Чтение онлайн

— Ти така смішна, Сюзен, дочко Пата, — захихотів Шимі.

— Так, з мене можна зразу писати картину олією, — погодилася вона з дещо відсутнім виглядом. — Нам треба поквапитися. В мене двадцять хвилин, поки ніхто не спохопився, куди я зникла. А якщо той старий козел мене шукатиме, то й менше, ніж двадцять хвилин… тож хутчіш!

Вони зняли діжки з мула. Сюзен дістала з кишені халатика зламану кінську підкову і скористалася нею, як важелем, щоб зняти з однієї діжки денце. Перекинула шмат підкови Шимі, і той так само відкрив іншу діжку. Сарай наповнився кислими яблучними пахощами ґрафу.

— Тримай! — вона кинула Шимі м’яку ганчірку. — Витри якомога ретельніше. До ідеалу доводити не треба, вони в обгортках, але краще убезпечитися.

Вони витерли діжки всередині (Сюзен щокілька секунд нервово зиркала на двері).

— Добре, — сказала вона. — Вони двох сортів. Ніхто й не помітить їхнього зникнення, я впевнена. Там стільки цього добра, що можна півсвіту підірвати, — вона похапцем пішла в пітьму сараю, притримуючи однією рукою край пеньюара і цокаючи чобітьми. Повернулася вона з оберемком пакунків.

— Ці більші, — сказала вона.

Шимі поклав їх до однієї діжки. Загалом пакунків було дванадцять. Всередині Шимі намацав якісь круглі штуки, кожна завбільшки з дитячий кулак. Великі бахкалки. На той час, коли він закінчив складати пакунки і знову накрив діжку, Сюзен повернулася, несучи в руках менші пакунки. Їх він поклав до другої діжечки. На дотик їхній вміст був незначний. Такі не лише гахкали, а й спалахували кольоровим вогнем.

Безперестану озираючись на двері, Сюзен допомогла Шимі нав’ючити діжки на спину мулові. Коли роботу було завершено, вона полегшено зітхнула і витерла спітніле чоло тильним боком долоні.

— Дякуючи богам, цю частину роботи зроблено, — сказала вона. — Ти не забув, куди маєш їх відвезти?

— Ні, Сюзен, дочко Пата. На Смугу К. Мій друг Артур Гіт надійно їх сховає.

— А якщо хтось спитає тебе, чого ти туди йдеш?

— Везу ґраф хлопцям із Внутрішнього світу, бо вони вирішили, що не підуть на свято… а чому вони не хочуть прийти, Сюзен? Не люблять свят?

— Скоро ти про все дізнаєшся. Поки що не думай про це, Шимі. А тепер іди, тобі вже час.

Але він не зрушив з місця.

— Що? — спитала вона, щосили тамуючи в собі нетерплячість. — Що таке, Шимі?

— Я хотів би поцілунок, бо це ж кінець року, — сказав він і густо зашарівся.

Неспроможна стриматися, Сюзен розсміялася, а тоді стала навшпиньки й поцілувала його в куточок рота. І щасливий Шимі поплив на Смугу К зі своїм легкозаймистим вантажем.

Наступного дня Рейнолдз поїхав на Ситґо. Він пустив коня галопом, і на вітрі його шарф так обкрутився довкола обличчя, що тільки очі видніли. Він мріяв якнайшвидше вибратися з тієї клятої місцини, яка ніяк не могла вирішити, сільська вона чи приморська. Температура повітря низькою не була, проте там, де рельєф місцевості піднімався вище рівня моря, вітер був гострий, мов бритва. Але й це була б не біда, якби не інше. З наближенням до Жнив у Гембрі, та й у всьому Меджисі відчувалася нависла загроза. Ця приреченість була йому не до вподоби. І Роєві теж. Рейнолдз бачив це в його очах.

Але розвіяти попіл цих молокососів, що вдають із себе лицарів, він би не відмовився ні за що.

Він зліз з коня на зруйнованому паркувальному майданчику нафтопереробного заводу, прив’язав його до бампера іржавого каркаса, на борті котрого ледь виднілося загадкове слово «ШЕВРОЛЕ», а потім пішов на нафтове поле. Вітер налітав поривами, пробираючись навіть під пальто з овечої шкіри, які носять власники ранчо. Двічі Рейнолдзові доводилося притримувати капелюха руками, щоб його не зірвало вітром. Узагалі він тихо радів, що зараз себе не бачить. Напевно, вигляд у нього був, як у довбаного фермера.

