Чтение онлайн

– - Дивно, вже давно повинно бути болото. — виправдовувався Шутім.

– - Ти впевнений, що ми , ішли правильним шляхом? — спитав його хлопець.

– - Зараз, я, ні в чому не впевнений. В ночі, ліс виглядає інакше, ніж в день. Розвидниться, тоді побачимо. — відповів коротун.

Карол поворушив палицею в багатті, і сумно зітхнув:

– - Наші, вже мабуть повечеряли. Їсти хочеться так, що аж душа болить.

– - Думаєш, тільки тобі. У мене, теж мабуть , з самого ранку і крихти хліба в роті не було. А болотяні черви, такі смачні. — замріяно промовив, Шутім.

– - Так. Зараз я б і від черв’яка не відмовився. – погодився з ним Карол.

Він сердито жбурнув в багаття свою палку.

– - Спати будемо по черзі, мало чого може статися.

Коротун погодився, і першим улігся біля вогню, скрутившись калачиком. Карол посміхнувся, дивлячись на нього. Йому подобався цей чоловічок, трохи дивакуватий і безпосередній, наче дитина. Хлопець обперся спиною об стовбур якогось дерева, і став згадувати прощання з Міленою. В грудях млосно залоскотало , йому дуже захотілося її побачити. Він пригадав її миле личко, дотик ніжних рук, і важко зітхнув. І як їх згараздило, заблукати? Несподівано, юнак почув шурхіт. Десь зовсім поруч. Він взяв з вогню гілляку, і піднявши її над головою, трохи пройшов в перед, на звук. Спочатку він нічого не побачив, та раптом, перед ним, майнула якась тінь. «Невже шорхи?»-- майнула у хлопця , страшна думка. Він не уявляв, яка в лісі, ще може бути небезпека. Він почав водити вогнем , на всі боки, намагаючись висвітити ворога. З ліва від себе, він побачив дві зелені точки, за ними ще кілька пар. Він кинувся назад до вогнища, підкинув в нього хворосту. Прокинувся Шутім.

– - Що сталося? Чого ти розбігався?

– - Вставай , здається поряд підземляни. — схвильовано відповів Карол.

Коротун миттю вскочив на ноги і теж вихопив з вогню палаючу гілку. Він ще не зустрічався з цими тварями, та йому вистачало і розповідей про них.

– - Де ти їх бачив?

– - Он , з того боку. — тикнув пальцем, хлопець.

Шутім придивився, і теж побачив зелені очі, та вже не в купі. Незнайомці розійшлись на півколом, мабуть готовлячись до нападу. Чоловічок вище підняв вогонь. Потім повернувся до Карола.

– - Це не шорхи. — повідомив він йому.

– - А хто?

– - Вовки. Та від цього нам не легше. Ти вмієш лазити по деревам?

Хлопець ствердно хитнув головою.

– - Тоді залазь, а потім допоможеш піднятися і мені.

Каролові не потрібно було повторювати двічі. Він швидко задерся на найближче дерево. Шутім в той час стояв розмахуючи палаючою гілкою, та вона швидко догоряла. Вовки підходили все ближче і ближче.

– - Ти скоро там. – зляканим голосом гукнув коротун.

– - Давай руку. Я тебе підтягну. — скомандував Карол .

Він перегнувся через товсту гілляку і простяг другові руку.

– - Опустися нижче, я не дотягнуся.
– -- попрохав Шутім.

Юнак опустився трохи нижче і схопивши товариша за зап’ясток, з силою смикнув в гору, і якраз вчасно. Одна з тварин кинулась на свою здобич, та запізнилась. Чоловічок вже опинився на дереві. І зуби вовка голосно цокнули ухопивши повітря.

– - Що, впіймав облизня?— вже сміливо крикнув з дерева, Шутим.

Так вони і просиділи до ранку, майже не спавши. Звірі ночували тут же, і на ранок нікуди не зникли. Вони не збиралися іти з нічим, мабуть дуже зголодніли. Це були не підземляни, що бояться сонячного світла. Вовків, яскраві промені, не лякали.

– - Що будемо робити?— спитав Карол.

– - Наче я знаю. – здвигнув плечима Шутім.

Несподівано звірі нашорошили вуха і попідводились.

