Чтение онлайн

Мікроавтобус майже перелетів на замкнене кільце вулиці, що об’єднувала будинки й оперізувала невеличкий майдан з фонтаном: Зблизька його струмені були високі й сліпучі, здавалося, ніби з розплавленого сонця ллється в порцелянову чашу розкритої квітки лотосу гірський кришталь, підсилений блиском неба.

Машина зупинилася біля будинку з різьбленим піддашшям над дверима і напівкруглою полив’яною дощечкою з номером будинку і назвою вулиці.

— Вулиця Кругла, три, — прочитала Катя російський напис на будинку і розсміялася. — Глянь, Павле! Ми знову ніби дома: у тебе в Ягелі та ж вулиця і третій будинок.

— Приймайте господарів, міс Стауфер, — розпорядився Уоррен, і тільки тепер Катя побачила на ґанку будинку біляву дівчину в рожевому сарафані.

Вона тримала на розстеленому рушнику велику паляницю з дрібкою солі, ніби маленький льодовичок лежав на вкритій золотавою осмагою планеті.

— Лас-ка-во про-си-мо! — вимовила по складах Стауфер, приязно заусміхалася, простягнула Павлові хліб. — Мене звуть Лілі.

Павло взяв паляницю, торкнувся до неї губами, потім відламав окраєць і з насолодою відчув давно забутий смак домашнього хліба.

— Знайомтеся, обживайтеся, — говорив Уоррен, — а мені пора зайнятися службою. Для зв’язку з керівництвом у вас буде містер Вундстон. І, не прощаючись, сів у машину.

— Які ваші перші враження? — поцікавився Вундстон, коли разом з Павлом увійшов до просторого холу з молодим лавровим деревом у кам’яній вазі.

— Тут усе трохи схоже на готель, — сказав Павло й уже згори почув Катин голос:

— Ідіть сюди, бо я без вас не порозуміюся з міс Лілі.

На другому поверсі теж був хол. Трохи менший. З двома кріслами й низеньким столом. Зі стелі низько звисала куля скляної люстри.

Лілі Стауфер стояла біля телефону й тримала в руках червону з чорними кришечками трубку. Побачила Павла, обернулася до нього і, немов на офіційному прийомі, виголосила:

— Містер Острожний, вас просить пан Тонако. Що накажете відповісти?

— Спасибі, міс, я зараз підійду.

Але Лілі показала на масивний стіл з тису, і Павло зрозумів, що його телефон там, а цей встановлено для секретарки. «Мабуть, роль секретарки виконуватиме дружина, — подумав Павло. — Інакше Катя не знатиме, куди себе подіти в цій затишній в’язниці». Павло вислухав коротке вітання Тонако й звернувся до всіх:

— Сімейство Тонако запрошує нас на обід.

— Я так готувалася до вашого приїзду, — з розчаруванням у голосі мовила Лілі. — Я розраховувала, що сусіди обідатимуть у нас, сер.

— Давайте сходимо зараз до японців, а вечерятимуть вони у нас, — запропонував Острожний.

— Що ж, ідіть, — зітхнула Лілі, - я тим часом подумаю про вечерю.

— Ні в якому разі, - заперечив Павло. — Містер Х’ю, ви дозволите міс Лілі поратися на кухні тоді, коли ми чаюватимемо у-місіс Тійока?

— Хто живе під одним дахом, ті завжди разом. Це кредо мого батька, а батьків треба слухати. — Х’ю вже уявляв смачний обід. Ураз обличчя його скам’яніло, почувся голос Джоя Блеклі: «Передайте Тонако наші новини. Тійоці Тонако. Не сплутайте. І не робіть з цього великої політики». Голос замовк. Х’ю виринув з сенсорного стану й помітив, що всі звернули на нього увагу. — Я, здається почув голос свого батька, — не розгубився Вундстон. — Це буває так несподівано й вражаюче, що я забуваю про все на світі.

— Це мені знайоме, — сказала Катя. — Одного разу я навіть пізнала голос Хілди Брайнт.

— І що він вам сказав? — зацікавився Вундстон. — Може, то були пророчі слова? Знаєте, людська душа завжди дбає про інших. Про це говорив ще Еммануїл Сведенборг.

— Один час я ним теж захоплювалась, а потім збагнула, що то містика, — відповіла Катя.

— Ви тепер займаєтесь енергією людського розуму? — запитав Павло й став уважно слухати Вундстона.

— Без енергії мозку, без розуміння її не можна по-справжньому зайнятися створенням штучного інтелекту, — пояснив Х’ю своє захоплення модуляцією нейроклітин.

Катя підвелася з крісла:

— Вчені дискусії в жіночому товаристві забороняються. До того ж нам з Павлом треба розпакувати свої валізи й добути якісь гостинці для сусідів. Містер Х’ю, ми вас зали шаємо на чверть години.

