Чтение онлайн

Таки дух епохи 19 століття вдалося передати повністю.
– Посміхнулась я своїм асоціаціям. Соломатін сидів в кріслі і дивився на вогонь в каміні. – А вечеря у нас буде на диво романтичною. – Озвучила я картину , що відкривалась моїм очах. Накритий стіл з двома свічками, тріскіт вогню в каміні і похмурий Соломатін. – Наші гості стійко зносять негаразди. Прекрасна половина здається все таки легше це переживає, аніж мужні і суворі чоловіки. В ресторані молодий чоловік зробив пропозицію своїй дівчині, на що отримав її так і оплески залу, думаю таке зізнання в коханні їм запам’ятається на все життя. – Соломатін продовжував сидіти з байдужим виразом обличчя , продовжуючи дивитись на вогонь.

Дмитро Олексійович все нормально?

Ми без електрика , за вікном буря, що тут нормального?

Іноді так буває в житті. З такими випробуваннями життя наше стає багатше, яскравіше і цікавіше. Завжди є куди рости. Краще зрозуміти клієнта, що він хоче і як йому дати те,що він хоче. Краще зрозуміти, що цінне для клієнта в наших послугах і які характеристики критично важливі, а які другорядні.

Ви мені що лекцію вирішили почитати?

Ні, я просто кажу, що завжди має сенс шукати методи, якими ми ще не користувались. Будете вино? - Запитала я його, бо розмова з ним щось була дивною.

Ну, наливайте. – Я з вправністю бармена налила вина в два бокали і подала йому один.

Страшенно пахне свічками . – Скривився він.

Раніше люди жили зі свічками і нічого.

У мене розряджені всі технологічні досягнення людства. – Пожалівся він.

А без них вам життя не в радість?

Мій робочий час дуже дорого коштує.

В будь-якому разі життя коштує дорожче. І до того ж ми ж зараз не на дворі, де вирує гроза. Саме страшне , що сталося це такі незручності, як відсутність електрики і засобів зв’язку. І в цьому немає ніякої трагедії. Віднесіться трішки легше до життя.

Ганно Василівно було б добре менше втішних слів , а більше далекоглядних дій.

Дмитро Олексійович, пийте вино.

За кермом сидів Дмитро Олексійович , а я загорнувшись по самі вуха в кофту в сонному оціпенінні розглядала потоки води. Ми проїздили повз ще одне таке похмуре і сонне село.

Що це за шум? – Запитав Дмитро Олексійович. Я прислухалась звідкись доносився рев і виття собак. Я перевела погляд на нього і з жахом подивилась.

Вода. Так було тільки раз , коли нас топило. – Прошепотіла я.

Ти ж не хочеш сказати…- Твою мать. – Наступної миті ми побачили воду, яка хвилею неслась на село. – Дмитро Олексійович ривком перемкнувши передачу і ми почали різко здавати назад. Ми були на вершині за якусь мить вода брудними потоками досягла села і пронеслась залишаючи за собою потрощені пожитки селян . Було так страшно.

О, боже. – Прошепотів Дмитро Олексійович і це вивело мене з оціпеніння, я кинулась дзвонити і просити про допомогу. Вода дісталась до машини. Що було в селі було страшно подумати, потім стали доноситись крики. Дмитро Олексійович кинувся на допомогу, я потратила ще декілька хвилин на дзвінки про допомогу. Допомога була вкрай необхідна. Я побігла по бруднющій воді до села. Йти було важко, по воді плавали ломаки я побачила в воді малесеньке щенятко, яке жалібно скулило і намагалося з усіх сил бовтаючи ногами виплисти , я дотягнулася до нього і витягла на сушу. Дмитро Олексійович допоміг вибратись сім’ї і ми переглянувшись полізли назад в швидку воду туди де чулись крики. Біля мене пливли дохлі кури і дерев’яні уламки, намагаючись на це не зважати я йшла далі. Вода була по груди я звернула до однієї хати ,а Дмитро Олексійович пішов до чоловіка , який в розпачі хапався за голову. Величезний собака бовтався на цепу.

