Чтение онлайн

– -- То я, тобі заважаю?

– -- Ну що, ти, вигадуєш? Ти, для мене, найгарніша дівчина у світі! Я дуже сумуватиму за тобою. І намагатимусь повернутися як найшвидше!

Мілена нахилила голову і крізь сльози промовила:

– - Ти весь час кудись зникаєш, мені погано без тебе. Я тільки і роблю, що чекаю на тебе.

– - Ну в цьому є і гарна сторона. Я тобі не набридну.

Карол поцілував подругу в носика і провів долонею по русявому волосі. Йому теж не хотілося її залишати, та він не мав права ризикувати її життям. Міла, мабуть відчула його турботу, вона обхопила його шию руками і обсипала дороге обличчя поцілунками. Хлопець оторопів, від несподіванки, а коли прийшов до тями, то дівчина вже бігла доганяючи маленький караван , що зникав в глибині лісу. Їй було трохи соромно за свій вчинок, та вона не шкодувала про зроблене. Її щічки горіли рум’янцем, а очі світилися щастям. Орика уважно подивилася на дочку, потім перевела погляд на чоловіка, той теж помітив як збуджена Міленка. Подружжя переглянулись і мабуть пригадали свої залицяння, подарували одне одному, ніжні посмішки. Перус пригорнув до себе дружину. Ніщо так не тішить батьків , як щастя власної дитини. Мозус ішов попереду, разом з Крістуром , він ніс на своїх широких плечах Мартінових близнюків, чім дуже тішив дітлахів. Він їх то підкидав, то крутив в повітрі, а вони реготали, аж заходились. Марика дивилася на них і в блакитних очах бриніли сльози.

– - Ти , чого , подруго?— звернулась до неї, Хелена.

– - Згадала своїх хлопчиків. Твої близнюки мені їх нагадують, Модусові мабуть теж.

– - Не сумуй , Марико, звичайно твій біль не згасне ніколи, та в тебе на руках зараз, хоч і не рідне, та вже мабуть дороге для тебе дитя. Воно зменшить твою тугу.

– - Мабуть так. — погодилась Марика, і ніжніше пригорнула до себе немовля.

6

Шутім, як і першого разу, коли водив Карола до Лісовика, ішов по переду. Хлопець брів по заду і був весь час замислений. У нього в душі, було відчуття, що ота, майбутня мандрівка, про яку казав Муеро, щось змінить в його житті, і це відчуття збуджувало його. І від того він все прискорював і прискорював шаг. Він обігнав свого провідника , наче сам знав дорогу і пішов далеко вперед , коротун за ним не вспівав.

– - Агов , хлопче, може притримаєш коней, бо я за тобою не вспіваю. Боги не дали мені такі довгі ноги, як тобі. Чи ти, краще за мене, знаєш де я живу?

Карол схаменувся.

– - Вибач, Шутіме, я трохи замислився. — зупинився Карол.

– - З твоїми думками, можна забрести хтозна куди. — посміхнувся чоловічок.

– - Послухай , Шутіме, я давно хотів тебе спитати, звідки ти тут такий узявся? Я ніколи не бачив такого народу. — несподівано для Шутіма, спитав Карол.

Коротун здвигнув плечима.

– - Муеро казав, що до приходу Мари, був такий мандрівний народ. Вони подорожували нашими планетами, по чарівному переходу. Мабуть моїм батькам сподобався цей світ, і вони залишилися. Та вони вже давно померли, і я остався один. От і живу в лісі, самітником, бо яка жінка, схоче мати, такого чоловіка.

Каролові стало жаль Шутіма. Він спробував його втішити:

– - Десь у світі є і твоя половинка, і ти її, неодмінно знайдеш.

– - Тобі легко казати! Ти, он який, красень! — заздрісно пробурчав чоловічок.

– -- Ти теж, але по своєму!
– -- і щоб змінити тему, спитав.
– -- Нам ще довго іти?

– -- Та вже прийшли. Ось мій будинок!

– -- Де? Я нічого не бачу!

– -- Не туди дивишся, задери голову до гори.

Карол подивився в гору, і на одному з дерев побачив хатинку.

– -- Ти живеш на дереві?

– -- Так. Чому, тебе, це так дивує?

