Чтение онлайн

Карол радів, що збирається така чудова компанія. Хартум підвівся, він сидів на порозі свого будинку, і обвівши поглядом народ, сказав:

– - Ну, от і добре. Я гадаю, що цих людей, буде достатньо.

– - Як це , достатньо! А я. — вискочив на перед Шутім. — Я теж іду з вами!

– - Ні , Шутіме, не ідеш. Це занадто важка подорож для тебе. — спинив його, Мозус.

– - Так, не справедливо! Якби не я, ви б старого Лісовика, навіть і не знали.

Коротун з пересердя , тупнув своєю кривою ніжкою. Мозус посміхнувся, намагаючись заспокоїти його.

– - Ми всі, цінуємо те, що ти для нас зробив. І дуже тобі вдячні. Але, Шутіме, ні і ще раз, ні . Зрозумів?— поставив крапку в розмові, чоловік.

Коротун мовчки повернувся і пішов до будинку Крістура, що його приютив. Він ніс, в душі, глибоку образу.

– - Що ж, я гадаю, всім можна розійтись. А ті, що завтра вирушають в дорогу, зайдіть до будинку. — наказав голова болотників. І пішов в приміщення, перший. Його дружина сиділа на лаві, під вікном і щось в’язала.

– -- Маліло. — звернувся він до неї. — Збери своїх подруг і разом , налаштуйте все необхідне хлопцям в дорогу. В ранці, вони вирушають.

Жінка мовчки встала і вийшла з хати. Хазяїн, запросив всіх сісти.

– - Ну, чарівнику, розповідай куди треба іти. — обізвався до Муеро, Плато.

Старий, обережно розгорнув на столі, пожовклий папір і пригладив рукою .

– - Це мапа. Шлях указаний від моєї хатини і аж до замку Орнагула.

– - Добре, щоб ця подорож, не виявилась марною. — зітхнув Мозус. — На весь шлях у нас піде, не менше тижня. І то, якщо в дорозі, нас, ніхто не затримає.

– - Крістуре, як ти гадаєш, нам краще обійти болото , чи піти навпростець. — запитав Карол .

– - Я, це болото, добре знаю. Якщо підемо в обхід, втратимо майже день, а якщо навпростець, години за три перейдемо. — відповів болотник.

– - Візьмете два човни. Місцями трапляються глибокі ями, пішки ви через них не перейдете. Та й про кубла черви, не треба забувати, вони страшніші за трясовину. — давав настанову , Хартум.

– - Не хвилюйся, голово. Все буде добре. — заспокоїв його племінник.

– - Вирушаємо з першим промінням, тому пішли відпочивати. Особливо це потрібно тобі, Кароле, ти ледь на ногах тримаєшся. — закінчив розмову Мозус.

– -- Зачекайте ще трохи.
– -- зупинив товариство, Муеро.
– -- Я для вас, ще дещо приготував.

Старий чарівник витяг пляшечку і торбинку.

– -- Оце, зілля, на кшталт того, що я готував у лісі для поранених, але в десятки разів сильніше. Достатньо краплини, щоб заживити найстрашніші рани.
– -- пояснив Муеро, віддаючи посудину, Каролу.

– -- А в торбинці, що?
– -- поцікавився юнак.

– -- Це, чарівний порошок. Його сила в тому, що посипана ним річ, в темряві починає світитися. Сподіваюсь, вона стане вам у пригоді, коли не зможе допомогти вогонь.

– -- Дякуємо, тобі, Лісовику. Ця подорож, насправді, є нашою останньою надією.

– -- Я, лише, підказав шлях, а іти ним, вам.

Нарешті, всі розійшлись по домівках. Попрощавшись, Карол пішов разом з Івером, до його хатини. Спочатку хлопці ішли мовчки, потім Карол спитав:

– - Чому ти визвався іти з нами? Ти ж розумієш, що це небезпечно.

– - Ми ж друзі! І повинні бути разом. І Мозус так сказав.

