Чтение онлайн

– - Чого, він, там так довго?— хвилюючись за чарівника, промовив Капер.

– - Думаєш, з ним, щось трапилось?— братове хвилювання передалось і Плато.

Для тих, хто стояв на березі, цього підземного озера, час тягся дуже повільно, хоча пройшло всього кілька хвилин. Нарешті з протилежного боку, над водою з’явилась голова:

– - Я знайшов прохід!— намагаючись не дуже голосно балакати, повідомив Карол. — Пливіть усі до мене. Не пірнайте одразу, а то не вистачить повітря.

Мандрівники, один за одним рушили у воду. Юка і Готар нерішуче тупцювались на березі.

– - Ви чого?— здивувався Івер.

– - А ти, що, не розумієш? Вони плавати не вміють. — пояснив, товаришу, Теймур.

– - Ви не бійтесь. Ми вам допоможемо. — заспокоїв горян, Плато.

Він вже стояв по коліна у воді, і простяг руку запрошуючи за собою. Юка, хоч і жінка, та до озера рушила першою, і одразу вхопилась за запропоновану, рятівну руку.

– - От і молодчина! Тримайся міцніше, і все буде добре. — похвалив її, болотник.

– - А ти, чого?— звернувся, до Готара, вугляр. — Пішли, я сам тебе супроводжатиму. Якось, здолаємо і цю перешкоду.

Так само, як і Карол, тихо, намагаючись не плескати, друзі повільно просувались у перед. Поки під ногами було дно, все йшло добре. Та як тільки дійшли до глибини, Юка запанікувала. Вона почала безпорадно махати руками і ногами намагаючись пливти. Лише міцні руки Плато, і його спокійний голос, трохи заспокоїли дівчину.

– - Зупинись, я тебе тримаю. — тихо промовив він їй на вухо. —А тепер простягни руки у перед, і тихенько гриби. Начебто крильцями махаєш.

Дівчина послухала, і в неї стало виходити. Чоловік був поряд, і підтримував її. Це додало Юці впевненості. Готар, що ішов позаду, врахував її помилки, і в нього вийшло краще. Теймур похвалив хлопця, але на всяк випадок, не відпускав. Друзі, без особливих пригод, дісталися протилежного боку водойми. Де на них з нетерпінням чекав Карол.

– - А, тепер, будимо пірнати. Тут дуже глибоко, тому набирайте в легені побільше повітря, а то не вистачить.

– - Не жени коней, хлопче! Я ще не відсапалась, від плавання, а ти вже хочеш, щоб я пірнула. Дай хвилинку на перепочинок. — попрохала Юка.

– - Я розумію, ти дуже втомилась, та у нас зовсім немає часу. Ці, кляті рибини, можуть прийти до тями, і знову почнуть атакувати. Тоді ми, напевне нікуди не потрапимо.

– - Карол каже діло. – підтримав друга, Теймур. — Нам не можна затримуватись. Ми допомогли вам перетнути озеро, то якось разом здолаємо і решту шляху.

Плато зазирнув жінці в обличчя, і підбадьорюючи, посміхнувся. Юка важко зітхнула, та вередувати не стала, і ствердно хитнула головою:

– - Тоді давайте пірнати.

– - От молодчина!— похвалив її Плато. — Просто герой, а не жінка!

Один , за одним, мандрівники почали зникати під водою. Юка глибоко вдихнула. Побачивши, що вона готова, Плато теж пірнув, і потяг її за собою. Підводне плавання, Юці, далось набагато легше. Вона без зайвих зусиль, слідувала за болотником, і невдовзі, майже всі мандрівники, випірнули по інший бік проходу. Не було лише Теймура, і Готара. Чекати не стали, відчуваючи, що друзям потрібна допомога, і вони не помилилися. Карол і Капер кинулись на порятунок. Теймур з останніх сил тяг хлопця, а Готар, у нього на очах, потопав. Вугляреві теж не вистачало повітря, та він тримався. Допомога прийшла вчасно. Бідолашного горянина, витягли з води, вже непритомного, і почали приводити до тями. Капер перегнувши його, через своє коліно, видавлював з легень воду. Готар спочатку захарчав, а потім зайшовся кашлем. Він був живий, і на цей момент, це була найбільша радість. Навіть те, що була здолана ще одна перепона, на їхньому шляху, не мало для мандрівників, зараз ніякого значення.

– - Що з вами трапилось?— запитав, у Теймура, Карол.

