Чтение онлайн

— Ну, якщо так, — картинно підніс руки Дейвід, — то я лише можу поспівчувати Х’ю.

Френк промовчав і, вже збираючись їхати, сказав, ніби йшлося про абищицю:

— Ми змушені були прочитати листа містера Острожного. Він прямим текстом пише своєму колезі в Союз пронапрям розробок Х’ю. Звідки така інформація? Коли Острожний встиг зрозуміти те, що проводилось на віллі Малькольна?

— Гм, це справді погана новина, сер, — сказав Рассел й подумав, чи є в цьому якась небезпека для нього.

— Але це лише між нами, — наголосив Френк. — Якщо хтось про це заговорить, я вмію аналізувати, сер.

— Мене таке застереження не хвилює: я добре знаю себе, — відповів Рассел. — Чи не міг цей росіянин почути щось від Гленда? Х’ю там вічно експериментує, і Гленд міг щось помітити. Взагалі, мені не подобається цей кріт. Він ще за життя стане апостолом і його портрети носитимуть марафонці на Кросах миру. Такий першому ж росіянинові виляпає всі наші таємниці.

— Залиште того діда в спокої, - скривився, як від надокучливого повчання, Френк. — Щоб не вертатися мені сюди ближчими днями, давайте полюбовно домовимось про вашого Пітера. Тим більше, що ви його побоюєтесь.

— Я ніколи такого не казав, — сполохався Рассел. — Мені завжди надійно в цьому бастіоні, коли Пітер ночує дома.

— Але ж ви іноді думали й інакше? — натякнув Френк про часи минулі.

— Думав. Але ж кожен з нас таке думає: безсмертних немає. Я хочу знати, що станеться з Пітером. Я обіцяв його батькові доглянути за хлопцем.

— Він уже давно виріс, — поблажливо усміхнувся Джім. — З вашим Пітером нічого не станеться. Ми пропонуємо йому поїхати на ранчо Доута. Вам уже повідомили, що Острожний з дружиною благополучно долетів до свого острова в пустелі?

— Ні. По моїх каналах інформації…

— Я й забув, що Хілда ще вчора заборонила Вундстону підтримувати з вами будь-які контакти. А жінкам важко суперечити.

— Це так, сер, — упав духом Рассел, все ще не вірячи, що його розлучають з вірним Пітером. Вже без дипломатії запитав з тривогою: — Ви надовго забираєте Пітера? Він дуже боїться джунглів і пустелі.

— Цього я не знаю. На Ранчо Доута не люблять міняти людей.

— Я дуже звик до Пітера. До того ж тепер важко знайти надійного водія.

— Пітера треба сховати подалі від світу. Рано чи пізно, а він міг би дізнатися, з чиєї вини його так невдало почастували стрілою.

— Пітер знає, що його поранив індієць з племені у-ру.

— А знах’арі цього племені вилікували Пітера. Є в цьому логіка, Дейвід?

— Воїни у-ру ніколи нікого не добивають. Їхній бог заповів їм лікувати всякого, кому загрожує страдницька смерть. За їхніми законами все повинно вмирати легко й одразу.

— Це казки, містер Рассел. До того ж Пітер не зможе розпитати воїнів племені, якого більше не існує, - нетерпляче перебив Френк. — Замість Пітера ми вам пришлемо надійнішого охоронця.

Дейвід не заперечував.

Джім Френк уже з машини усміхнувся до Рассела й одразу на великій швидкості рушив з двору.

Висока Кандіс не проґавила моменту й гримнула навздогін зі своєї старезної гармати.

Дейвід помітив, як Френк здригнувся від того пострілу, й дужче натиснув на акселератор.

«Усі бояться, — подумав Рассел. — Навіть мільйони не рятують від смерті, якщо ти заради них теж не пощадив чийогось життя», — згадав свого батька.

