, угода про те, щоби платити життєвою силою за таку можливість, здалася б їй справедливою.

— Ну от, — сказав хлопчисько, — дай я запалю, хай тобі чорт. — Джонас упізнав голос: підліток, що махав до Джонаса відрубаним собачим хвостом і кричав: «Ми Великі мисливці за трунами, такі ж, як ви!»

Хлопець, до якого зверталося це миле дитя, силкувався втримати в руках шмат печінки, який вони поцупили в шкуродера за нижнім базаром. Перший хлопець вхопив його за вухо і боляче крутонув. Другий хлопець заверещав від болю і простягнув йому печінку. Чорна кров заструменіла по його брудних пальцях.

— Дивись мені, — сказав перший хуліган, — щоб знав, хто тут capataz. [30]

Вони були за кондитерським кіоском на нижньому ринку. Неподалік сидів шолудивий бродячий пес, сліпий на одне око. Вочевидь, його привабив запах свіжоспеченого хліба. Він дивився на них голодними очима.

У шматку сирого м’яса був проріз, і звідти стирчав бікфордів шнур феєрверка. Під шнуром печінка випиналася, як черево вагітної. Перший хлопець узяв сірника, чиркнув ним об свої випнуті зуби і запалив.

— Ні в жисть не їстиме! — сказав третій, згоряючи від нетерплячки й надії.

— Такий худий? — сказав перший. — Ще й як зжере. Ставлю свою колоду карт проти твого кінського хвоста.

Третій подумав і похитав головою.

Перший розплився в усмішці.

— Молодець, тямиш, — він підпалив шнур. — Гей, малий! — гукнув він до пса. — Хочеш жерти? На, лови!

Він пожбурив печінку на землю. Підпалений шнур, що гучно сичав, не відлякнув охлялого пса: не зводячи погляду єдиного ока з першої нормальної їжі, яка трапилася йому за багато днів, він рвонув уперед і підхопив шмат на льоту. Тієї ж миті феєрверк випав із печінки, вибухнув і спалахнув, відірвавши псові всю щелепу. Собака ще трохи постояв, стікаючи кров’ю і дивлячись на хлопців єдиним оком, а тоді впав.

— А казав я вам! — глузливо закричав перший. — Казав, що зжере! Зі Жнивами нас, ге?

— Що це ви робите? — строго гукнула до них якась жінка. — Ану геть звідси, стерв’ятники малі!

Підсміюючись, хлопці втекли у яскраве світло дня. Криками вони справді нагадували стерв’ятників.

Катберт і Алан поставили коней біля входу до Каньйону Петлі. Навіть попри те, що вітер відносив звук тонкоходу в інший бік, його дзижчання проникало в голову й примушувало зуби цокотіти.

— Ненавиджу, — пробурмотів Катберт крізь зуби. — Зробімо все швидше, і гайда звідси.

— Еге ж, — погодився Алан. Вони незграбно злізли з коней (заважали важкі фермерські пальта) і прив’язали коней до гілок із купи, наваленої перед каньйоном. Зазвичай прив’язувати їх потреби не було, проте зараз хлопці розуміли, що коням стогін тонкоходу подобається не більше, ніж їм самим. Катбертові здавалося, що голос тонкоходу лунає в його голові, тужливий, страхітливо переконливий, запрошуючи його зайти.

Заходь, Берте. Облиш усі ці дурощі: гордість, страх смерті, самотність, з якої ти насміхаєшся, бо сміятися — це все, що тобі лишається. І дівчину, її теж залиш. Ти кохаєш її, чи не так? Навіть якщо не кохаєш, то жадаєш. Сумно, що вона кохає не тебе, а твого друга. Але якщо ти прийдеш до мене, то дуже швидко все це перестане тебе хвилювати. Вперед. Чого ти чекаєш?

— Чого я чекаю? — пробурмотів він.

— Га?

— Кажу, чого чекаємо? Нумо до справи, а тоді хутенько забираймося звідси.

Кожен дістав із сідельної сумки бавовняний мішечок. У них містився порох, видобутий з менших феєрверків, які два дні тому привіз їм Шимі. Алан опустився на коліна, дістав ножа й поповз спиною вперед, проводячи в землі рівчачок під самим курганом з гілок.

— Глибше веди, — сказав Катберт. — Щоб вітром не розвіяло.

Алан сердито зиркнув на нього.

— Може, сам зробиш? Щоб я раптом не напартачив?

«Це тонкохід, — подумав Катберт. — Він і на нього діє».

— Ні, Алане, — сумирно сказав він. — Ти непогано справляєшся, як для сліпого йолопа. Продовжуй.

Алан ще трохи свердлив його лютим поглядом, а потім криво посміхнувся і продовжив роботу.

— Ти, Берте, до старості не доживеш.

— Еге ж, напевно, — Катберт і сам опустився на коліна й поповз за Аланом, засипаючи в рівчак порох і намагаючись не звертати уваги на вкрадливе дзижчання тонкоходу. Ні, порох не займеться, якщо не буде сильного вітру. А якщо піде дощ, то навіть гілки не допоможуть зберегти його сухим. Якщо задощить…

«Не думай про це, — звелів він собі. — Це ка».

Сипати порох у рівчаки з обох боків гілкового бар’єра вони закінчили за десять хвилин. Але відчуття було таке, що вовтузяться вони дуже довго. Напевно, коням теж так здавалося, бо вони нетерпляче били копитами, прищулювали вуха і поводили очима. Катберт і Алан відв’язали їх і сіли в сідла. Кінь Катберта навіть двічі брикнув… але Катбертові чомусь здалося, що нещасна тварина тремтить.

Удалині на сталевій поверхні сяйнув сонячний промінь. Цистерни біля Скелі Вішальників. Їх підкотили якомога ближче до того місця, де піщаникова порода виступала з землі. Проте, коли сонце стояло високо в небі, тіні зникали, а разом з ними щезало і прикриття.

— І все ж я ніяк не дотумкаю, — сказав Алан, коли вони вирушили назад. Подорож мала бути тривалою, бо треба ж було зробити широкий гак довкола Скелі Вішальників, аби переконатися, що їх не помітили. — Напевно, вони вважають нас сліпими.

— Це тупо з їхнього боку, — відповів Катберт. — Але, схоже, так і є. — Тепер, коли Каньйон Петлі віддалявся, в нього мало не йшла обертом голова від полегшення. Невже через кілька днів вони заїдуть усередину? Насправді заїдуть і проїдуть на конях за кілька кроків від того місця, де починається та бісова калюжа? Він не йняв цьому віри… і змусив себе припинити про це думати, поки не повірив.