– - Ми пливли за іншими. — почав свою розповідь вугляр. – раптом, хтозна звідки, з’явився здоровенний вугор. Він плив просто на нас. Паща рибини була роззявлена, очі вирячені, здавалось, ще мить, і він вчепиться мені, або Готарові у горло. Я відпустив руку хлопчини, і витяг меча, щоб боронитись, та тварюка виявилась мертвою. Коли я в цьому переконався, озирнувся назад, щоб заспокоїти горянина, і разом продовжити пливти. Та він був від мене досить далеко. Чи то я, в запалі, стільки проплив, чи то він, рятуючись, позадкував, не можу сказати. Але поки я до нього доплив, він вже почав тонути, та і я , поступово, втрачав сили. Якби ви, вчасно не підоспіли, ми могли загинути.

– - Дякуючи Богам Світла і Добра, все обійшлось. — посміхнувся чарівник. — трохи перепочинемо, і рушимо далі.

Мандрівники потроху заспокоїлись, і нарешті, роззирнулись навколо. Вони теж побачили те, що з першої миті, вразило Карола, небаченої краси, величезну печеру. Та це, навіть печерою не можна було назвати, скоріше невеликий, відокремлений від усього, світ. Стіни цієї печери, вигравали всіма барвами веселки. Глибоко в низу, простирались, м’яким килимом, трави, усипані зірочками, прекрасних, духмяних квітів. Вода, з якої щойно випірнули мандрівники, наповнюючи по вінця, природну, кам’яну чашу, зривалась у низ гуркітливим водоспадом, а потім тоненькою річечкою-ниткою, перетинала печеру навпіл, несучи прохолоду, і вологу рослинам і мешканцям цього світу. Друзі стояли на гладкій, але звивистій як змія, стежині, що стрімко збігала у низ. По ній вони і почали спускатися до квітучого поля. Готар ще був заслабий, щоб іти самому, і Капер взяв хлопця на руки.

– - Давненько, мене, не носили. — ніяковіючи, посміхнувся парубок.

– - Не переймайся! Опустимось у цю долину, підеш сам. — заспокоїв його, болотник.

– - Мені здається, що я сплю, і бачу казковий сон. — наче видихнув з себе, ці слова, Івер.

– - Не лише ти!— погодився з ним Плато. — Кароле, ти, колись, бачив щось подібне?

– - Ні, друзі. Я, так само як і ви, вражений цим краєвидом.

– - Як ти гадаєш, хто тут, може мешкати?— спитав у чарівника, Капер. Він , як і його друзі, захоплювався побаченим, та все ж тверезо дивився на речі.-- Чи не приховує ця краса, якоїсь, для нас, неприємності?

– - Побачимо. — знизав плечима, чарівник.

– - В мене є один здогад, але я не впевнена. — несміливо промовила Юка.

– - Ти про що?

– - Колись, в дитинстві, я чула легенду про загублений у горах світ, прекраснішого за який, ніде більше немає. В ньому мешкають добрі і благородні нікелійці. Вони дуже красиві, і вміють літати на птахах. Як я мріяла потрапити у той світ, і залишитись там назавжди!

– - Так, можливо, це і є Нікелія!—з захопленням вигукнув Івер.

– - Не факт!— заперечив Карол. — Легенда, це одне, а реальність, зовсім інше.

– - Нікелія це, чи ні, але нам потрібно бути обережними і обачними. — поставив крапку в суперечці, Капер.

Спуск в долину зайняв трохи більше часу ніж очікувалось. Стежина по якій ішли мандрівники, дуже петляла , а це були зайві метри, і їх доводилось терпляче долати, бо нічого іншого не лишалось. Друзі, пару разів, відпочивали. Та ось, нарешті, вони зійшли вниз, і зупинились в нерішучості. М’який, зелений килим, який бачили друзі з гори, насправді виявився високими, майже до пояса, густими травами. Іти таким полем було дуже важко. Стебла рослин путались між ногами наче намагалися стримати подорожуючих. Щоб якось полегшити пересування, чоловікам доводилось прорубувати собі шлях мечами. Та це мало допомагало , бо на місці зрубаної рослини. Майже відразу виростало декілька, і трава ставала ще густішою. Та все ж, мало-помалу, вони дійшли до середини печери, і зупинились на березі вузенької річечки, що брала свій початок з водоспаду. На її берегах зарослі були не такими буйними.

– - Може нам краще іти вздовж ріки?— несміливо запитав Івер.

– - Чому ти спитав?— запитанням на запитання відповів Плато.

– - Річечка тече, і ніде не утворює водойми, а це означає, що вона витікає у якийсь отвір. Для нас, цей отвір може стати виходом з підземелля. — пояснив хлопчина.

Карол підняв руку і направив перстень в бік течії, та перстень не засвітився.

– - Там, для нас, немає виходу. — відповів він Іверові. — Треба продовжувати іти цим шляхом.

– - Але ж, печера така велика! А ця трава, просто, змучила вже мене.