Чтение онлайн

— А чим вам не подобаються інші боги, яким моляться інші народи на всіх континентах світу? — палко заперечив Дейвід, не задумуючись над тим, що його батько лише про людське око вважався пастором нової віри, а сам продовжував досліди над енергією людського розуму. Члени його секти були піддослідними «білими кроликами», сприймаючи команди нейрохірурга Гаррі Рассела за голос святого Ноя. — Як ви можете поклонятися перевізникові, якого бог навчив урятувати лише німу звірину, караючи потопом грішний рід людський?

— Боги, сину, посварили світ і штовхають його в прірву атомної смерті, від якої не врятує Ковчег.

— Чому ж ви не виступаєте відкрито, а сховалися в джунглях?

— Нас ще не просвітив великий Ной, — відповів Гаррі Рассел і тяжко похитав головою, не сміючи більше брехати своєму сину. — Іди і не гніви бога. І прости свого батька. Напевне, мене спокусили гроші, але я не міг вчинити інакше. Я думав про тебе, Дейвід. Тобі жити в сучасній Америці, де правлять гроші. Я хотів, щоб ти не схиляв ні перед ким своєї голови, сину.

— Це гроші вашої секти?

— Ні, то мої власні гроші. Іди і не забудь про Пітера. А я перевірю, як там підготувалися до оборони. Пастор має завжди бути разом з своїми дітьми. Нерозумними дітьми, сину, — закінчив батько й одягнув поверх сорочки великий дерев’яний хрест.

— Ви таки сповідуєте хрест? — поцікавився Дейвід.

— Хрест — це символ людини, котра стоїть на високій горі й обома руками показує всьому живому, куди йти. Таким був Ной на горі Арарат. Ми носимо хрести лише з дерева.

— Бо дерево не проводить струму? — сяйнув страшний здогад, і Дейвід пожалкував, що з його уст зірвалися саме ці слова.

Його рідний батько відповів чужим голосом:

— Моліть бога, що ви син Гаррі Рассела. Йдіть і ніколи більше про це не згадуйте. Навіть у день страшного суду. Якщо вам, звісно, пощастить свято зберегти свою душу до того часу. — Рассел-Берклі перехрестив сина й вийшов, торкнувши невидиму запону в стіні намету.

Дейвід відчув чийсь гострий погляд і швидко озирнувся — позаду стояв Адам з автоматом у руках.

— Ходімте, — звелів Адам Дейвіду і пішов попереду.

…- Тату, чому Пітер поїхав з тим вродливим джентльменом і навіть не попрощався зі мною? — почув Дейвід невдоволений тонкий голос у себе за спиною, виринув із спогадів і повернувся обличчям до своєї доньки Кандіс.

— Пітер поїхав надовго, доню, — відповів нарешті Дейвід з болем у серці.

Перед ним була його рідна дитина, недоумкувата Кандіс, яку, можливо, ще до народження вбив дід Гаррі Рассел — скалічив її розум.

— Він ще повернеться? — запитала Кандіс і нервово тупнула ногою.

— Повернеться, Кандіс. Ти вибач, але мені треба побути одному.

Кандіс стенула плечем і вийшла, тримаючи руки в короткій, здутій пухирями, куртці, схожій на підсушений жабур.

