Чтение онлайн

— Містер Павел, ось мої улюблені тістечка. — Тійока з тацею зупинилася перед Острожним. — Мій Кукудзі називає їх «нюх-пух».

— Чому саме так? — запитав Павло й засміявся.

— Бо там немає що їсти, — пояснив Кукудзі. — Вони тануть в роті, і залишається тільки запах смаженого горіха.

— Їжте і не дуже замислюйтесь, містер Павел, інакше усе товариство розбіжиться, — просила Тійока.

— Гаразд, не буду, — пообіцяв Павло. — Ми зворушені люб’язністю господарів дому. І на знак вдячності Катя хоче заспівати й пограти на бандурі.

Всі зааплодували. Катя зашарілася від несподіванки, а Кукудзі винувато розвів руки:

— Шкода, але ми не привезли з собою бандури.

— Бандура уже висить у Катиній кімнаті на стіні, - сказав Павло. — Міс Стауфер дуже люб’язна й розпакувала валізи ще до нашого приїзду. Якщо ви не заперечуєте…

— Містер Острожний, я миттю принесу, — вихопилася Лілі.

— Лілі приготувала сюрприз, — пояснив Павло Каті, перебираючи в пам’яті прадавні народні пісні, що линули колись під передзвін бандури над високим берегом Дніпра чи в його пониззі, десь за Херсоном, де лиш степи й степи та могили у сивих полинах.

Так захотілося Павлові заспівати саме такої пісні, так зажадалося спрагло, аж застогнало в душі від передчуття тихої та болючої думою пісні в оцій далекій землі, яка ніколи не чула, не вірила ні в Дніпро, ні в степи, ні в людей тих лагідних, що жили в тому краї, бо не знала нічого, окрім сонця, спраги та пекучих червонястих пісків, яким вітер не давав удержати плоду й зачепитися за живе коріння, ганяючи сиротою між небом і долом.

— Катю, — стиха обізвався Павло до своєї дружини, — нам жити з цими людьми. Давай поспіваємо. Для них і… для себе.

— Чому ж не заспівати? — погодилась Катя. — Для чого б я тоді возила бандуру?

— Тепер я вірю, що нам не доведеться тут сумувати, — заусміхався Кукудзі, як тільки повернулася Лілі, і тихо зааплодував, заохочуючи всіх попросити Катю й Павла влаштувати невеличкий концерт.

— Вам неможливо відмовити, — сказала Катя й тихо запитала Павла: — 3 чого почнемо?

— «Реве та стогне…» — шепнув Павло й коротко прокашлявся.

Кукудзі дивився лише на білі промені струн, та, як тільки Катині пальці торкнулися їх, добуваючи з дерева і густого мерехту сталевої тятиви чистий дзвін падучої роси, Тонако здригнувся й завмер, уявляючи собі народження дня. Он з океану в небо вдарили перші високі сполохи, і ширше, ширше розмахнулося світло, відкриваючи просторінь безбрежних вод; і раптом у цю красу, цю благословенну тишу, вистояну з світла й води, ввірвалося щось грізне, невблаганне, неминуче, але хтось став супроти, хтось кинув виклик шаленству цунамі, якого ще не видно, ще лиш панічно тікає від берега вода, відкриваючи сороміцьку наготу морського дна — огидного тління вибілених кісток та столоченої зеленої твані; аж ось на овиді ширшає щось біле й високе, ніби в морі мете метелиця серед літа, і воно мчить, забиваючи дух усьому живому; лише той, хто кинув виклик, стоїть на скелі, висвічуючи бронзою свого дужого тіла, й промовляє до потьмареного сонця, вкладаючи в слова своє останнє бажання перед двобоєм; тікати дарма, бо навіть птах, навіть вітер, навіть голос не мають того лету, що он, мов ураган, рине з-під сонця високою стіною з білим клекотом погамованого світла; нема рятунку, нема надії — лише серце юнака не знає страху, і в останню мить, коли хвиля має пожерти високу скелю, горда людина злітає над хвилею і щезає з очей у вихорі битви з демоном цунамі…

Згасла музика, змовк голос співаків. Кукудзі не аплодував, не дивився навіть на Катю з Павлом. Вони співали незрозумілою мовою, але по тому, як м’яко світилися їхні очі, як легко їм було удвох, Кукудзі здогадався, що Павло і Катя співають про любов, нічим не потьмарену й рівну за своїми почуттями. Кукудзі скиміло під серцем…

Тійока зааплодувала:

— Ми влаштуємо у вашому домі клуб музичних посиденьок. Ви не проти?