– -- Але ж, це так складно, кожного разу залазити догори!

– -- Кароле, якби ти був лісовим мешканцем, то не задавав би, таких глупих, запитань. Подивись на мене! Я навіть, як слід, і постояти за себе не в змозі! А, якщо прийде, якийсь злодій!

– -- Злодій? Тут в лісі?
– -- Каролові стало смішно, і він пирснув.

Шутіма це, несподівано образило:

– -- Ну не злодій, а великий звір. Яка різниця! І взагалі, кожен живе як уміє. Якби я знав, що ти такий… --- коротун не зумів підібрати підходящого, для Карола, прозвиська, махнув рукою, і додав: --- То залишив би, тебе, в своїй пасці!

– -- Ну годі, не гнівайся на мене. Я зовсім не хотів тебе образити. Пробач.

Карол, від щирого серця, попрохав вибачення, і карлик йому пробачив:

– -- Забули.

Шутім підійшов до дерева, на якому була його хатина, і відшукавши серед гілля шворку, смикнув за неї. Згори, з тріском розмотуючись, опустилась мотузяна драбина. Чоловічок, з проворністю, якої від нього, Карол, зовсім не очікував, поліз у верх. Сховавшись в своєму будиночку, Шутім почав збиратися. Стоячи під деревом, хлопець чув, як на горі, щось гупало, гуркало, дзвенів якийсь посуд. Нарешті, важко сопучи, з торбиною за плечима, з’явився Шутім.

– -- Ну, от. Я вже готовий в путь!
– -- бадьорим голосом, об’явив він.

Переселенці, рухались повільно, на возі по лісі дуже не розженешся. То корчі, то поламані дерева, по всяк час, перетинали шлях. Доводилось весь час зупинятись і розчищати дорогу. Мартін підійшов до Крістура щоб, спитати про спільне проживання обох племен.

– - Взагалі то, це питання , до нашого старшини. Та я гадаю ми зможемо на перший час розмістити дітей і жінок в своїх домівках. Для решти, збудуємо тимчасові курені. Потім, допоможемо збудувати власні будинки.

– - А скільки у вашому селищі хат?

– - Десятка два набереться. Місця хватить усім.

– - Я і мої люди , дуже вам вдячні за прихисток. Нам більше нікуди іти. Ти ж сам чув, що робиться навкруги. – сумно промовив Мартін.

Крістур, в знак згоди, кивнув головою.

– - Стій! Дали дороги немає. — хтось гукнув попереду. – Цей завал ми вже не зможемо прибрати.

– - Тоді розпрягайте коня. Віз залишимо тут. На болоті, він вам все одно не знадобиться. — скомандував Крістур. – Дещо з речей, нав’ючимо на тварину, решту доведеться нести самим.

– - Всього не візьмемо. — промовив хтось з селян.

– - Нічого страшного. До болота, залишилось не так багато іти. Повернемось сюди завтра в ранці і перенесемо решту речей. Їх тут ніхто не займе.

Мартін ходив між людьми і розподіляв поклажу. Нарешті рушили далі. Аж на вечірній зорі, біженці, увійшли до поселення болотників. Місцеві жителі гостино їх зустріли. Вони вже домовилися між собою, де житимуть прибулі. Людей швидко розселили і селище зажило звичайним життям. В домі голови, зібралася знайома компанія: Мозус , Крістур, сам господар з дружиною, добавилися ще Перус, Мартін та Муеро-Лісовик. Вони сиділи за накритим столом і розмірковували про подальше співіснування.

– - Щось, Карол затримується, не сталося б якогось лиха. На дворі, вже глупа ніч. Ліс для ночівлі, не саме вдале місце. — захвилювався Мозус.

– - Ти правий . – підтримав товариша Перус.

Всі одразу переключилися на цю тему. Хто пропонував, зразу іти хлопця шукати, хто діждатись ранку, та було зрозуміло , доля Карола і Шутіма, нікому не байдужа.

А хлопець з коротуном в цей час ішли по лісі. Темінь навколо була така, що хоч око видовбай. Вони натикались на стовбури дерев, шкопирталися через коріння і бурелом. Остаточно вибившись із сил, вирішили заночувати прямо там де стояли. С трудом, назбирали хмизу і розвели багаття.