Гостей зустріла Таня Оліверос, служниця панів Тонако. Жінки ще зиркнули на себе в дзеркало в темній оправі із зображенням дракона.

— Ви дуже вродливі, Лілі, - мовила Катя.

Стауфер вислухала переклад, сказала по-іспанськи:

— Намагаюся зберегти себе для чоловіка. Хоча це мені не так легко зробити, як вам, місіс Кет. — І жартівливо взяла під руку Вундстона.

«Дива, — з недобрим передчуттям подумала Катя. — Або Лілі готували справді на високому рівні, і вона за добрі гроші погодилася вештатися на кухні, або вона з містером Х’ю в змові й поселилася на ранчо Доута не тільки заради грошей».

Відчинилися двері, і майже одночасно вийшли Кукудзі й Тійока. Пан Тонако був у строгому білому костюмі з блаватним метеликом під комірцем сорочки. Посередині метелика червоніло маленьке сонце — мініатюрна копія з білого прапора, що ледь поколисувався у пекучому мареві над дахом будинку.

Це якось одразу змусило гостей набрати поважного вигляду й з дипломатичною люб’язністю розкланятися з господарем.

Тійока ж була такою веселою і щасливою, як тоді, коли вітала Острожних з балкона котеджу. Зелена блузка з натурального шовку наче була зіткана з молодого блискучого листу й тріпотіла, мов жива.

— Заходьте, заходьте, — з м’яким акцентом говорила Тійока англійською. Вона підбігла до Каті й, зводячись навшпиньки, зазирнула їй в очі. Мигнули ніжні червоні губенята, які, мов рідну сестру, обцілували Катю. — О-о, містер Острожний, товариш Павел, — з удаваною велеречивістю мовила Тійока. — О, і ви тут, містер Х’ю! Я на аас в образі за те, що минулого разу не затримались у нас і не випили чашечку чаю.

— Сьогодні я готовий нести покарання — випити вдвічі більше, — вклонився Вундстон.

— Тост має містер Вундстон! — оголосив на правах господаря Кукудзі Тонако й націлився на Х’ю своєю борідкою, схожою на засушений корінь ковили.

— Дякую за довір’я, — почав Х’ю. Лілі приязно подивилася на Катю, переповівши їй першу фразу Вундстона. — Я не готувався до промов на такому рівні, - продовжив Х’ю, — та й ніхто мене на це не вповноважував. Тому все, що я скажу, — лише моя приватна позиція, і ні в якому разі прошу не сприймати мої слова за офіційну установку мого уряду. Панове! Точніше, дами і колеги! Вперше в історії цивілізованого світу зібралися разом однодумці науки в цій долині тиші і спокою, де ніхто не заважатиме попрацювати над найпекучішою проблемою нинішньої і майбутньої цивилізацій — новими видами енергії, якої ми не бачимо, бо не можемо збагнути першопричини її збудження. Океани, безмежжя тепла криються в безконечності атома, у не відкритих ще нами істинах гравітації, У всьому, що досі здається парадоксом природи. Сьогодні, як це не дивно, нагромаджено нечувану кількість енергії, але з неї не може скористатися людство Землі. Ми навіть боїмося уявити ту мить, коли над нашими головами та сила вихлюпне огненні моря. Ви добре знаєте, про які запаси енергії я говорю. Ця енергія, панове, нам не підвладна, бо не вчені, а генерали прибрали її до рук, і не знати ще, коли ми від них її заберемо, щоб використати на добро. Цю прірву сили, нищівної сили, створили ми з вами, панове. Наш розум, який має бути вище державних устроїв і чвар, національних примх і того, що породжує недовір’я, розум, що усвідомив свій обов’язок перед усім живим на планеті, цей розум повинен своїм відкриттям осяяти Землю й перетворити загублене в пісках ранчо Доута на нову Мекку людського генія. Пропоную підняти келихи за цю місію вчених мужів, у яких найвідважніші й найпрекрасніші жінки. За співдружність розуму і серця! — вигукнув Х’ю.

— За мир! — не втрималася Катя. — За те, щоб було для кого робити ваші відкриття.

Під час обіду й довгої церемонії японського чаювання Павло відчував якусь приховану нещирість надміру веселої Тійоки і балакучого Х’ю. Хотілося швидше позбутися обов’язкового етикету й залишитися удвох з Кукудзі, поміркувати, як працювати разом у чужій стороні. Дома, в Ягелі, Павло уявляв, що житимуть вони в місті, де можна буде спілкуватися з багатьма колегами. «Ранчо Доута — своєрідна база по розробці всегалактичних енергій? — запитав себе Павло. — А якщо теорія Кукудзі стане реальністю? Тоді після реакції стискання від нашої планети залишиться кулька завбільшки з вовчу ягоду?»