Чтение онлайн

– -- Годі тобі, жінко.
– -- спробував заспокоїти її, голова.

Та це не подіяло. Жінка закривши обличчя фартухом, вискочила назовні.

– -- Ви не ображайтесь, на неї.
– -- трохи винувато, промовив господар.
– -- Ваше горе, нам знайоме. Наші діти теж стали жертвами цієї нечисті. Це горе залишиться з нами довіку. Так, шорхи мисливці. Цю якість їм подарував Норк. Якщо їм щось потрібно, вони це дістануть будь-якою ціною. Вони знищіли нашу країну, та не їхня в тому вина, а жорстоких рабовласників. Ці істоти, лише кара, та біда, що за скоєне зло, розплачуються інші народи. Моє плем’я теж намагалось з ними боротися, та вони плодяться мов щури, на місце одного вбитого шорха , приходить два. І ми втекли через вузький перешийок на велику землю. Та видно і недолюди, знайшли цей шлях. Ми намагались попередити про небезпеку, та нас ніхто не слухав. Ми на цих болотах оселилися два роки назад, і майже не спілкувалися з іншими племенами, тому і гадки не мали, що ця погань так близько.

– - Ми теж намагались попередити інші селища, та шорхи нас випереджали. Лише одне плем’я, на нашому шляху ще виявилось не займане, вони зуміли відбити напад, та в селищі їм не можна було залишатися, і вони прийшли до лісу, але шорхи, скоро, знайдуть їх і тут. Це лише справа часу. От вони і послали нашу компанію до вас, спитати згоди на їхнє переселення на болото. Лише тут, вони, як і ви, можуть бути в безпеці.

– - Це плем’я дуже велике?— спитав голова.

– - Чоловік сто.

– - Я звісно не проти сусідів, і мої люди, я впевнений , також. Врешті-решт, це болото, на землі Махтера, але воно дуже бідне на рибу і дичину. Нам доводиться ще й полювати. Якщо нас оточать підземляни, то в лісі не залишиться жодної тварини.

– - То ви нам відмовляєте?— не зрозумів голову, Мозус.

– - Ні в якому разі! Просто попереджаю, що жити доведеться, упроголодь. Та поки нам ще є що їсти, запрошую на обід вас і ваших друзів.

Наче відчувши, що розмова скінчилась, до хатини зайшла господиня. Її очі були червоні, від пролитих сліз. Мозусові стало її шкода, адже вона розстроїлась через його розповідь.

– -- Жінко, лаштуй на стіл!
– -- наказав голова, і вона, мовчки взялась за справу.

– -- Дозвольте, я Вам допоможу.
– -- визвалась Ніка.

Господиня глянула на дівчину, і вперше, посміхнулась.

– -- Авжеж, дитино, допоможи.

В цей час, Карол не знаходив собі місця, він дуже хвилювався за долю Мозуса і Ніки. Він майже забув, що сам знаходиться в такому ж становищі. Час тягнувся дуже повільно. Хлопець міряв ногами маленьку халупку, і намагався щось вигадати для порятунку, та нічого не спадало на думку.

– - Юначе, сядь і не мерхти в очах, тут і так тоскно, ще ти бігаєш як щур по клітці. — стомлено промовив Шутім, і провів долонею по обличчю.

– - Я б , одним ударом, вибив ці двері, але це нічого не дасть. Ми не знаємо де зараз наші друзі. Та і в цих лабіринтах ми швидко заблукаємо. — розмірковував Карол.

– - А ще , ми не переможімо охоронців. Ти бачив , які тут здоровенні чоловіки? — насмішкувато підтримав , хлопця, коротун. — Я гадаю, з нашими друзями, все добре. Вони зараз розмовляють з їхнім головою.

– - А може вони над ними знущаються?—в голосі , Карола, чувся розпач.

– - Може, ці люди і живуть на болоті, але вони не дикуни. Їм теж треба у всьому розібратися. Вони б не стали мене рятувати, щоб потім вбити. — заспокоїв друга Шутім.

Двері відчинилися, почувся молодий голос:

– - Виходьте, і ідіть за мною, вас чикають у нашого голови. Я проведу.

Вийшовши на зовні, полоненні, побачили хлопця, одного віку з Каролом. Він був високим і дуже худим, на голові, в усі боки, стирчало вогняно-руде волосся. На веснянкуватому обличчі світилась широка посмішка, в прищурених очах вигравали веселі, зелені вогники.