«Пітер ні з ким не попрощався, — подумав Рассел. — Мабуть, так і не знає, що пастор Берклі — мій батько, а він — єдиний свідок трагедії. Дивно, як цей свідок досі живе? Чи він просто існує без права на життя? Можливо, тепер про нього згадали і вирішили позбавити пам’яті? Можливо, справді Френк виконає свою обіцянку, і Пітер буде особисто охороняти Павла Острожного на ранчо Доута? Це однаково, бо для Пітера звідти вже нема вороття, — пошкодував Дейвід і знову згадав батька, чию могилу ніхто й ніколи не провідає. — Тепер справу пастора Берклі продовжує диявол від науки Хілда Брайнт. І вона не ховається з цим у джунглях. А якщо їй вдасться використати енергію людського розуму, тоді вона штампуватиме на замовлення Президента потрібну кількість живих роботів, здатних воювати і нездатних мислити. Аж тоді, мабуть, настане справжній кінець світу, бо втратиться сенс самого життя, — дійшов висновку Рассел і вжахнувся: його зманили обіцянками про те, що кожен, хто вкладе гроші в розробки „Інтри“, залишиться на правах мислячої еліти. — А де гарантія? — запитав себе й збагнув, що наступним після Пітера може стати він, Дейвід Рассел. — Джім Френк ніколи нікого не вбиває одразу. Він завжди залишає надію, схожу на вогонь свічки, запаленої і забутої біля навстіж відчиненого вікна. — Дейвіду видалося, що це порівняння має якусь пророчу силу, тому рвучко зачинив вікно стрілчастої рами, підійшов до столу й задивився на чистий аркуш паперу. Йому хотілося написати почуту колись від батька фразу: „Ніколи не обирай за бога і вершителя долі подібних собі. Краще примушуй інших бачити в тобі вершителя“. — Життя корилося таким, як мій батько. Вмираючи, він переміг життя, щоб воскреснути, можливо, через віки».

— Ось ви й дома, — вдоволено сповістив Павлові й Каті Том Уоррен, відчиняючи двері салона гелікоптера. — Не хвилюйтеся, що за бортом зараз усі сорок п’ять спеки. У кімнатах працює надійний кондиціонер.

— Я теж вітаю, — тільки й сказав Вундстон і напнув на свою велику голову солом’яного капелюха.

— Що ж, ходімо, Катю, — весело мовив Павло, подаючи дружині такого ж сплетеного з рисової соломки капелюшка, завчасно приготовленого для пасажирів гелікоптера. — Будемо обживатися на новому місці в чужій хаті.

Катині очі ще не звикли до такого яскравого світла, і тому вона не зразу збагнула, що бачить небо, а все довкруг — реальний світ, а не аплікації з африканським пейзажем.

— Сміливіше, — заохочував Катю Том Уоррен, началь ник сторожової охорони ранчо Доута. — Прошу в маши ну, — скомандував уже біля мікроавтобуса з легким білим дашком.

Як тільки автобус викотився на похилий горб піску, всі побачили, що поряд розкинулося блакитно-біле містечко з двоповерховими будинками, райдужними фонтанами і зеленими садами вздовж невидимого муру, який мав охороняти цю перлину від пустелі.

— Ваш котедж із червоним дахом, — сказав Уоррен. — Хоча тут важко заблудитися, — похвалився, ніби сам придумав розфарбувати будинки за національними ознаками тих, хто житиме тут.

— А хто мешкає поряд з нами? — запитала Катя.

— Ліворуч, як ви вже здогадалися з будинку, живуть японці, а праворуч — німці. — Уоррен показав на два несхожих котеджі з вигнутою дахівкою у японців і з стрімким високим верхом у німців.

— Вони вже приїхали? — уточнив Павло, маючи на увазі Кукудзі Тонако з дружиною. Ім’я дружини Павло забув і тепер не міг згадати, хоча те співуче ім’я вертілося на думці.

— О, вони давно на вас чекають, — ніби здивувався Уоррен з того, що Павло запізнився з приїздом на ранчо Доута. — Гляньте лишень на місіс Тійоку! Вона не побоялася навіть у таку спеку вибратися на верхній солярій. То вона махає вам білим прапорцем з червоним сонцем посередині.

— Глянь на свою сусідку, — звернувся Павло до Каті.
– її звуть Тійока. Вона, мабуть, така ж танцюристка, як і ти.

— Вона така маленька, — засумнівалася Катя, що це справді стоїть і вітає їх прапором не дівчинка, а доросла жінка.

— То Тійока Тонако, — підказав Уоррен, якому подобалося усім все пояснювати.

— А де ж ім’я, а де прізвище? — запитала Катя Павла. — Усе воно якесь однакове.

— Тійока — це ім’я, — в задумі проказав Павло, намагаючись уявити обличчя пана Кукудзі і його допитливі очі за скельцями тендітних окулярів у золотій оправі.

Катя вистромила руку з-під полотняного дашка машини й помахала чорнявій японці з білим прапором. Тійока вся була в білому, і тільки чорне волосся розхитувалося за її плечима, ніби різка тінь від прапора такої далекої тепер Країни Ранкового Сонця.