– - Вовки, щось почули. Дивися, як розхвилювались. — звернув хлопцеву увагу на тварин, коротун.

Друзі прислухалися.

– - Я теж щось чую. — радо вигукнув юнак. — Наче мене хтось гукає.

– - Може нас вийшли шукати. — висловив свій здогад, Шутім. І сам що є сили заволав:

– - Агов. Ми тут. Ідіть сюди.

Карол теж підключився. Став горлати ще голосніше, ніж товариш. Вовки відступили, але недалеко. Все ще надіючись, вполювати здобич. Зовсім близько почулися крики. Карол впізнав дядьків голос.

– - Дядьку Мартіне. Я тут, допоможіть!

Із за дерев, заявилися чоловіки. Хлопець, забувши про небезпеку, сплигнув на землю і допоміг злізти Шутіму.

– - Ось ви де!-- Радо вигукнув , старійшина.

Поруч з ним стояло кілька чоловіків , серед них і Мозус.

– - Ми заблукали. — винувато розвів руками Шутім. – Ніч, була дуже темна.

– - Нічого. Головне з вами все добре. — промовив Мозус. Він потріпав хлопчину за плече. Карол роззирнувся на всі боки.

– - Що, ти, шукаєш ?-- спитав його чоловік.

– - Та нас всю ніч, сторожили вовки. Я спочатку подумав, що то шорхи. Дуже злякався! Виявилось, це вовча зграя. Все ж , від вовків легше врятуватися. От ми і просиділи всю ніч на дереві. А тепер вони втекли і навіть доказів свого існування не залишили.

– - Чому ж , залишили. Ось під деревом кілька куп лайна. — промовив один з прибулих чоловіків.

Всі весело засміялися, це зняло напругу тривожної ночі. Гуртом вирушили до поселення. Коли вони з’явилися біля болота, хтось затрубив в ріг, сповіщаючи, що пошуки зниклих, припинено. Невдовзі, з лісу вийшло ще дві групи . Всі раділи , що все, добре скінчилось. Загублинців одразу нагодували. Тут вже, Шутім , відвів душу, наминав так, що аж за вухами лящало. І куди тільки все те, в такому малому тілі, зникало? Коли Карол і коротун наїлися, Муеро попрохав старшин зібрати раду.

Хартум і Мартін погодились. Це стосувалося, обох племен. В скорості, біля будинку голови зібралися усі чоловіки. Хто сидів на камені , хто стояв обіпершись о стіну будинку, хто просто переминався з ноги на ногу. Лісовик вийшов в перед:

– - Страшна сила -- ці шорхи. Та все ж , е люди , які знають як їх здолати. Та до них , довга дорога. Я кажу про Орнагула, і його учнів. Вони живуть далеко, на березі моря, в своєму замку. Ми, чарівники, можемо спілкуватись на відстані. Востаннє, коли це відбулось, старий маг попрохав направити до нього, ось цього хлопця.

Муеро виштовхнув на перед, Карола. Потім продовжив:

– -- Сам, він, не дійде. Потрібно кілька добровольців, для супроводу. Достатньо п’яти чоловік. Бо великим натовпом, теж незручно бродити.

Хлопець стояв посередині кола, і вдивлявся в суворі обличчя чоловіків. Всі вони , чудово розуміли, наскільки небезпечно, зараз, вирушати в мандрівку. У них , майже у кожного, родини і їм треба про них піклуватись. Карол терпляче ждав відповідь. Нехай, люди, все добре обміркують, а вже потім приймуть якесь рішення.

– - Я піду! — на перед вийшов Крістур. — Гадаю, моя сила в дорозі, знадобиться.

За ним вийшов Івер:

– - Я теж, друже. Гарна мандрівка мені не завадить.

– - Ми з тобою, хлопче, не мало пережили у двох. То хай так буде і надалі. — промовив Мозус. —Я теж іду .

– - Якщо не заперечуєте, ми з братом теж підемо з вами. —з гурту на перед, вийшли два високих, широкоплечих парубків, дуже схожих між собою. — Мене звуть Плато, а це, мій молодший брат , Капер. Ми обоє, справні воїни, добре стріляємо з луків і б’ємося на мечах.