– - Мене звуть, Івер. А як вас називати? – спитав він у юнака і коротуна.

– - Мене звуть Шутім. А цей хлопчина, Карол. — відповів за обох Шутім. Він відразу відчув довіру до цього кумедного хлопця.

– - Дуже приємно познайомитися. — посміхнувся той у відповідь.

– - У вас тут, так заведено, спочатку ув’язнювати, а потім знайомитись?— хмурячись, пробубнів Карол.

– - Не ображайтесь на нашу охорону. Вони люди суворі, і не дуже довірливі, але ж вони вам нічого поганого не заподіяли. — оправдувався за своїх , Івер.

– - Ну годі , вже теревенити. — гукнув один з охоронців. — Вас чекають.

В хатині голови, вже був накритий стіл, не дуже багато, але наша компанія і цьому була рада, бо дуже зголодніли. Господар, перш ніж запросити гостей до столу промовив:

– - Ми не сідаємо до столу з людьми, яких не знаємо як звуть. Тому, перш ніж їсти, давайте познайомимось. Мене звуть, Хартум, мою дружину Маліла. Отой мовчазний чоловік, що стоїть під дверима, вказав він пальцем на широкоплечого здорованя , який забрав у Карола ножа, звуть Крістур. Він мій небіж і гарний воїн. Івера ви вже знаєте, вірніше половина з вас, а решта знайомтесь. Ну а тепер, прошу , назвіться і ви.

Друзі представились, після цього їх, нарешті, запросили до столу. За що, вони були дуже вдячні господарям. Їли все, що подавали, особливо сподобались шматки білого м’яса, які весь час господиня докладала їм в тарілки, на смак, воно трохи нагадувало рибу.

– - Неймовірно смачно. – похвалив Малілу, Мозус. — Ви добре готуєте цю рибу. Хазяйка посміхнулась і якось дивно глянула на Хартума, той теж не втримався від сміху:

– - А хіба хтось казав, що то риба?— спитав він у свого гостя.

– - А що ж це таке? — насторожився Мозус.

– - Болотяні черви. — відповів господар, і знову розплився в посмішці.

Гості як по команді відсунули тарілки, лише Шутім продовжував наминати, не звертаючи уваги на те, що відбувалось.

– - Даремно , ви, так реагуєте. — сказав голова. — Назва звичайно не дуже гарна, але інакше цих тварин і не назвеш. Вони живуть у болоті великими кублами і харчуються мулом, або дрібними істотами, що в ньому живуть, всмоктуючи його в себе. При цьому, утворюються великі і глибокі ями, які можуть стати для людини пасткою, але лише їх, тут удосталь. Риболовлею і полюванням ми б не прохарчувались, от і вирішили спробувати на смак цих черв’яків, і не пошкодували. Ви ж самі казали, смачно.

– - А я, і зараз так скажу. – Поплямкав повним ротом коротун, чим знов, всіх розсмішив.

Він вже звик, що з нього весь час сміються і майже ніколи не ображався, лише в окремих випадках. Тому продовжував їсти спокійно.

– - Ну якщо ви вже наситились, вирушимо в дорогу. — вже серйозно мовив голова. — Для людей, що чикають в лісі, дорога кожна мить. Наші воїни, допоможуть вам.

Посланці, навіть не сподівались, на таку гостинність. Мабуть, пережиті цим племенем нещастя, відкрили їхні серця до співчуття іншому народові. Разом з ними, у зворотну путь, вирушило десять воїнів-болтників. Головним серед них, був призначений Крістур. Один з воїнів, на ім’я Капер, постійно намагався бути поруч з Нікою. Він, як галантний кавалер, допомагав їй долати перешкоди, підтримуючи під руку. Одного разу, навіть насмілився взяти на руки, щоб перенести через замулену ділянку шляху. Та Ніка, йому, цього не дозволила.

– -- Ану забери руки!
– -- гримнула вона на парубка.
– -- Ти бач, який нахаба! Те, що я дозволяю тобі, мені допомагати, не означає, що ти можеш мацати мене, де заманеться!

Такого опору, парубок, вочевидь, не очікував. Він оторопіло зупинився, і розгублено дивився на дівчину, не знайшовши що їй відповісти. Ніка повернулась, і гордовито покрокувала через багнюку.

– -- Що, брате, бачу залицяння не вдалося?
– -- спитав у нього, його рідний брат, Плато.

– -- Та, ну, тебе!
– -- огризнувся Капер, і побрів слідом за Нікою.