– - Ми ж ледь знайомі. Ти, впевнений, що я той самий друг, який тобі потрібен?

Івер знизав плечима.

– - Я швидко розпізнаю людей. Ти хлопець, що треба.

– - Мені приємно, що ти про мене такої думки, але ж, як же твоя мама. Вона ж залишиться зовсім сама. Ти, про неї , подумав.

– - Мама мене зрозуміє. Звісно їй буде важко мене відпускати. Та вона не осоромить свого сина, перед чоловіками.

Так розмовляючи, хлопці дійшли до помешкання. В середини горіла маслянка, жінка схилилася над якимось шиттям. Івер сів поруч неї.

– - Мамо, я іду з селища, разом з кількома друзями. Ми повинні допомогти людям здолати шорхів.

– - Тобі ,обов’язково, треба іти ? Мало ми помикалися світом. Не находився?— сердито мовила вона.

Жінка затулила обличчя руками і заплакала. Вона розуміла, що не зупинить свого хлопчика, але їй так не хотілося втрачати його. Юнак став навколішки біля неї і сховав лице в ганчір’ї, яке вона тримала.

– - Не сердься, мамо. Якщо не я , то хто інший? Все буде добре, ось побачиш! Ми здолаємо цю мерзоту і швидко повернемось.

Жінка нахилилась і поцілувала сина в потилицю. Від цієї картини у Карола защеміло серце, він ліг на лаву і повернувся обличчям до стіни. Хлопець пригадав, як не хотіла відпускати його від себе, рідна мати, гладила по голові і плакала. Як це було недавно, і як давно. Здавалось, пройшла ціла вічність з того часу. Важкі думки каменем давили на душу, та втома далась взнаки, в скорості, Карол заснув, міцно, без снів.

На ранок, все вже було готове в дорогу. Міла стояла на містку, біля човнів, які приготували для мандрівників. Вона навмисно, встала так рано і мабуть пішла б до хатини де ночував Карол, та не знала де вона знаходиться. Тому і стояла тут. Дівчина була страшенно сердита на хлопця. Він, вчора, навіть не здогадався прийти до неї, а сьогодні, знову її полишає. Він, навіть не захотів повідомити їй, про свою нову подорож. Мілена почула позаду кроки і обернулась. До неї наближався Шутім.

– - Чому так рано підхопилася, Міленко?— спитав він, ще з далеку.

– - Чекаю на Карола. Хочу сказати йому все, що я, про нього думаю!

– - Нетреба, Міло. У мене є, до тебе, справа. Пішли зі мною, я тобі розповім.

Проводжати маленький загін, прийшло все селище. Люди на перебій прощалися і бажали удачі в дорозі. До Карола підійшла Мілена, вона ніжно взяла , своїми маленькими долонями його обличчя і поцілувала у губи. В її очах не було смутку. Юнак згадав їхнє останнє прощання, тоді дівчина була геть іншою, його це трішки збентежило. Подруга до нього ласкаво посміхнулася і побажала успіху і талану. Карол подякував, і вже був зробив кілька кроків в бік човна, та знову озирнувся. Мілена , стояла на тому ж місті, склавши руки на грудях, її обличчя було спокійне і рішуче. « Тут, щось не так.»-- підкралися до хлопця сумніви. Та суєта прощання, відігнала від нього цю думку. Капер відшукав у натовпі Ніку. Він підійшов до дівчини, і трохи соромлячись, спитав:

– -- Ніко, я можу сподіватись на те, що ти мене чикатимеш?

Дівчина посміхнулась кутиками губ, і кокетливо кивнула головою. У парубка, від радості, закалатало в грудях. Не пам’ятаючи себе, він обхопив, своїми сильними руками, дівочий стан, і закрутив її, навколо себе. Цього разу, Ніка не пручалась. Вона зняла, зі своєї шиї, намисто, і поклала на широку, чоловічу долоню. Капер затис подарунок в руці:

– -- Я обіцяю, що скоро, повернусь! До такої гарної дівчини, як ти, не можна не повернутися.