Тихо, тихо . – Він жалібно скулив, я наблизилась до нього у собаки була паніка і він метався . Приговорюючи щось заспокійливе я вловила його і стягла ошийник, потягнула собаку за собою.

У мене медаль буде за порятунок собак сьогодні. Де твої господарі? – Я дверей, вони були закриті з середини, пішла до вікна. Літня жінка стояла на ліжку. Ліктем я розбила вікно, дістала клямку і відкрила вікно.

Зараз спробуємо вибратись. – Прокричала я.

Господи, за що ж така кара? – Підвивала жінка.

Нічого , нічого , зараз виберемось ,а все інше якось буде. Давайте ми з вами виберемось на сушу, а там далі розберемось. – Я тягла її майже на собі.

Скільки живу, та такого лиха не бачила. Ой, господи, господи, дід мій тільки до дітей поїхав. Ой, корова. Моя ж корова. – Забилась вона в паніці.

Так, давайте я вас спочатку я вас виведу, а потім вернусь за коровою. Ноги весь час заплутувались за каміння, щепи якесь домашнє приладдя. Парочку разів по ногам щось сильно вдарило. Поки дійшли до суші я вибилась з сил.

Сидіть тут.

Господи Марічка, за що ж таке? – І жіночка розплакалась, до неї підійшла жінка така ж мокра брудна з шаленим виразом обличчя і обійняла її, а я знову повернулась в воду.

Хто ваші сусіди? З яких хат не видно людей? – Запитала я.

Ой, йо-йой. Не знаю… Не можу…. Наді. Наді не видно. Їхня хата та, з червоним дахом. – І вона рукою показала на хату.

Добре і я попливла в сторону хати, повз мене проплив мертвий кролик, та я змусила себе брести по воді далі. Біла хати з води вибирались жінка з чоловіком та дитиною років 14.

Ви Надя?

А, так.

Добре. Виходьте на сушу. Скоро має бути допомога. Самі справитесь?

Так. – А я повернулась до хати з якої витягла жіночку. Дійшла і заглянула в хлів. Її корова була жива. І я чомусь зраділа цьому. Перелякана тварина стояла в воді з злегка піднятою головою, вона ввірвалася, та з хліва не могла вийти. Я з трудом відкрила двері, схопила за залишок цепка і спробувала потягти за собою, та перелякана худобина нікуди не хотіла йти і потягла мене за собою.

Стій. Ану пішла. – Почула я окрик чоловіка. На корову махнули рукою приправивши це різним барвистим матюччям брудний бородатий чоловік. – Вража дочка пішла. – І корова таки пішла.

Треба перевірити кого ще з села немає. – Прокричала я йому.

Дивлюсь. – Гаркнув він і допоміг мені витягти корову до жіночок, біля яких ставало все більше і більше людей. Я вибралась на сушу і стоячи на колінах спробувала віддихатись , слухаючи як жінка гладить корову приговорюючи:

Моя голубонька. Жива. А я й не чекала тебе побачити. Дмитро Олексійович підійшов з чоловіком з розсіченим чолом і я піднялась і пішла в машину за аптечкою. Дмитро Олексійович пішов зі мною.

Ти як? – Запитав Дмитро Олексійович.

Бувало і краще. А ти як?

Нормально.

Потрібно повертатись назад.

Так. – І ми разом пішли назад. По дорозі я зняла з дерева кота, що істерично нявчав. А Дмитро Олексійович переніс дитину, що вибиралась з батьками.

Міст розмило. – Якось приречено розповідав худий в мокрому одягу зліпленому з болота з пополотнілим лицем і переляканими очима чоловік. – Через річку немає ходу. А з гори каміння засипало дорогу. До нас ніхто не приїде. І темніє уже.

Що ж нам робити ? – Загукали до нього люди.