— У нас їх називають вечорницями, — відповів Павло й повторив останнє слово по-українськи.

— О, в цьому слові я чую стільки святкового передзвону, що одразу вношу свій пай, — зрадів Кукудзі й метнувся до секретера.

— На вечорниці справді приходять з гостинцями, — підказав Павло. — Вам доведеться просити Тійоку пекти свої тістечка «нюх-пух» і знамениті торти. Шкода, що з нами не буде містера Вундстона, який так любить усе смачне.

— Не нападайте на добряка Х’ю, — заступилася Тійока. — Мені дуже приємно дивитися, як він їсть. Містер Вундстон не залишає на тарілці навіть крихти крему. Ви геніально їсте, містер Х’ю, — похвалила його Тійока й подала чергову чашку міцного гарячого чаю.

— Я завжди твердив, — обізвався Кукудзі, - якщо це геній, то він і з вершковим кремом у животі — геній.

Вундстон засопів і встав. Демонстративно добув сигару і вийшов у хол покурити.

— Завтра після обіду, як попередив містер Вундстон, нас знайомитимуть з підземними арсеналами ранчо й розподілятимуть лабораторії. Містер Кукудзі, ви не проти, якщо я й там напрошуся вам у сусіди? — ніби жартома натякнув Павло.

— Японія і Радянський Союз — добрі сусіди, — сказав Кукудзі, проводжаючи гостей.

Містер Х’ю несподівано зголосився ночувати у будинку Тонако.

— Містер Павел і місіс Кет з дороги, і їм схочеться від почити, — пояснив Вундстон своє рішення. — До того ж мені треба передати місіс Тійоці багаточисельні привіти від її знайомих.

— У вас завелися нові знайомства? — здивовано спитав дружину Кукудзі. — Коли ж ви встигли?

— Я тут півроку удосконалювала американську вимову. Невже ви забули? — тоненьким голосом проспівала Тійока, вибачливо усміхаючись до Острожних. Потім озирнулася на чоловіка: — Ви забули попрощатися з нашими сусідами…

— У прощаннях завжди вчувається печаль, — зітхнув Кукудзі й усім потиснув руки. Білий, мов свічка, він стояв на порозі, доки за Острожними й Лілі не зачинилися двері їхнього будинку. — У прощаннях є гіркота втрати, — мовив тихо й розтанув у напівтемряві коридора. Там, де він щойно стояв, з’явилася. з дубових дощок глуха стіна, схожа на віко прихиленої домовини.

Лілі займала дві кім. нати на першому поверсі. Там були кухня, вітальня, невеличка душова, якою користувалася лише вона. Поряд з кухнею була велетенська морозильна камера з трьома дверцятами.

Павло й Катя займали другий поверх. Правда, в їхньому розпорядженні був ще просторий хол. Там дзумкотів невеличкий фонтан у кам’яному гроті, стояли вазони з квітами, а з широкого вікна відкривалася панорама пустелі.

Катя полюбила цей хол пізніше, а сьогодні вона лиш глянула на нього й піднялась в свою ще не обжиту кімнату, завішану незнайомими килимами, з двома м’якими кріслами, низьким і широким ліжком, зеленавим шовковим абажуром під розмальованою стелею, торшером у вигляді суцвіття лілій, дзеркалами, стінками з десятками дверцят… Створювалося враження, що хтось уже обжився в цій кімнаті і лише на ніч поступився місцем гості. А завтра Катя ввійде в свою порожню кімнату, помиє вікна, підлогу, відсвяткує новосілля й подумає, де, що і як поставити. Підійшла до вікна, натиснула донизу мідну ручку й розчинила його.

Небо палахкотіло від зірок. Темними обрисами залізних велетів стояли пальми. Ніде не світилося. І тут від голосу, тихого й хрипкого, перехопило подих:

— Це ви, місіс Катаріна? — Катя не могла отямитися й усе ще дивилася вниз. — Якщо я вас налякав, то пробачте, але у мене служба, і я зобов’язаний…

— Де ви? — теж тихо запитала Катя.

— Я на варті, місіс, — відповів незнайомий голос, і Каті здалося, що вона чула його раніше. — Зачиніть вікно й опустіть жалюзі, - нагадав вартовий.