Чтение онлайн

– -- Ну, я ж, тобі, казав!--- втрутився в розмову, Шутім.

Малому, теж хотілося, прийняти в ній участь. Йому було нудно, від того, що ніхто з ним не розмовляє. Це, ніби то, підривало, його значимість, в цій пригоді.

– -- Так, я пам’ятаю. Та вибач, я тобі не повірив, одразу.

– -- Ну, от іще!
– -- образився Шутім, і накопичивши губи, одвернувся у бік.

– - В нас, є, кілька годин до півночі.
– -- не звертаючи уваги, на поведінку карлика, повідомив Муеро.
– -- Потім почнеться, незворотній процес. В кігтях шорхів, справді, знаходиться отрута. Якщо, вони , не можуть одразу здолати свою здобич, то намагаються, хоча б, поранити її. Коли жертва ослабне, вони нападають вдруге, і домагаються свого.

– -- А, ці, шорхи, можуть з’явитися в нашому лісі?--- забувши про образу, спитав Шутім.

– -- Це, лише, справа часу, а можливо, вони вже тут. Тому, і нам з тобою, Шутіме, не варто залишатись в лісі. Ми, теж, підемо разом з цими людьми на болото.

Коротун, з острахом, роззирнувся.

– -- Не бійся, в день, вони не з’являться.
– -- заспокоїв, його, Карол.

Муеро взяв з полиці кілька пляшечок, і змішав їхній вміст, в одній посудині. Ще, дістав зі скрині, невеличкий згорток, і теж сховав.

– - Веди, мене, в свій табір. –-- звернувся, Лісовик, до хлопця.

– -- Взагалі то, я, дороги не знаю.
– -- розгубився, Карол.

– - А я, для чого, друже? Невже ти міг подумати, що я, тебе, покину? У всякому разі, до своєї пастки, я зможу, вас, довести.
– -- лукаво посміхнувся, Шутім.

– -- Ну, а далі, я шлях помічав! — зрадів пропозиції коротуна, Карол.

І вони, у трьох, вирушили, в зворотну, дорогу.

Вже сутеніло, коли між деревами заблищали вогнища. Карол зі своїми новими знайомими поспішали як могли. Коли вони зайшли до табору, їм на зустріч вийшов дядько Мартін :

– - Кароле, де тебе носило?
– --- почав було, він, сварити небожа, та помітивши незнайомців, замовк.

– - Дядьку , дозволь познайомити тебе, з Шутімом та Муеро – Лісовиком. Муеро вміє лікувати, і спробує допомогти хворим.

– - Людино добра, якщо ти справді можеш, то врятуй їх. Благаю тебе. — вклонився старійшина, Лісовику.

– - Не треба мене благати, я саме для цього і прийшов. — відповів чаклун. – Мені, лише, потрібен казан з киплячою водою.

Невдовзі, над вогнищем висів казан, і в ньому булькала вода. Муеро підійшов до посудини, і почав виливати в нього зілля, що приготував, читаючи, при цьому, якесь заклинання. Нарешті дійство було закінчене, чаклун попрохав зняти казан з вогню.

– - Дайте, кожному пораненому, по кухлю цього зілля, а з того, що залишиться, зробіть до ран примочки, і прикладайте їх, поки не зійде сонце.

Жінки, зробили все так, як він сказав. Цілу ніч вони ходили біля поранених, і на ранок, тим справді полегшало. Хворі почали їсти, а деякі навіть повставали. Мілена теж майже одужала, вона сиділа в своїй постелі і пила узвар , що їй приготувала мати. Карол прийшов її провідати, він приніс дівчині маленький букетик лісових квітів.

– - Це для тебе, видужуй швидше.

– - Мій лицарю! Ти насправді приніс мені золотого птаха, моє життя! — ніжно посміхнулась йому Мілена. Вона взяла, протягнуті їй квіти, і притулила до свого, ще трохи блідого, обличчя.

– - Але ж не я тебе вилікував, а Муеро. І дякувати ти повинна його. — відповів хлопець.