Але на нафтовому полі все було спокійно… тобто безлюдно. Тільки вітер самотньо зітхав крізь гілля ялин обабіч нафтогону. Ніхто б і не здогадався, що за ним тут пильно стежать з десяток пар очей.

— Агов! — крикнув Рейнолдз. — Напарники, виходьте сюди, побалакаємо.

Якийсь час панувала тиша. А тоді з-під гілок ялин вигулькнули Гірам Квінт з ранчо «Піаніно» і Гавкучий Калаген з «Раю для подорожніх». «Гаплик, — подумав Рейнолдз. — Вояки недороблені».

З-за пояса в Квінта стирчав жалюгідний старий мушкет. Рейнолдз уже таких сто років не бачив. Він подумав, що в найкращому разі, якби Квінт натис на курок, сталася б осічка. А в найгіршому — мушкет вистрелив би у зворотний бік, в обличчя своєму власникові.

— Усе тихо? — спитав він.

Квінт щось пробелькотів по-меджиському. Гавкучий послухав і переклав:

— Усе добре, сей. Він каже, що йому і його людям скоро увірветься терпець, — приязно всміхаючись і жодним чином не виказуючи, що насправді каже, Гавкучий додав: — Якби мізки були чорним порохом, то цей кретин боявся би чхнути.

— Але ж цьому кретинові можна довіряти?

Гавкучий знизав плечима. Можливо, погодився.

Вони зайшли за дерева. Там, де Роланд і Сюзен бачили майже тридцять цистерн, тепер було лише півдюжини, та й з цих шести тільки дві було наповнено нафтою. Охоронці сиділи на землі чи дрімали, накривши обличчя капелюхами. Озброєні вони були здебільшого такими самими мушкетами, як той, що висів на поясі в Квінта. Бідніші пастухи мали при собі бола. [28] Рейнолдз відзначив про себе, що взагалі-то ці штуки ефективніші за мушкети.

— Переклади цьому лорду Пертові, що коли хлопці сюди поткнуться, то мають втрапити у засідку. Тож у ваших вояків лише один шанс зробити все так, як треба, — сказав Рейнолдз, звертаючись до Гавкучого.

Гавкучий переказав усе Квінтові. Квінт вишкірився в посмішці, демонструючи страшнуватий ряд чорних і жовтих зубів. Щось коротко промовив, виставив уперед руки, стиснувши їх у величезні вкриті рубцями кулаки, і покрутив їх один над одним, наче скручуючи карк невидимому ворогові. Коли Гавкучий заходився переказувати, Клай Рейнолдз відмахнувся од нього рукою. Він почув лише одне слово, але цього було досить. Muerto. [29]

Увесь той перед’ярмарковий тиждень Рея просиділа перед кристалом, зазираючи в його надра. Нерівними стібками вона пришила голову Ермота до тулуба чорними нитками. Змія вже почала розкладатися, але Рея повісила її на шию, не помічаючи смороду, що з часом почав ширитися від плазуна. Двічі приходив Чахлик і винявкував собі їжу, і двічі Рея давала йому стусана, щоб не набридав. Сама вона помалу перетворювалася на скелет: її очі в очницях тепер скидалися на очі черепів, які висіли в сітці біля дверей її спальні. Кілька разів вона задрімала, тримаючи кулю на колінах, з прикрасою зі смердючої зміїної шкіри на шиї. Клювала носом, гострим підборіддям торкалася грудей. Зі в’ялого рота стікали цівки слини. Але заснути по-справжньому вона не могла. Надто багато цікавих речей показував кристал, надто багато.

До того ж він весь час був відкритий. Тими днями їй навіть не доводилося проводити над ним руками, щоб рожевий туман розвіявся. Усе зло, дрібні (й не дуже) вияви жорстокості, всі обмани й брехня в баронії розгорталися перед її очима. Здебільшого те, що вона бачила, було незначним і не вартим уваги: хлопці, що мастурбували, підглядаючи в замкову шпарину, як роздягаються їхні сестри, дружини, які копирсалися в кишенях чоловіків, шукаючи грошей чи тютюну, піаніст Шеб, що лизав сидіння стільця, на якому щойно сиділа його найулюбленіша повія, покоївка в Будинку-на-набережній, котра плювала на подушку Кімби Раймера за те, що він копнув її ногою, коли вона плуталася під ногами.