Дейвід захистив диплом юриста і з цієї нагоди зібрав дома невелике товариство. У квартирі, де жив тоді Дейвід під час батькових експедицій, товпилося чоловік з двадцять. Хтось притягнув туди бубон з племені у-ру, що передав батько замість гостинця з самого пекла джунглів, і молотив по тугій шкірі, видобуваючи глухуваті звуки. Тут же завивав магнітофон, реготали дівчата, і тому ніхто не почув, коли розчинилися двері і до квартири ввійшов худий засмаглий чоловік у потертих джинсах і вилинялій зеленій сорочці з багатьма кишеньками на грудях і на рукавах. Незнайомець зупинився біля дверей і якусь мить безтямно дивився перед собою. Було видно, як напружуються його м’язи й напиваються вени на довгій шиї. Чоловік здригнувся і, немов по натягнутій струні, підійшов до Дейвіда, взяв його за руку й тихо заговорив:

— Мене звуть Адамом. Я прийшов за наказом вашого батька. Не говоріть зараз нічого й нікому. Власниця знає, що ви звідси їдете, і пришле людину за вашими речами. Ідіть попереду. Я піду слідом.

— Я нікуди не збираюся йти, — обурився Дейвід і вже хотів покликати на допомогу, але в цю мить Адам торкнувся чимось холодним до скроні Дейвіда, і той відчув дивний спокій. Йому стало навіть смішно з того, що він не довіряє такій симпатичній людині, котру послав сюди батько.

— Ми поспішаємо, — нагадав Адам. — Усе необхідне чекає вас у машині. Ми можемо не встигнути.

— Чого ж ми стоїмо? — тепер уже злякався Дейвід і метнувся до дверей.

Біля під’їзду стояла синя спортивна машина. Адам мовчки сів за кермо й кивнув Дейвіду на сусіднє сидіння.

— Пристебніться паском, — звелів Адам і сам клацнув замками широкої запобіжної линви.

За містом звернули з шляху й помчали до червоної цятки в степу. То горів ліхтар над крилами гелікоптера. Адам прихопив з машини велику сумку, вчепив її собі на плече й махнув Дейвіду рукою, щоб той не відставав.

У гелікоптері, крім пілота, нікого не було. Дейвід був змалку дуже ощадливим і тому хотів запитати Адама, на кого він залишив машину в нічному степу, але Адам одразу ж схилився головою на спинку сидіння й заплющив очі.

Вікна були зашторені цупкими фіранками. Дейвід спробував відсунути фіранку, щоб подивитися вниз і здогадатися по вогнях над містом, у який бік вони летять, але тканина здавалася залізною. Він так і не збагнув, коли гелікоптер відірвався від землі, бо фіранка стала прозорою, потім відлетіла кудись, і… Дейвід прокинувся від тиші. А ще — від вогкої, з солодавим присмаком задухи. Дейвід згадав, що так пахне в джунглях.

— Прибули в ковчег, — повідомив Адам і легко підвівся з крісла.

Коли Дейвід розчинив дверцята гелікоптера, то побачив щось на зразок карнавального містечка: над зеленими наметами, над іконами, вчепленими до високих гардин, над галявиною з дерев’яним ідолом, над вузькими стежками палахкотіли низки різноколірних лампочок, висвічуючи яскраву зелень дерев і чорні, схожі на гаддя, ліани.

Гелікоптер стояв на великій галяві, утрамбованій для посадки.

Адам підштовхнув Дейвіда в спину, і той сплигнув на землю.

— Сьогодні у нас свято Ноя, — пояснив Адам, тягнучи за собою важенну сумку.

Рушили в напрямку темної стіни лісу. Так здалося Дейвіду. Коли підійшли ближче, Дейвід розгледів велетенський намет.

— Тут живе Берклі, - сказав Адам, відхиляючи’запону намету.

Від почутого Дейвід закляк, згадуючи, як хтось погрожував поквитатися з пастором Берклі. «Ви теж син його приреченої братії, - спливли слова останньої розмови. — Передайте Берклі, якщо він протягом десяти днів не сповістить публічно про свої диявольські досліди, ми самі доберемося до Зони білих кроликів».