Та насправді йому було дуже приємно від слів дівчини. Він взяв її маленьку ручку , своєю, майже чоловічою рукою, нахилився і поцілував в тендітні пальчики. Мілена зніяковіла, але руки не відняла. Їй була приємна така увага хлопця.

Чоловіки сиділи навколо багаття. Хто курив люльку, хто пив зварений з трав чай. Муеро і Шутім теж були в цьому колі , вони залишилися в таборі біженців. В ранці , Мартін і Мозус принесли їм торбинку з золотом, як плату за порятунок. Та вони відмовились, сказавши, що для них найдорожча плата, це вдячність селян. А Шутім ще добавив:

– - Що ми, тут у лісі , будемо робити з цим золотом? Краще нагодуйте нас сніданком.

Тепер вони сиділи разом з селянами і вирішували, що ж робити далі.

Сьогоднішній день і ніч нам доведеться пробути у цьому таборі. Люди ще надто слабкі, щоб мандрувати далі. — мовив староста.

– - Так, ми згодні. — закивали головами чоловіки.

– - Але не довше. Це диво, що шорхи, нас ще не винюхали. Тьху – тьху. Щоб не наврочити. — сплюнув Перус.

– - Нам звідціля, треба швидше забиратися. До болота ще довга дорога, та і шлях ми не знаємо. Іти доведеться навмання. — добавив до слів товариша, Мозус.

– - Як це навмання?— обурився Шутім. —Я, цей ліс, знаю як свою долоню.

І коротун виставив на перед свою малу, пухку долоньку. Всіх це розсмішило.

– - Вибач, друже .— посміхаючись, як і всі, мовив Мозус. — Ми не подумали, що ти погодишся нас провести. Ми будемо тобі дуже вдячні, за допомогу.

– - А як що те плем’я , що зараз живе на болоті не схоче нас мати за сусідів? – спитав один з селян.

– - Треба когось послати до болотників і домовитись з ними. Щоб не виникло непорозуміння між нашими племенами. — висловив свою думку Мартін.

– - Старійшина правий. Я готовий піти. — визвався Мозус.

– - Візьміть і мене. — підійшов до гурту чоловіків, Карол. – Я молодий , враз добіжу.

– - Молодість це добре. – погодився Мартін. — Але потрібна ще і жінка. Коли в компанії є жінка, до них не так вороже відносяться , як до гурту самих чоловіків.

– - Візьміть мою дочку, Ніку.
– -- порадив, Мартін.
– -- Вона хоч і молода, та смілива і розумна дівчина.

– - Значить ідуть, Мозус, Ніка, Карол і звісно Шутім , як провідник. — Мартін підвівся. — Тоді все. Ідіть збиратися в дорогу.

– - Гадаю, моя допомога, теж не завадить. – мовив старий чаклун, звертаючись до товариства. – З тобою , Кароле, мені, неодмінно треба поговорити. Я зроблю, це, мандруючи разом з вами, до болота.

– -- Ні.
– -- заперечив, Мозус.
– -- Дорога буде важкою. Поговорите, коли повернемось.

Здавалось, Муеро трохи засмутився, цьому рішенню, та сперечатись не став.

Селяни збирати хмиз і складати багаття, а Мозус з компанією збиратися в дорогу. Мартіну, довелось пояснювати, своїй дружині, необхідність Ніки, в цій мандрівці. Вони довго сперечались. Та в решті-решт, дійшли згоди. Хелена взяла з Мозуса слово, що той оберігатиме її доньку, як власну. Степовик обіцяв не зводити з неї очей. Ніка дуже зраділа, що знадобилась її допомога. У подорож до болота, взяли саме необхідне. Шутім упевнив, що на місце, прийдуть до ночі, якщо вирушать негайно. Тому зволікати не стали і попрощавшись з рідними, відправились у подорож. Та не встигли відійти і ста метрів, як почули за спинами оклик. Усі як по команді зупинилися і озирнулись назад. Путаючись у траві і спотикаючись , за ними бігла Мілена. Дівчина зупинилась, не добігши до них кілька кроків , знесилено сіла на землю. Зі сльозами на очах , і в голосі, звернулася до Карола: